Коли підлітаєте до Києва на літаку або підпливаєте на теплоході по Дніпру, переїжджаєте через ріку по мосту на автомобілі або в блакитному експресі метро — на чому б ви не пересувалися, мимоволі впадає в очі силует величезної фігури Батьківщини-матері, що високо зметнулася над сивим Славутичем, яку у народі нарекли Лаврентіївною.

Для більшості патріотично налаштованих громадян — це пам’ятник тоталітаризму радянської епохи, який, на їхню думку, непогано б знести. Для ветеранів Великої Вітчизняної — це символ Великої Перемоги нашого народу в битві з фашизмом.

Не вдаючись у полеміку про художні достоїнства цього комплексу, не зайве нагадати, що сьогодні виросло вже кілька післявоєнних поколінь, і вони, на думку солдатів-переможців, повинні знати й пам’ятати про всі жахи війни, перенесені нашим народом. І головне — не забувати, що це і проти їхніх батьків і матерів, дідусів і бабусь був спрямований один із найстрашніших циркулярів того грізного часу — «Пам’ятка німецького солдата»: «... вбивай кожного росіянина, радянського, не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчинка або підліток, убивай!»

У даному випадку я хотів би поговорити не про це. Але спершу одне питання: чи замислювалися ви коли-небудь над тим, куди розвернуто цей пам’ятник? Від кого захищається щитом і кому погрожує мечем? Пам’ятаю свою зустріч з одним з авторів проекту, народним архітектором СРСР Віктором Єлізаровим, що відбулася в квітні 1984 року в день присудження йому Ленінської премії. Схвильований співрозмовник, літня вже людина, розповів мені (у скромно обставленій квартирі в елітному на той час будинку) багато такого, що надрукувати тоді в газеті, в якій я працював, було просто немислимо.

Сьогодні, на щастя, немає вже тих надзвичайно пильних цензорів, які стежили буквально за кожною комою, канули в Лету їх докладні і суворі талмуди. І про деякі цікаві обставини створення цього меморіалу можна розповісти без купюр.

А передісторія така. У розпал «холодної війни», активного протистояння США й СРСР було прийнято рішення про будівництво в Києві меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років», у складі якого — серед інших пам’ятників — передбачалося спорудження гігантської фігури Батьківщини-матері. «Викликали нас, — згадує Віктор Дмитрович, — нагадали про націлені на нашу країну американські «Першингі» та інші ракети, про важливість воєнно-патріотичного виховання, про те, що в наш повний загроз час усі повинні щохвилини пам’ятати, якою непомірно великою ціною для нас завойовано сьогоднішній мир, свято шанувати велич подвигу живих і мертвих; усіх, хто у лиху годину захищав Батьківщину...»

Сьогодні навіть важко собі уявити, який тягар відповідальності в той заідеологізований час ліг з перших днів на плечі творців меморіалу. Роботи почалися в 1971 році. Керувати ними було доручено відомому радянському скульпторові, народному художникові СРСР Євгенію Вучетичу. У Москві був прийнятий і затверджений його задум увінчати комплекс величезною фігурою Батьківщини-матері з (зверніть увагу!) мечем і щитом. Місце підібрали на високій гряді правобережних дніпровських схилів.

З’явилися перші ескізи. А потім трапилося непередбачене: у 1974 році передчасно пішов з життя Вучетич. Усі роботи були повністю переведені в Київ. У них брали участь сотні архітекторів, конструкторів, будівельників різноманітних спеціальностей, учені десятків науково-дослідних і академічних інститутів. Комплекс будувала буквально вся країна. Унікальне обладнання поставляли підприємства Москви, Ленінграда, Красноярська, Краматорська, Свердловська, Волгограда, Улан-Уде, Ташкента, Нальчика...

І все б нічого, але от тільки... «Словом, з’явився у декого такий собі черв’ячок сумніву, — продовжив спогади В. Єлізаров, — а куди ця фігура з мечем і щитом дивитися буде? Адже на Москву! А чи не угледять у Білокамінній чого? Поки був живий Вучетич, у Києві про це навіть не замислювалися. Сумніви ці докотилися до найвищих кабінетів...»

Усемогутній і улюблений у столичних верхах тодішній український лідер Володимир Щербицький дзвонити в Москву сам не став. Вирішено було відправити на розвідку керівника авторського колективу. А в столиці що любили? Словом, набрав з собою Віктор Дмитрович горілки з перцем і «київських» тортів — і на московський потяг. Спершу обійшов високопоставлених колег, ті, із вдячністю приймаючи гостинці, тільки плечима знизували: і що ви там, у Києві, чудите? Але Єлізарова це не задовольнило, він розумів, що повертатися додому не можна: не на тому рівні одержав відповідь. Нарешті, друзі влаштували йому зустріч з господарем одного з впливових кабінетів на Старій площі. Виявляється, у ЦК КПРС давно вже були в курсі суті київських сумнівів. «Хто автор ідеї? — запитав партчиновник у Єлізарова і сам собі дав відповідь, — Вучетич. Так у чому ми можемо його підозрювати? Повертайтеся й продовжуйте працювати...»

У 1981 році, до 40-ї річниці з дня початку Великої Вітчизняної війни, будівництво комплексу було завершено. А на його урочисте й помпезне відкриття 9-го травня завбачливий Щербицький запросив самого Генерального. Старий Леонід Ілліч, одягнений з такого приводу в темний костюм і відповідного кольору капелюх, кілька годин провівши на пригріві, після закінчення офіційної церемонії оглянув комплекс і, кажуть, сказав, дивлячись на височенну величну фігуру, мовляв, гарний пам’ятник вийшов. Ці його слова, зрозуміло, остаточно розвіяли всі сумніви щодо того, куди дивиться Батьківщина-мати.

Рано вранці цього травневого дня я, звичайно, ще не знав усієї цієї передісторії, ми з дочкою йшли вітати зі святом Перемоги її дідуся, сержанта-зв’язківця, кавалера двох медалей «За відвагу». Шлях на бульварі Шевченка нам заступили міліціонери: «Почекайте, проїде кортеж!» І от, нарешті, з’явилася повільно їдуча відкрита «Чайка», у якій, тримаючись за спеціальні поручні, стояв і помахував рукою генсек. Немічна, втомлена вже від життя людина з обличчям неприродного жовтого кольору, у якихось плямах і віспах. Глянувши на нього з якимось страхом і подивом, восьмирічна дитина запитала: «Тато, а що, дідусь Брежнєв — мумія?»

З того часу минуло багато років. І сьогодні я все частіше запитую себе: чи не від того, що тоді країною правили такі мумії, сьогодні усім нам так добре живеться?

В. Н.