Ця історія, котра просто народжена для фейлетону, сталась із Валентиною Василик. Події протягом кількох років розгортались так, що жінка врешті-решт перетворилась на... Василя Василика. І все за якихось 630 гривень. Утім, по порядку.

Розпочалось усе в 1991 році. Тоді Валентина Василик працювала на хмельницькому заводі «Катіон». В епоху бурхливої перебудови їй, як і багатьом іншим працівникам, було «рекомендовано» купити акції заводу. Валентина Василівна внесла в касу півтисячі карбованців і отримала десять таких цінних паперів. Пізніше виявиться, що всі вони перетворилися на прості папірці. Але в перші роки акціонери все-таки заробили кілька гривень дивідендів. Щоправда, як твердить Валентина Василівна, гроші виплачували потайки і далеко не всім. Через п’ять років після придбання акцій жінка звернулась на підприємство із заявою-проханням виплатити належні їй гроші. Але, як неважко здогадатися, так нічого і не отримала.

Ще через два роки терпець урвався, і вона звернулась до Волочиського районного суду, щоб він допоміг вирішити справу. Але ж і там — нічого. Справу лише передали до Хмельницького міськрайонного суду, і вже тут її розглядали протягом двох років!

Як твердить позивачка, за цей час на його засідання довелося приїжджати більш як десяток разів. Коли зважити, що їздила вона з райцентру, куди перебралась жити, то неважко підрахувати: поїздки коштували чи не більше, ніж самі дивіденди, за які боролась жінка. Однак йшлося вже не про матеріальний виграш, а про принциповий момент: чому мала дарувати невідомо кому свої гроші?

Коли суд нарешті виніс своє рішення, здавалося, можна святкувати перемогу. Через 15(!) років з моменту нарахування дивідендів вони все-таки були присуджені власниці акцій у розмірі 105 гривень, і ще 525 гривень вартості акцій стягнути на користь Валентини Василик.

Уже сам факт цієї довготривалої судової тяганини настільки промовистий, що й коментувати його не потрібно. Та найцікавіше те, що з прийняттям рішення суду історія таємничого перетворення Валентини Василівни тільки починається.

Виконавчий лист було передано державній виконавчій службі Хмельницького влітку минулого року. Однак до початку нинішнього жінка не отримала ніякої відповіді, тому вирішила нагадати службі про своє існування і про те, що вона чекає виконання судового рішення.

Відповідь, яка надійшла, Валентину Володимирівну ошелешила: «На вашу заяву повідомляємо, що згідно з книгою обліку виконавчих документів в ДВС Хмельницького, виконавчий документ про стягнення з ВАТ «Катіон» на користь Василик Василя Петровича не числиться».

Відповідь знову не забарилася: «По даній справі повідомляємо, що на виконанні в ДВС знаходиться виконавчий лист... про стягнення з ВАТ «Катіон» на користь Василик Василя Петровича (! — Авт.) 630 гривень... Після накопичення коштів на рахунках боржника останні будуть списані та перераховані стягувачам».

Я не знаю, кого могла б утішити перспектива, що ваші гроші будуть перераховані іншому чоловікові. А що ж робити Валентині Василик? Чи існує така в природі? А скільки коштів належить Василю Василику, і звідки взялась його справа? Взагалі про кого і про що йдеться? Нагадаю, усі ці запитання виникли на вісімнадцятому році з початку історії про 630 гривень.

У ДВС ніякої трагедії у цьому не побачили: помилка, з ким не буває. В тому, що служба може помилитися, переконує чимало фактів. Тільки за півроку сюди направлено на виконання понад 31 тисячу справ. Виконати їх мають 24 судовиконавці. В середньому на кожного припадає до півтори сотні справ на місяць. Хіба за всім устежиш?

Не буду оцінювати чужу роботу, але не втримаюся від запитання: чи можна за такого навантаження працювати без помилок, а головне —ефективно. Під ефектом розумію насамперед повне і своєчасне виконання рішення суду. Адже ті щасливчики, які вперше отримують в суді позитивний виконавчий лист на свою користь, ще не розуміють, що до реального втілення його в життя може бути надто довгий шлях, котрий дуже часто навіть не приводить до успішного фінішу.

Закон передбачає, що справа майнового характеру може виконуватися протягом шести місяців. Але це зовсім не означає, що після закінчення цього терміну стягувач може отримати належне. Часто трапляється так, що на рахунку відповідача немає ніяких коштів, а він сам не володіє жодним майном, будь-яким капіталом і ніде не отримує офіційної зарплати. Отож стягнути просто нічого. При цьому ви скільки завгодно можете переконуватися на власні очі, що ваш образник не те що не бомжує на вулицях, а живе просто розкішно. Але формально він — жебрак, і нині чинна виконавча система дозволяє йому відійти від виконання рішення суду, а справа призупиняється. Сьогодні лише у виконавчій службі обласного центру таких призупинених справ близько тисячі. За кожною із них людина, котра чекає на виконання справедливого рішення суду.

Протягом трьох років судовиконавці можуть робити спроби відшукати майно винуватця. Якщо стягувач надто наполегливий, шукати будуть активніше, та все одно навряд чи що знайдуть. Після цього терміну потерпілому знову потрібно буде звернутися до суду, щоб він поновив своє рішення, тоді його передадуть у виконавчу службу, виконавці знову почнуть шукати...

Не дивно, що в таких довготривалих історіях хтось утратить всякий терпець і махне рукою, хтось переїде в інше місто чи навіть піде із життя, а хтось перетвориться із Валентини Володимирівни на Василя Петровича. Найприкріше те, що винуватих у цьому не відшукати: суд рішення прийняв, виконавець дані про наявність майна і коштів перевірив. Але жодна з цих інстанцій не несе відповідальності за повне і своєчасне виконання судового рішення, особливо коли йдеться про матеріальне відшкодування.

Валентині Василик, можна сказати, пощастило. Наприкінці цьогорічного травня 630 гривень були все-таки перераховані на її рахунок. Для закінчення історії знадобилося майже два десятки літ. Якщо ви готові на такий довгий шлях до справедливості — можете подавати позов до суду.

Хмельницький.