У кожного народу в різні часи траплялися кризові періоди. Їх називали періодами перемін, реорганізації тощо. Це непрості часи. І не кожному дано пройти через таке випробування.
Наприклад, у китайців навіть прокляття є:
«Щоб ти жив у період перемін». Бо в такі часи руйнуються сталі суспільні зв’язки, сильніші розправляються із слабшими. Це можна порівняти з лісом, над яким пронісся нищівний буревій. Деякі дерева зламані, деякі вивернуло з корінням.Але пильне око серед цього хаосу раптом помічає, як з-під повалених стовбурів до сонця вже починає тягнутися молода поросль майбутнього лісу. Саме такі аналогії напрошуються після зустрічі з Василем Маньком із села Снопове, що розташоване під Полтавою. Маючи квартиру в місті, він із сім’єю більшу частину року живе в батьківській хаті, яка стоїть серед справжнього лісу. Звідси він пішов юним у широкий світ. Сюди повернувся знову, вже у зрілому віці, побравшись із Ніною Григорівною.
Для обох то був другий шлюб. Обоє вже мали дорослих дітей від першого шлюбу. А Василеві його дружина в рік його 50-ліття подарувала двійню — Машу й Дашу. Це було 12 років тому. Хоч і народилися дівчата з різницею у декілька хвилин, але які вони несхожі за вдачею!... Зрештою, як і їхні батьки.
Ніна Григорівна в усьому любить стабільність, завжди намагається бути непомітною. А Василь Наумович... усе життя, ділиться дружина, в постійному пошуку. Його все цікавить, на світ дивиться широко розплющеними очима. І, мабуть, лише любов до природи, прив’язаність до землі є спільною рисою цих різних за вдачею людей. Але й проявляють її вони так само по-різному.
Для Ніни сільська садиба — це просто ділянка землі, яка забезпечує сім’ю продуктами. Для Василя — це живий і цілісний організм, що розвивається за власними законами, має власну свідомість. Тому й ставлення його до оточуючої природи своєрідне. Маючи вищу сільськогосподарську освіту, Василь Наумович не обмежується набутими академічними знаннями. Знайомлячись із різними філософськими теоріями, він, зрештою, прийшов до власної концепції, яка полягає у відродженні безпосереднього зв’язку людини з навколишньою природою.
«Ми часто говоримо про батьківщину, — розмірковує він, — маючи на увазі свій край, усю Україну. І в той час мало хто намагається пройнятися душею, відчути в собі особливі почуття до невеличкого клаптика землі, на якому живемо».Науковці й ті вже погоджуються, що все живе у природі наділене різною мірою власною свідомістю, як каже Василь Наумович. Але більшість людей ніколи навіть не намагалися знайти спільну мову з тими ж рослинами, комахами, тваринами. Якось Василь Манько наважився це зробити і...
— Я почав відкривати для себе велику таємницю книги життя, —продовжує він. — Нікому про це не розповідаю, бо знайомі здебільшого із скептичною недовірою ставляться до моїх переказів. Але я особисто з кожним новим випадком дедалі більше переконуюся в можливості інтуїтивного взаєморозуміння між усіма живими істотами на землі.
Справді, почуте від Василя Наумовича швидше нагадує дитячі казки про людей, які знали мову звірів і птахів. Якось він вирішив вижити з городу капустянок, які нищили посаджені рослини. Розкопав гніздо цих шкідників, виловив їхню сім’ю. Потім узяв на долоню велику самку і в думках пояснив, що може на власний розсуд або позбавити її життя, або відпустити. Він обрав другий варіант, але за це попросив комаху... ніколи більше не шкодити городині, посадженій його руками. Після цього відніс усю родину капустянок на територію колишньої колгоспної ферми. Через рік цю процедуру довелося повторити, але вже з іншим гніздом. Однак ось уже четверте літо каже Василь Манько, всі рослини на городі ростуть неушкодженими.
Добре відчуває Манько й енергетику різних дерев. Каже, найпотужніша вона у двох великих дубів, що ростуть поблизу його саду. Для когось це містика. А він переконаний у реальності власного відчуття. Важливо, що цей чоловік не просто вірить у можливість такого взаєморозуміння. Він цим живе. Бо саме так, пояснює, людина повинна створювати на цій планеті свою батьківщину.
З ранньої весни до глибокої осені Василь Манько ходить босоніж по землі. Привчив до цього й дітей — Машу, Дашу і внучку Настю. З п’ятирічного віку діти після бані в зимові морози качаються у снігу.
— І ніколи не хворіють, каже дружина Ніна. — Донькам завжди цікаво з батьком. Він щось вигадує, захоплює дітей різними справами. Може, й справді йому природа віддає свою енергію, бо її у Василя вистачає на всі справи, він у нас просто невгамовний...
Так, дивишся на 62-річного Василя з його юнацьким завзяттям та по-дитячому чистою, відкритою душею — відчуваєш потужну життєрадісну енергію, яку випромінює ця людина. Мимоволі з’являється бажання порівняти його з тією молодою порослю, яка піднімається до сонця посеред понівеченого історичним буревієм нашого суспільства. Поруч із ним щасливі дружина і діти, вся ця дружна сім’я створює власними руками свою маленьку батьківщину.
Полтавська область.
На знімку: Василь Манько з доньками Машею, Дашею та внучкою Настею.
Фото автора.
