На сході Бірми лежить високе плато, що із давніх часів облюбувало плем’я падаунгів, відоме вмілими рисівниками. Але не тільки рисом знаменитий цей край, який часто називають «Країною жінок з жираф’ячими шиями». Легенда розповідає, що колись, давним-давно, тигр перегриз горло одній дівчині. З того часу місцеві жінки носять величезні виті обручі, які закривають шию.

Слід сказати, що цей звичай живе століття. Тутешні дівчата ходять, гордо піднявши голову. Втім, інакше вони і не можуть: стовп витої міді вагою ледве не десять кілограмів і висотою сантиметрів тридцять ніяк не дає можливості опустити підборіддя. Бідолашна може пити тільки через соломинку. Але заради престижу і «краси» вона згодна терпіти.

Голос падаунгської матрони звучить, як із глибокого колодязя. За роки носіння «ярма» шийні мускули майже повністю атрофуються. У давнину звичай передбачав карати жінок за подружню невірність зняттям цієї «прикраси»: у шиї вже не було сил підтримувати голову, і нерідко нещасна гинула від ядухи.

Один американський медик вирішив розгадати загадку: як досягається ефект «жираф’ячої шиї»? Розтягуються шийні хребці чи подовжуються тільки з’єднуючі їх зв’язки? Можливо, нарешті, розширюються простори дисків між хребцями?

Як тільки в лікарню Рангуна потрапила жінка з племені падаунгів, лікар піддав її рентгеноскопії. Виявилося, що шия в неї зовсім не розтягнута. А от грудна клітка сильно опущена. З’ясувалося, що кожен виток міді додавав вагу, яку брали на себе ключиці й ребра. Зрештою, вони піддалися й опустилися. А шия просто виявилася довгою...