Наприкінці 2013 року в м. Санкт-Петербурзі відбулася міжнародна конференція «Ядерна безпека в сучасному світі. Роль парламентаріїв у процесі ядерного роззброєння і нерозповсюдження». У ній взяли участь члени законодавчих органів країн СНД, представники міжнародних організацій, відомі політики, вчені. На конференції була висловлена пропозиція щодо висування України як претендента на Нобелівську премію миру за внесок у справу ядерного роззброєння та безпечне використання ядерної енергії. Своїми думками з цього приводу поділився учасник конференції, народний депутат України, керівник делегації Верховної Ради України у Міжпарламентській Асамблеї держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав С. ГРИНЕВЕЦЬКИЙ.

Нобелівська премія і сьогодні — найпрестижніша в світі. Присудження її свідчить про визнання заслуг не лише конкретного лауреата, а й країни, яку той представляє. Серед лауреатів премії чимало видатних людей, які народилися, навчалися чи розпочинали свою діяльність в Україні, однак премію отримали як громадяни інших країн. Це, зокрема, всесвітньо відомий мікробіолог та імунолог Ілля Мечников (1845—1916 рр.), який народився на Харківщині, а лауреатом став у 1908 році за дослідження з імунології як підданий Російської імперії. Премію 1952 року за відкриття стрептоміцину — антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу, отримав мікробіолог, громадянин США Зельман Абрахам Ваксман (1888—1973 рр.) родом із Вінниччини. Уродженець м. Харкова Саймон Сміт Кузнець (1901—1985 рр.) удостоєний у 1971 році премії з економіки як громадянин США. Лауреатом 1981 року за розробку теорії перебігу хімічних реакцій став також громадянин США Роальд Гоффман (1937 р. н.) родом з м. Золочева на Львівщині. Нобелівською премією у галузі фізики у 1992 році був відзначений ще один американський громадянин Георгій Харпак (1924—2010 рр.) родом з Рівненщини. За деякими даними, мають відношення до України майже 20 лауреатів Нобелівської премії.

Відомі також імена вихідців з України, які висувалися на здобуття Нобелівської премії миру. Зокрема, номінантом цієї премії у 1910, 1911 і 1927 роках був Михайло Тишкевич (1857—1930 рр.) як засновник і президент Київського товариства прихильників миру. У 1912 році на здобуття премії висувався харків’янин Максим Ковалевський (1851—1916 рр.), який заснував у Парижі Вищу школу суспільних наук, де викладав історію М. Грушевський. У 1926 році номінантом на цю премію був також професор історії Львівського університету Освальд Бальцер (1858—1933 рр.), який народився у м. Ходорові на Львівщині.

За радянських часів на Нобелівську відзнаку в галузі літератури у 1966 році висувався поет Павло Тичина (1891—1967), в 1970 році — Микола Бажан (1904 — 1983), у 1983 році — Іван Драч (1936 р. н.). Першим номінантом на цю премію в незалежній Україні у 1991 році був Олесь Гончар (1918—1995). Однак з різних причин вони не були відзначені.

Треба визнати: у нас не виявлялося належної активності у пропагуванні досягнень українських вчених, митців, хоча вони були варті цієї почесної відзнаки. Але є підстави говорити й про не завжди об’єктивне ставлення Нобелівського комітету у цих питаннях до нашої країни.

Це стосується й Нобелівської премії миру. При її заснуванні в 1901 році малося на увазі. що вона буде відзнакою для тих, хто «зробить найбільший або найкращий внесок в дружні стосунки між націями, в скасування або скорочення армій, що існують, та в проведення або агітацію мирних зібрань».

З часу запровадження Нобелівську премію одержали 125 лауреатів, з яких 102 — фізичні особи, 23 — юридичні особи (установи, заклади та організації). Зокрема, у 2012 році премією миру був відзначений Європейський Союз — за «внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, захист демократії та прав людини у Європі». Символічним став факт присудження у 1975 році Нобелівської премії миру академіку Андрію Сахарову: людина, яка розробила водневу бомбу, отримала премію імені людини, що винайшла динаміт.

Разом з тим останнім часом у світі дедалі частіше висловлюється думка, що Нобелівський комітет не завжди вимогливо, а іноді й упереджено підходить до визначення лауреатів цієї відзнаки, що позначається на її престижності. Критерії присудження премії стають все більш розмитими і не завжди узгоджуються з підходами, якими керувався Альфред Нобель, засновуючи премію.

