«Влада погрузла в корупції»; «влада дерибанить найсвятіше — нашу землю»; «високопосадовці беруть хабарі», «можновладці повинні відзвітувати, з яких джерел черпають кошти на розкішне життя, бо офіційних зарплат на таку розкіш забракне», «можновладці працювали лише на особисті потреби»; «влада не хоче знімати недоторканність і пільги»; «влада не хоче бути підконтрольною»...

Це — лише дещиця обвинувачень, котрі нині почуєш і прочитаєш на кожному «паркані»: в друкованих ЗМІ й біг-бордах, а про телебачення годі говорити. Але лунають вони не з вуст пересічних українців, як це заведено. Їх проголошують... учасники передвиборних перегонів. А також Президент, котрий начебто стоїть над ними і який теж твердить, що влада (!) в Україні корумпована на всіх рівнях. У такому разі постає запитання: про кого це вони нам розповідають? Адже саме автори цих обвинувачень або були при владі і давно, й недавно, або «кермують» нині. Виходить, за дуже незначним винятком, вони самі й сотворили зло, яким нас без упину страхають?

До того ж секретаріат Президента повідомив, що невдовзі ми ознайомимося з антикорупційними ініціативами глави держави, які передбачають запровадження інституту декларування видатків особами, які обіймають політичні й державні посади, а також членами їхніх сімей. Для того, «щоб пересічні громадяни знали, за які кошти державні чиновники будують прекрасні будинки у Кончі-Заспі, їздять Києвом у дорогих автомобілях. Тому контроль не лише за декларуванням доходів, а й видатків повинен бути». Передбачається створення єдиного антикорупційного органу, який би виробляв єдину політику у цій сфері. На думку Президента, це дозволить ефективно боротися з корупцією у вищих ешелонах влади. Ну, насмішив...

Згадаймо, хто і скільки разів перед виборами запевняв, що боротиметься з корупцією, говорив про чисті руки, і навіть показував «руки, які нічого не вкрали», і про «справедливість для всіх», і про те, «що багаті повинні ділитися з бідними», водночас не пояснюючи, де брали гроші й на заміські маєтки та міські апартаменти, авто за мільйон, на «неймовірну розкіш» та сумнівні розваги власних чад. Та ще й цинічно кидаючи виборцям «кістку» для обгризання —декларації про річні доходи в 60—100 тис. грн. А нині й її кандидати в народні депутати не зобов’язані надавати у ЦВК, про що «борці» з корупцією дуже добре знають...

Але коли владі дуже свербить переконати громадян, що «ведеться боротьба», то чому б їй, передовсім панові Президенту, лідерам політичних сил — усім без винятку — не розпочати її з себе та своїх родичів? Або чесно зізнатися, що казки про боротьбу з корупцією — для особливо довірливого електорату, й лише під час передвиборних перегонів. Щоправда, після цього народні обранці та інші можновладці не зможуть розповідати, що вони такі само громадяни, як і ми...

І насамкінець. Учасники передвиборних перегонів звинувачують політичних опонентів у крадійстві, пограбуванні держави, підкупах, хабарництві в таких масштабах, що порядні люди після цього не подали б одне одному руки. Наші політики не такі: на різноманітних тусовках вони не лише ручкаються, а й цілуються, мовляв, політика це одне, а повсякденне життя — зовсім інше. Недавно один з найнепримиренніших опозиціонерів у вічній вишиванці —лідер руху «Україна без Кучми» мало не обіймався з екс-президентом. А журналістам пояснив, що доказів, ніби той злочинець, у нього немає. Отакої! То, може, рука руку миє, свояк свояка бачить здалека і т. д. (див. словник фразеологізмів)?