«Наївна» злочинність бюрократії

Тим часом Росія, а за нею й вітчизняні «розпорядники», поступово піднімаючи ціни на газ, змінювали паливно-енергетичний баланс зовсім не на користь українців. Водночас північна сусідка впровадила дотації для власних виробників брикету та для населення, а також поставила додаткові вимоги для виробників українських, що фактично зробило невигідним експортування цієї енергетичної продукції до Росії.

Не відставали у своїх прагненнях «допомогти» виробникам брикету й свої фахівці з ліквідації конкурентів на внутрішньому ринку.

Ніби за порухом чарівної палички, бюджетні організації Чернігівщини почали «чомусь» замовляти не свій брикет, що має зольність до 17 відсотків, високу теплотворну здатність і коштує 260 грн./тонна (для населення — 210 грн./тонна, тобто фактично — за собівартістю), а привозне донецьке вугілля, яке коштує не менш як 300 грн./тонна, але не дуже хоче горіти.

Причому часом складається таке враження, що це не вугілля марки ГР (газове рядове), як про це йдеться у відповідних документах, а порода з териконів. Бо зольність цього донецького «палива» становить до 55—60 відсотків!!!

Проте з 14 тисяч тонн брикету, що його реалізував завод у 2006 році, лише 2 тисячі тонн було закуплено бюджетними організаціями? Хіба це не переконливий доказ використання адмінресурсу для створення враження, що завод і паливо, яке він виготовляє, нікому не потрібні?

Тим часом, незважаючи на брак розуміння з боку людей у «верхах», колектив заводу самотужки намагається утриматися на плаву. Власним транспортом завод нині розвозить брикет населенню і організаціям прилеглих районів Чернігівської і Сумської областей. Раніше відвантажував паливо залізничним транспортом на замовлення тепличних господарств Одеської, Херсонської, Запорізької областей, військових частин, зокрема, й Миколаївської області...

Як бачимо, розпорядники у високих кабінетах піклуються не про раціональний розвиток паливної галузі України, а про комерційний успіх тих, хто сьогодні виступає під гаслом «Усьо будє Донбасс!»

Тим більше, що реалізувати це «піклування» дуже просто — адже і вугільники, і торфообробники підпорядковуються одному міністру — С. Тулубу.

На шляху до банкрутства

Якщо припустити, що «товариші» у високих кабінетах не відають, що творять, зокрема не розуміються на тому, як треба палити піч й сприяють реалізації привозного палива з 55-відсотковою зольністю за ціною понад 300 грн./тонна, відмовляючись від палива, що виробляється поряд і має 17-відсоткову зольність за ціни 210—260 грн., тоді ці панове просто елементарно некомпетентні й займають не ті посади.

А якщо вони все це розуміють і все-таки так роблять, тоді треба, щоб ними зацікавились відповідні компетентні органи.

Можливо, ці панове-товариші захочуть прикритися обласною програмою «Торф»? Але ж вона залишилась тільки на папері!

А не на папері є чудовий досвід Івано-Франківської, Рівненської, Житомирської та інших областей, де для опалення шкіл, лікарень, інших закладів і житла встановлюють сучасні вітчизняні котли, які в автоматичному режимі працюють на торфобрикеті й торфокрихті з коефіцієнтом корисної дії 82—87 відсотків.

Встановлення таких котлів передбачалося також у школах та установах Чернігівщини (програма!), але — гроші пішли в іншому напрямі.

Словом, завдячуючи «фахівцям» обласного і столичного рівня, котрі вже багато зробили для зниження продуктивності Ірванцівського торфозаводу, це підприємство нині завантажене на 28,6 відсотка своєї потужності. Бо, замість 35 тисяч тонн енергетичної продукції на рік, нині вдається реалізувати (а, отже, й має сенс виготовляти) лише близько 10 тисяч тонн.

І це за того, що в разі забезпечення брикетом хоча б тільки шкіл, фельдшерсько-акушерських пунктів та пільгових категорій населення навколишніх районів області завод міг би удвічі збільшити обсяг випуску і реалізації продукції.

Нині на заводі працює близько 100 осіб — за потреби до 140 осіб. Середня місячна зарплата — 849 грн., але виплата грошей нерегулярна і в неповному обсязі.

