Наша держава досі не реабілітувала козаків-повстанців 20-х років минулого століття, які зі зброєю в руках гинули за УНР, за самостійну неньку-Україну. Досі не визнала героями тих, хто боронив гідність та честь свого народу. Хто поліг під прапором, на якому пломеніли викресані гарячими і мужніми серцями слова: «Україні волю або смерть!».

Нащадки та односельці Пилипа Хмари, одного з найславетніших отаманів національно-визвольних змагань 1918—1922 років, за свої трудові кошти встановили у селі пам’ятний знак несхитному землякові і справили панахиду.

«Спрага помсти світилася з очей...»

То були часи, за висловом вітчизняного класика, коли «лютували шаблі і коні бігали без вершників». Знесилена регулярна армія УНР під проводом Симона Петлюри опинилася на українсько-польському кордоні. Тоді на історичну авансцену вийшли козаки-гайдамаки, отамани і старшини Наддніпрянської України — так назвалися повстанці, справедливо ототожнюючи себе зі славними лицарями минувшини. Щоб загинути, «не у теплій хаті, а у полі, по-козацьки».

Так вважав і завзятий кіннотник, повний кавалер чотирьох Георгіївських хрестів Пилип Хмара, уродженець села Цвітна колись Чигиринського повіту, а нині Олександрівського району Кіровоградщини. Вперше про «одчайного отамана» з Чорного лісу написав у знаменитому історичному романі «Холодний Яр» учасник визвольних змагань, старшина армії УНР Юрій Горліс-Горський. Однак ні про Пилипа Хмару, ні про його побратимів, про історію запеклої боротьби своїх батьків і дідів не знало ціле покоління українців. «Націоналістична» книга «Холодний Яр», написана на початку 30-х років минулого століття, 70 років була в найпотаємніших схронах КДБ. Лиш зі здобуттям суверенітету України, на початку 90-х, «Холодний Яр» прочитали сотні тисяч спраглих до історичної правди. Прочитали на одному подиху і дізналися про героїв-повстанців — відважних, рішучих, несхитних, які «воювали за Україну, як за щось особисте».

То яким був один з них, чорноліський отаман Пилип Хмара? «Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28—30-ти,—писав Горліс-Горський. — Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина-кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир...» А це лаконічне свідчення ворога, який залишив ЧК свої «враження» від зустрічі із «шаленим» отаманом: «... прага помсти світилася з очей, просвічувалася крізь одяг і з серця Хмари».

Разом зі Степовою дивізією

Створений у 1918 році загін самооборони швидко переріс у полк. До отамана йшли воювати не лише жителі навколишніх сіл. Серед кіннотників полку бачили й кубанців, донців, навіть кількох українців-будьонівців, готових скласти голови «за волю і долю України». Особливо притягальною була постать отамана Хмари серед молоді. Кремезним, красивим, неперевершеним кіннотником, котрий володів шаблею обома руками ще й гарно співав, захоплювалися хлопці і дівчата. Хмарині заклики звільняти від «красної пошесті» рідну землю і творити самостійну Україну знаходили гарячий відгук у юних серцях.

Відомий дослідник національно-визвольних змагань київський письменник Роман Коваль, котрий продовжив холодноярську літературну епопею Горліса-Горського, стверджував, що на осінь 1920 року чорноліський полк Хмари налічував вже до трьох тисяч козаків і старшин. Отаман мав печатку з гербом УНР і свою «валюту». Проштамповані скарбником полку 250 російських рублів із зображенням тризуба і прізвищем «ХМАРА», приймалися населенням поряд із гривнами. Збройне формування чорноліського полковника контролювало не лише населені пункти Чигиринщини, а й «гуляло» у сусідньому Олександрійському повіті, у далекому Звенигородському. Хмара діяв разом зі Степовою дивізією Костя Блакитного і 3 вересня на чолі тисячі гайдамаків вибив з Олександрії регулярні частини Червоної армії. Відважний, кипучий, відчайдушний, отаман наводив жах на ворогів, викликав повагу у селян-гречкосіїв. Не один продзагін, тільки-но почувши про наближення до населеного пункту хмарівців, пускався навтьоки, залишаючи награбоване хліборобське добро. Отаман, як найбільший скарб, захищав ліси від знищення чужинцями. Це також не забували люди.

«Скрізь, — наводив Роман Коваль свідчення з тільки-но відкритих архівів КДБ, — у кожному селі й хуторі, населення зустрічало хмаринців доволі радісно. Крім підтримки продуктами і фуражем, населення поповнювало загін все новими силами... Ця значна сила підіймала дух, даючи надію на перемогу «гайдамаків».

Востаннє жителі Цвітної бачили свого 30-річного отамана у серпні 1921 року. З ініціативи Хмари місцевий священик Федір Іванча урочисто освятив козакам-гайдамакам зброю, благословив на звільнення України від «большевистської сваволі і безбожжя». Після цього святково вбраний цвітнянський люд з образами і корогвами провів поповнений новобранцями загін у новий рейд українськими просторами...

«Як же нам потрібні такі герої...»

Де і як загинув отаман Хмара — достеменно невідомо й досі. За версією Горліса-Горського — в одному з боїв проти червоної кінноти у 1921 році. За спогадами ще одного холодноярця Михайла Дорошенка, Хмара залишився живим і, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Двоюрідні небожі отамана, Тимофій та Юрій Хмари, переконані, що чорноліський полковник загинув у нерівній сутичці з червоними і похований побратимами на подвір’ї своєї рідної сестри Марії Пасічник.

Саме там, на старому цвітнянському обійсті, обабіч розлогої яблуні, встановили вони разом з односельцями кількатонний гранітний камінь, привезений з Холодного Яру. На великій сіро-чорній брилі, схожій обрисами на козацьку шапку, викарбували слова: «На цій землі родився і проживав отаман Чорноліського полку Пилип Панасович Хмара (1891—1921). Слава отаманові та його козакам, які боронили Україну! Вічна пам’ять!»

На відкриття меморіального знаку зійшлися всією Цвітною. Приїхав Роман Коваль з Києва, молоді козаки та кобзарі, голова районної ради Станіслав Степанов. Відслужив молебень священик, провели мітинг, довго спілкувалися. Цвітнянці пригадували все, що чули від старших про легендарного отамана. Адже, попри кадебістську заборону, навіть згадувати ім’я Хмари, про славного отамана переповідали з покоління у покоління. «Я пам’ятаю, — проясніли, усміхнулися очі 79-літньої Євдокії Лехан, — як моя матуся, Антоніна Бойко, співали пісню: «Ой, яблучко, половиночка, їде Хмара Пилип, як картиночка!» Моїй мамі, — продовжила, — у 1920-му було вже шістнадцять і вони добре запримітили того бравого отамана...» Обізвався Юрій Мефодійович Хмара, великий трудар, колишній колгоспний комбайнер і палкий патріот: «Багато оповідали про Пилипа й мої батьки, — й додав зі щемом: — Як же нам нині потрібні такі герої, як отаман: відчайдушні, чесні, відважні!..» «Не журіться, — твердо відповів на те Роман Коваль. — Побачите: Хмара ще навчить нас, як треба любити Україну!..»

«Любити Україну...» — луною обізвалося в серцях безвусих козаків, покотилося аж до Чорного лісу...

Кіровоградська—Черкаська області.

На знімку: Пилип Хмара — портрет роботи Галини Адамович.

Фото автора та з архіву Романа КОВАЛЯ.