Пенсіонерові «нахлібники»

Cвою пенсію Віктор Звенигородський вимірює... баночками пшениці. Якби цього товару припадало на його «довічну трудову» більше, то він, може, ще й був би задоволеним тим, що називають рівнем життя. Колись, пригадує, виходило 5—6 баночок «на рубля». Тепер одненька — дві гривні. А в нього щотижня відро зерна йде. На цьому можуть прожити лише 20 пар голубів. Знущатися над живністю, тримати її упроголодь Звенигородський не вміє. А скільки в нього жило колись крилатих красенів!

Мешканці «шанхаю»

— Таких ні в кого в Кам’янці не було, як у мене, зараз це вже не голуби... Є льотні, є декоративні. Я тримав різних — були китаї, мопсики, домінікани, сороки, дудочки, хом’яки... Дитиною поліз на ратушу, бо там гніздилися якісь незвичні, хотів взяти собі. Та так упав, що плакав з годину від болю. Ось кажу зятеві: давай розведемо оцих грекунів, лісових, що в нас на деревах гніздяться. Там з півкурки буде. Як хто хворий на печінку — дуже корисне для нього те м’ясо. Я колись, як хотів завести нову пару, — їздив аж до Києва чи в Донецьк за ними. Всіх голуб’ятників країни, вважай, знав.

— І Януковича?

— Не довелося. Чув, що зараз має таке хобі, а от коли в мене була велика колекція, щось я про нього в колах голуб’ятників не чув.

Хоч дорого обходиться Віктору Олексійовичу його живність, з якої віддачі не має жодної, але й без господи, що поруч із дерев’яною Хрестовоздвиженською церквою на Карвасарах у Кам’янці, ніяк уявити життя своє не може. Отримав від «табачки» (тютюнової фабрики), на якій пропрацював 46 років, п’ятикімнатну квартиру на свою родину, тільки жити в ній не може, бо де заведеш там голубів?! От і повернувся до старої батьківської хатини. Поки його тут щодня не було, оселю зайняли цигани. Переїли всю його колекцію, а курми закусили. Тепер із хати під старим гонтом Олексійович — нікуди, покрив зверху дах руберойдом для кращої гарантії від дощів. Тут же оселилася і дочка зі своєю родиною. Так і живуть у своєму «шанхайчику» з надією на краще.

Мрія про щасливий бізнес

Віктор Олексійович розохотив і зятя до голубів. Ігор придбав білих і розвів уже п’ять пар. Саме зараз одні на яйцях сидять, а інші вже мають малят. На цих красенів найбільше задивляються. Особливо молодята, котрі гуляють, побравшись за ручки. Хто б не хотів у день свого весілля на честь народження нової родини випустити в блакитне небо пару сніжно-білих воркотунів, які одразу ідуть догори, наче несуть до самого Бога молитву про щасливий союз двох сердець?! Така традиція вже подекуди й прижилася. Бо ж красиво!

Віктор Звенигородський, передаючи зятю секрети свого захоплення, теж мріє. Дуже хочеться йому, щоб Ігор зміг заробити на тих безконечних чужих будівництвах і взявся нарешті за стареньку хату, щоб і вона помолоділа, похорошіла. Хай би зять з донькою тут відкрили свій скромний бізнес, в якому крилаті вихованці зіграють першу скрипку. Може, й справді, це буде «весільний прокат», а, може, туристична зелена оселя з оригінальним дворищем, у якому можна фотографуватися з голубами, годувати їх з рук, ганяти, врешті-решт. От тільки на Карвасарах немає жодних побутових вигод. Коли той газ прийде на вулицю — невідомо. Вважай, в місті живуть люди — а містом і не пахне. З одного боку добре, бо тут жодної загазованості, а вечорами божественний аромат матіол, легкий туманець і свіжість від річки наганяють ностальгію за юністю. З другого — а чим гірші карвасарці від тих, хто нагорі? Та в каньйоні побіля Смотрича — золоте дно для того туризму, що його влада обіцяє розвивати. Тільки впорядковуй долину річки! «Та не так, як колись узявся один із міліції, що шукав турецької золотої карети і всю річку перепаскудив», — кажуть мешканці історичної вулиці.