Люди обурюються, керівництво заводу намагається якось «викрутитись», щоб зменшити стресовість ситуації, але тенденція розвитку подій вочевидь указує на те, що комусь вигідно довести завод до банкрутства, а потім вигідно «прилаштувати» до приватних рук.

Як нині стає зрозумілим, процес дестабілізації роботи заводу і його «доведення до кондиції» розпочався з 1 січня 2004 року.

Тоді, після того як у заводу було забрано статус юридичної особи, деякі фізичні особи-чиновники з «Чернігівторфу» припинили сплату обов’язкових відрахувань працівників заводу в Пенсійний фонд і цим створили умови для позбавлення права працівників заводу отримувати пенсію за відпрацьований період.

Причому встановити це вдалося лише 13 липня 2007 року, коли у відповідь на запит електрика 5-го розряду П. В. Соболєва, останній отримав офіційну довідку-виписку зі своєї облікової картки в Чернігівському обласному Пенсійному фонді.

Як пише Петро Віталійович у своєму зверненні до мене: «Я був приголомшений, коли побачив, що за кожний місяць впродовж всіх років моєї роботи на заводі в графі «Чи сплачено страхові внески» скрізь написано: «Ні, ні, ні...» Цим самим керівництво підприємства з 1 січня 2004 року позбавляє всіх працівників заводу страхового стажу та права отримувати пенсію за відповідний період» (виділено мною. — В. В.).

«Філію» кинуто напризволяще

Виділені слова з листа електрика П. В. Соболєва — це наочний приклад торжества брехні й крутійства постсовєцької бюрократії, бо вони стосуються двох зовсім різних організаційно-структурних утворень. Якщо подивитися на бюрократичну піраміду, яка лежить зверху на працівниках, котрі роблять конкретну справу — виготовляють брикет і постачають його споживачам, то побачимо, що такого підприємства — Ірванцівський завод — фактично ніби й не існує.

Тому що навіть на його круглій печатці зазначено, що це «Філія Ірванцівський торфозавод Державного підприємства «Чернігівторф», концерну «Укрторф», Міністерства палива та енергетики України.» (нині — вугільної промисловості, але на печатці написано так, як тут зазначено).

Ця «філія», що не має свого банківського розрахункового рахунку, розташована в селищі Кути — на відстані 180 кілометрів від «підприємства» в Чернігові й цілком самостійно вирішує всі проблеми свого функціонування — починаючи від нарізки поля, фрезерування, буртування, транспорту, брикетування, управління, забезпечення нормальної роботи.

Робить усе сама, починаючи від геології і до забезпечення теплом в оселях. Діє, але не має права знати про реальні фінансові результати своєї діяльності й не може розпоряджатися власними грошима.

У Києві в концерні «Укрторф» про фінансовий стан Ірванцівського заводу (тобто «філії») поінформовані краще, ніж ті, котрі на цьому заводі працюють!

Абсурдність ситуації загострюється влітку, коли впродовж кількох теплих і малодощових місяців треба заготовити великий обсяг торфокрихти, необхідний для подальшої роботи торфозаводу протягом року.

Тоді, під час інтенсивної роботи на торфозаготівельній дільниці, автотракторна техніка споживає щодоби 1000 літрів паливно-мастильних матеріалів. Одна тонна — це небагато, але де взяти гроші на закупівлю? Адже саме від травня по серпень майже немає попиту і реалізації продукції.

Керівництво «філії» викручується, як може. Тільки-но з’являється грошова готівка за продаж кількох тонн брикету, намагаються скоріше закупити солярку, щоб не зупиняти технологічний процес і зберегти робочі місця, а також сплатити місцеві податки і розрахуватися за електроенергію. Тож про повноцінну виплату заробітку на робочих місцях вже не може бути й мови. Бо немає грошей.

Як наслідок, заборгованість із зарплати зростає.

На що вже терплячі наші українські громадяни, але в цьому випадку і їхній терпець урвався. Трудящі заводу поодинці й колективно почали звертатися до офіційних осіб та установ з вимогами відновити законність на заводі.

За результатами перевірки, проведеної в «філії торфозавод» Територіальною інспекцією праці (лист від 25.05.2007 №121/с-120 за підписом Л. В. Позняк), заборгованість із зарплати на 1.06.2007 становила майже 120 тис. грн., тарифні ставки і розцінки встановлювали, виходячи з мінімальної зарплати у 290 грн. — замість встановленої законом 440 грн./місяць, не нараховується компенсація за несвоєчасну виплату заробітку...

