У першу мить і не збагнула, чим бабуся в охайному вбранні, яка сиділа на сходах підземного переходу поблизу станції метро «Шулявська», відрізнялася від інших жебраків, котрих у столиці — не злічити, але рука автоматично потягнулася до гаманця. Та ось чому: на її безрукавці — кілька рядочків орденських планок! Помітила, що й інші перехожі їй подають, і досить щедро — не монетками, а паперовими купюрами...

Поки прибув наш фотокореспондент, поспілкувалася з бабусею — може, допомогти чим? До мого подиву, вона охоче назвалася: Зіновкіна Євгенія Григорівна, 1921 року народження. Розповіла, що є учасницею війни, нагороджена п’ятьма бойовими орденами. Після війни працювала прачкою, прасувальницею на Солом’янському банно-пральному комбінаті — 43 роки стажу має. Так, пенсія є, її вистачає на найнеобхідніше, але яблуко чи інший вітамін — не по кишені. Тому змушена жебракувати — спасибі добрим людям, подають, хто скільки може.

— А діти, онуки у вас є? — запитую. — Чи не допомагають?

— Діти та онуки — холодні руки, та й не до мене їм. От Президент Ющенко торік особисто привітав мене зі святом і пообіцяв, що незабаром будемо жити на 50% відсотків краще. А де воно, те краще? Квартири не дають, автомобіля теж. Була б машина, то життя інше було б! — ділиться бабуся, водночас скаржачись на те, що недочуває і недобачає.

Щойно попрощалася зі співрозмовницею, як підійшов хлопець-охоронець сусіднього магазину.

— Жебрачку фотографуєте? — поцікавився він.

— Так. Бідна бабуся...

— Її, «бідну», сюди привозять і забирають іномаркою...

Так це чи ні, але вирішила все-таки з’ясувати, яка біда змусила фронтовичку на схилі літ жебракувати. Звернулася із запитом до Пенсійного фонду в Києві. Там відповіли, що Зіновкіна Євгенія Григорівна одержує пенсію 937 грн. як інвалід війни. Але без доплат за бойові ордени, оскільки про це не надала відповідні документи...

Певна, що реакція читачів щодо жебрацтва Зіновкіної Євгенії Григорівни буде негативна. Як і те, що коли вона працює на невідомого власника «іномарки», то навряд чи їй дістається велика частка від подаянь перехожих. Згодна, що бабуся чи організатори її «робочого місця» добре прорахували нашу з вами готовність до співчуття (дякувати Богу, вона в нас ще збереглася!), залучивши до арсеналу заробляння грошей у такий спосіб ще й фронтові нагороди. Знаю, якої думки про це будуть учасники війни, а інші закинуть докір в аморальності та обдурюванні людей. І, мабуть, це буде правильно. Але...

Але чи така вже й рідкість цей факт? Хіба не стали в нашій країні вже звичними шахрайство, обман, нажива за рахунок таких, як ця бабуся, у найвищих ешелонах влади? Навіть оприлюднення у ЗМІ випадків корупції наших можновладців, використання ними службового становища, кумівства, блату жодному з них не пече сором, інакше ми були б свідками зливи відставок...

Так — «нагорі». То чому б громадянам «унизу» не спробувати додати дещицю до законних доходів? Я, приміром, знайома з дружиною одного із високопосадовців, котра одержує державну соціальну допомогу з безробіття, щомісяця дістаючись по неї каси на власному... «мерседесі». Переконана, багато з нас може навести не один приклад, як їхнім знайомцям удалося «нажухати» цю державу, і яких сумління не пече. І не пектиме, адже мають можливість спостерігати ще й не за такими оборудками...

А незнайома мені досі бабця Євгенія Григорівна, котра жебракує поблизу «Шулявської»... Чи спосіб заробляння грошей її та інших наших «нових жебраків» аморальніший від тих, якими послуговуються «нові українці», котрі водночас не забувають закликати до відродження нації? Чи подам я їй наступного разу кілька гривень? Не певна, але іншій такій бабусі, як вона, чи дідусю з орденськими планками на грудях — неодмінно...