Звенигородському вже не раз пропонували продати його дворище. Хіба не зрозуміло, що окупилося б воно сторицею тому, хто вже може вкласти сюди гроші?! Та чоловік уперто вірить: він ще й сам поживе, як люди, на батьківській господі.

Вірність не зраджують

Пригадує, знайомий їхав у червонозоряну столицю на фестиваль «Підмосковні вечори», попросив Олексійовича дати йому дві пари поштових, щоб покрасуватися з ними під час виступів. Звенигородський — не скнара, звісно, дав. За два тижні птахи самі повернулися додому. Хіба таких можна зрадити?!

За поштовиків фашисти розстрілювали. Бо ж вони могли пройти там, де жодна жива душа звістку про наступ чи чисельність ворога не пронесе. Віктору теж дісталося від окупантів. Але не за голубів. Він був тоді ще зовсім малий. Гітлерівці відступали з Кам’янця. Глибокий нежданий сніг упав за ніч, і хлоп’я, вискочивши з хати, на радощах почало грати на двох кришках від старих каструль, наче в литаври. Якийсь німака зозла такого дав йому носака, що хлопець влетів аж на подвір’я. Окупант за ним, уже й пістолет витягує. Аж тут на поріг — мати, кинулася в ноги фашисту: «Відпустіть, він же ще дитя зовсім!» «Матка, яйко, кури є?» «Та є, є», — замалим не заголосила жінка. «Давай!» Так Віктора викупила від смерті.

А от батько з фронту не повернувся. Віктор і зараз пам’ятає дуже яскраво, наче картинку з кіно, як, прощаючись, батько взяв його на руки, поцілував...

Тепер у Віктора Олексійовича, як і в сотень тисяч його ровесників, статус — дитина війни. Що з того? Хіба пільгова ціна на електрику. А чим відшкодувати усе пережите — в роки фашистської навали, після війни, хоча б у голодному сорок сьомому? На очах підлітка люди падали замертво, мов снопи. А він гайне на річку, назбирає скойок (мушель) або лушпиння з бараболі на березі під єврейськими хатами — і вже несе мамі: є з чого зварити обід. А як пощастить витягнути зі Смотрича рибу — то взагалі царське частування. Тож чи годиться залишати річку, яка його рятувала? І зараз рятує, бо на пенсію і голубам прожити важко, що вже про людину казати. Ось коло хати на родючому намулі городчик: часник, помідори, бараболя — є всього для своєї родини.

— Мені 25 липня виповнилося 69, я ще женитися збираюся, — не приховує своєї бадьорості голуб’ячий тато.— Мій друг возить на раритетному автомобілі молодят, то мене обіцяв у разі весілля катати безплатно.

Звенигородський дав життя п’ятьом власним «голуб’ятам». Дві доньки в Італії, повертатися не хочуть; одна — при колишній дружині, одна ось коло нього, ще є син одружений. Шкода, на старість щось не склалося в чоловіка... Але він до сивого волосся залишився по-дитячому щирим. Може, це голуби його навчили?

Віра ШПИЛЬОВА.

На знімку: недільна ідилія — для Віктора Олексійовича та Ігоря без голубів життя втрачає особливий смак.

Фото автора.

Аварійний будинок до вподоби підприємцям

Багаторічні страждання мешканців п’ятиповерхівки по проспекту Будівельників у Херсоні, схоже, незабаром щасливо завершаться.

Підприємство «Євротек» запропонувало міській владі знести будинок і звести на цьому місці торговельний комплекс. Мешканцям 27 квартир бізнесмени придбають нове житло на вторинному ринку.

Уже кілька років будівля так званої гнучкої схеми перебуває в аварійному стані: у квартирах тріскаються стіни, обсипається стеля, в окремих помешканнях навіть видніються просвіти назовні. Не раз зверталися люди до засобів масової інформації, зокрема й до нашої газети. Все закінчилося тим, що проблему обіцяли розв’язати «від виборів до виборів». І ось, у разі позитивного вирішення усіх необхідних питань, мешканці аварійного будинку справлять новосілля.

Алла БРУСИЛОВА.

Херсон.