І це лише за І півріччя 2007 року. Але які можуть бути претензії до бухгалтерії «філії» в Кутах, коли грошима керують і розпоряджаються в Чернігові.

Тому електрик 5-го розряду П. В. Соболєв, проаналізувавши ситуацію, яка розвивалася у нього на очах упродовж 2005—2007 років, подав до суду саме на Державне підприємство «Чернігівторф» і частково виграв справу в Семенівському районному суді.

На цьому не зупинився і вже до апеляційної скарги доклав розрахунок недонарахованої заробітної платні, яка (недонарахована!) із липня 2005 по травень 2007 року становила 3335 грн. 98 коп.

Перестаньмо дурити народ!

Із жовтня 2006 року на «філії торфозавод» і на «підприємстві» змінилося керівництво, та й рядові робітники потроху звільняються з підприємства (без лапок), яке працює, як мокре горить.

Узагалі, жовтень для колективу заводу — це якийсь зачарований місяць. У жовтні 2003 року із заводу «зняли» статус юридичної особи, у жовтні 2006 р. у заводу забрали банківський рахунок... Що чекає на колектив у жовтні 2007-го?

Здавалося б, управління фінансовими потоками у виробництві має бути в руках виробничників (бо яке може бути виробництво без коштів?!). Тим більше, що поряд із виробничими проблемами, дирекція торфозаводу мусить вирішувати для своїх працівників й питання соціальної сфери.

Щоб люди нормально працювали, необхідно в селищі Кути виконувати ремонт покрівель, підтримувати в робочому стані водогін, каналізацію, інші елементи інфраструктури. Але розподіл грошей відбувається не в Кутах, а в Чернігові...

За ці 16 років незалежності ми всі вже навчені гірким досвідом багатьох тисяч подібних випадків, коли про банкрутство підприємства його колектив довідується опісля, а не до. Те, що нині спостерігаємо на Ірванцівському торфозаводі, це типова технологія доведення до банкрутства.

А як відомо, наступним кроком після доведення, завжди настає викуп підприємства приватним власником, який давно чекав цього моменту, щоб стати олігархом національного масштабу.

Можливості для цього — величезні. За максимального використання лише нинішніх потужностей заводу цих покладів вистачить на сотні років!..

Які підсумки можна підбити з наведених фактів?

1. Потужний видобувний і переробний комплекс, який хитрі «добрі дяді» від бюрократії хочуть у власних інтересах утримати «в чорному тілі» під непоказною назвою «філія торфозавод», має величезні перспективи розвитку в часі, просторі, у виробничій і соціальній сфері.

2. Трирівнева абсурдна (і архаїчна!) надбудова у формі бюрократичного альянсу ДП «Чернігівторф» з концерном «Укрторф» та міністерством над ними — є рудиментом совєцької схеми тоталітарної системи обліку і контролю і нічого спільного не має з сучасними методами цивілізованого менеджменту в промисловості.

Завод терміново потребує повернення йому статусу юридичної особи з розрахунковим рахунком у банку, а створення служби маркетингу вирішить проблеми реалізації.

3. Треба ліквідувати нинішню хибну практику державних закупівель, коли кожен претендент-виробник повинен спочатку сплатити Тендерній палаті 4950 грн., а, крім цього, — за публікацію в газеті, тоді як в реальних умовах залаштункових «домовленостей» можна просто марно втратити гроші. Бо, наприклад, якщо в тендері бере участь менш як три претенденти, тендер вважається таким, що не відбувся. Тоді на сцену виходять донецькі вугільники, і... далі все ясно.

4. Підприємство, яке нині хитро назвали «філією», має всі підстави стати істотною енергетичною базою не лише в області, а і в Україні. З метою його розвитку необхідно залучити досвід і фахівців з Фінляндії, Канади, США, Швеції, де широко використовують торф не лише як паливо і добрива, а й здійснюють його глибоку хімічну переробку на нафтопродукти, кокс, смоли тощо.

А головне — використання торфу повинно стати вагомим напрямом розширення вітчизняних можливостей в сучасному асортименті енергоносіїв і потужним джерелом енергетичної безпеки держави.