Володимир Дідківський, директор приватної агрофірми «Єрчики» Попільнянського району, єдиний поки що на Житомирщині Герой України. Це господарство він очолив у січні 1992 року — через кілька місяців після того, як було проголошено незалежність України. Відтоді не раз бував за кордоном.

— Я знайомився із досвідом аграріїв кількох держав, зокрема і найбагатшої країни світу — США, — розповів він. — Проїхав три сільськогосподарські штати, побував більш як у десяти малих фермерських господарствах, що мають до 150 гектарів землі, і у великих, в яких до десяти тисяч гектарів. У нас у Єрчиках поля доглянуті не гірше, а може, й краще, не гірша технологія, не гірші і врожаї. Кукурудзу ми навчилися вирощувати по сто центнерів з гектара, пшениця давала по 70, а цукрові буряки і по 800.

Ці цифри Володимир Олександрович навів не для того, щоб похвалитися. Бо далі повів мову про те, чому такі результати — виняток, а не правило. Бо зазвичай виходить так: селянам — солоний піт, а прибутки — посередникам. І це тоді, коли саме селянин ризикує, що вкладе в землю гроші, а врожай як не мороз переполовинить, як було кілька років тому, то спека, як у нинішньому. Бо зробили все для того, щоб знову вийти на 70 центнерів зерна з гектара (а для такого врожаю в землю чимало коштів треба вкласти), але нестача вологи не минула і Єрчиків: вийшло по 49 центнерів. А про те, що за передових технологій і каверзи погоди не такі страшні, свідчить таке порівняння: врожайність по району — близько 27 центнерів.

До тваринництва у Дідківського взагалі особливе ставлення:

— Не вірте тим, хто каже, ніби воно в наших умовах не може бути прибутковим. У нас саме молоко дає стабільно високі надходження до каси господарства, — переконує директор агрофірми. А що таке ферма, він знає з чотирьох років. Зростав без батька. Мати (а вона пішла на пенсію, відпрацювавши дояркою 42 роки) брала його з собою на роботу. Пам’ятає, як гнали худобу до ставка, відрами наливали в дерев’яний жолоб воду — так поїли. А вся «техніка» — тачка...

Сільськогосподарську академію Володимир закінчив з червоним дипломом. Мав роботу в Києві, об’їздив мало не пів-Союзу. І раптом повернувся в Жовтневе Попільнянського району. Так 20 травня 1975 року в його трудовій книжці з’явився другий запис. Це Юрій Прокопович Тимченко, директор радгоспу, його загітував піти до нього зоотехніком. Господарство було одним з кращих в області. Вважає, що пройшов тут чудову школу. А колгосп у Єрчиках очолив, коли Івана Дмитровича Репу, який тут керував, забрали в «район». І сам Дідківський, і люди в селі відгукуються про попереднього керівника дуже тепло, бо як кажуть, з нікчемного господарства вивів у люди. А Володимир Олександрович, керуючи Єрчиками, і далі жив із сім’єю в Жовтневому: це — рукою подати. Не думав, не гадав, що пройде 12 років і, нікуди не переселяючись, знову житиме на території свого господарства. Бо колись квітуче Жовтневе дійшло до такого стану, що люди попросилися приєднати їх до Єрчиків, передавши земельні й майнові паї. Он як багато залежить від керівника: не стало Тимченка — й колишню славу як вітром розвіяло...

І не тільки Жовтневе довелося приймати, а й Романівку: вона теж стала відділком ПАФ «Єрчики». Площа угідь за короткий час зросла удвічі. За рахунок власних і кредитних коштів закупили техніки на мільйони гривень, зокрема й високопродуктивну зерносушарку. Директор фірми пояснив: узяв курс на різке збільшення посівів кукурудзи на зерно — цього року вона на 900 гектарах. Бо пшениця на хліб для людей має йти, а худобу треба годувати тою самою «королевою полів», яку чомусь досі недооцінюємо. Тож в агрофірмі площі під нею збільшили в кілька разів, і дає вона, як правило, такі ж урожаї, як у США.

— Наші люди — працьовиті, дай їм тільки ту техніку, що на Заході, — любить повторювати Дідківський.

Технології — теж. Завдяки цьому і молока багато доять, причому стабільно, незалежно від того, зима чи літо, і якість його висока, а це означає, що й платять за нього значно більше. Все просто: корми збалансовані за всіма поживними речовинами. Від примх погоди застраховані, адже сінажу з люцерни і силосу гарантованої якості мають дворічний запас. Французький кормороздавач сам дозує — згідно з комп’ютерною програмою. Мрія Дідківського — придбати найсучасніший доїльний зал, а це кілька мільйонів гривень. Залишається додати: агрофірма має статус племзаводу чорно-рябої породи і племрозплідника по м’ясній худобі.

Ще один «коник» Дідківського — цукрові буряки. 2003 року, коли озимина вимерзла до бадилинки, саме вони дали основний прибуток у рослинницькій галузі. Менше 500 центнерів з гектара жодного разу тут не збирали.

— Працюємо за українською технологією, але західними машинами — без затрат ручної праці. Перші в СНД разом з моїм найкращим товаришем Леонідом Миколайовичем Кельвичем, який очолює господарство в сусідніх Почуйках, купили потужний бурякозбиральний комбайн «Холмер», потім ще один. Разом здаємо на цукрозавод половину коренів, які туди надходять, — розповів Володимир Олександрович. — І наголосив:

— Має бути диктатура технології. Кожна гривня, вкладена в захист від хвороб і шкідників, дає гривню прибутку. Тому тільки на придбання засобів захисту ми витрачаємо більше мільйона гривень. Це важливо ще й тому, що агрофірма має статус елітного господарства: займається насінництвом ранніх зернових.

Високі здобутки — то й винагорода трудівникам належна. Премії теж солідні. І не тільки грішми: кращі виробничники одержали «Жигулі». Агрофірма будує вулицю — будинки надає безплатно. А грають молодята весілля — в подарунок меблі. Одне тільки тривожить: не завдяки реформам в аграрній галузі усе це досягнуто, а всупереч їм...

Житомирська область.

На знімку: Володимир Дідківський уміє переконувати.

Фото автора.