Про це свідчать і обґрунтування присуджуваних премій миру, які умовно можна згрупувати у такі визначення: «За мир та мирне існування» (22 лауреати); «За права людини і людяність» (15); «За розв’язання конфліктів» (9); «За роззброєння, проти мілітаризму» (9); «За міжнародне право та міжнародний арбітраж» (9); «За регіональну співпрацю і взаєморозуміння між народами» (7); «За допомогу беззахисним і біженцям, за захист військовополонених» (7); «За договори (пакти)» (5); «За діяльність проти використання ядерної та хімічної зброї» (6); «За економічний розвиток» (4); «За інтернаціоналізм, проти расизму, апартеїду та нацизму» (4); «За місіонерську та релігійну діяльність» (3); «За пацифізм» (2); «За переговори» (2); «За заслуги перед ООН» (2); «На честь столітнього існування» (2); «За діяльність проти кліматичних змін» (2); «За подолання регіональних політичних криз» (1); «За розв’язання продовольчої проблеми» (1).

На обґрунтування закидів Нобелівському комітету у тенденційному, кон’юнктурному в деяких випадках підході до визначення лауреатів наводиться те, що Комітет все більше орієнтується на думку Сполучених Штатів Америки і союзних з ними держав.

З цього приводу можна дискутувати. Через відомі історичні обставини Сполучені Штати зібрали і продовжують збирати з усього світу «мізки» вчених, діячів культури і мистецтв (за даними, що публікувалися в пресі, там зосереджено 45% світової науки), витрачаючи на розвиток науки великі кошти. Тож не дивно, що серед лауреатів Нобелевської премії у галузі фізики, хімії, медицини, економіки переважають громадяни США, серед яких багато вихідців з інших країн.

Та якщо йдеться про премію миру, то не можна звернути увагу на те, що за останні 50 років лауреатами премії миру стали 12 громадян США, серед яких два президенти, віце-президент, державний секретар. Це —чверть усіх лауреатів у цій номінації.

У 2013 році премію миру було присуджено Організації по забороні хімічної зброї — за «величезні зусилля з ліквідації хімічної зброї». Є очевидним, що рішення було «підігнане» до останніх трагічних подій у Сирії, де невстановленими особами було застосовано хімічну зброю. Такий вибір Нобелівського комітету важко зрозуміти тому, що оскільки трагедія із застосуванням хімічної зброї у Сирії трапилася, то це означає, що згадана Організація зі своїм завданням не впоралася. Втім, у неї є можливості відпрацювати аванс Нобелівського комітету. Співробітники організації сьогодні працюють у надзвичайно складних умовах в Сирії, тож побажаємо їм успіхів у виконанні непростої місії.

Звичайно, в Комітеті засідають живі люди, яким доводиться ухвалювати рішення в конкретних реаліях сучасних міжнародних відносин, піддаючись впливу різних чинників, у тому числі й таких, що мають до міжнародної миротворчості віддалене відношення. В результаті премія миру нерідко перетворюється на інструмент підтримки або заохочення тих чи інших процесів, на догоду якихось держав чи організацій.

На цьому фоні висловлена мною на міжнародній конференції в Санкт-Петербурзі пропозиція про висунення нашої країни на Нобелівську премію миру видається цілком обґрунтованою.

Україна як держава своїми діями та рішеннями зробила величезний, на мій погляд, світовою спільнотою ще не оцінений, внесок у забезпечення не лише регіональної, а й загальносвітової стабільності та безпеки.

Як відомо, після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі за обсягами ядерний арсенал, а саме — 222 носії стратегічної зброї (в тому числі 46 міжконтинентальних балістичних ракет СС-24 останнього покоління, які були розроблені та виготовлені на території України) та майже 1700 ядерних боєзарядів до них, а також кілька сотень тактичних ядерних боєзарядів. Крім того, на території країни базувались 44 стратегічні бомбардувальники Ту-160 та Ту-95МС.

Згідно з міжнародним правом, наша країна отримала у власність ядерні озброєння, які за своїми параметрами перевищували ядерні сили Франції та Англії разом узяті. Вона могла взяти управління ними на себе і стати правонаступником СРСР в якості держави з ядерним статусом. Проте ще у прийнятій у червні 1990 року Декларації про державний суверенітет України був зроблений вибір на користь без’ядерного статусу. Відбувалося це у непростих політичних умовах. В Україні було чимало противників відмови від ядерної зброї. Зрештою у листопаді 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Інші ядерні держави, у свою чергу, заявили про готовність гарантувати Україні безпеку. У грудні 1994 року між Україною та Російською Федерацією, Великобританією і Сполученими Штатами Америки було підписано «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» (так званий «Будапештський меморандум»). До нього приєдналися Китайська Народна Республіка і Франція. Країни — учасниці Меморандуму зобов’язались поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо неї, в тому числі і від економічного тиску, а також надавати допомогу Україні у разі, коли вона стане жертвою агресії чи об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї. На жаль, меморандум не набув статусу юридично зобов`язуючого документа. Надати йому такий характер держави-підписанти не погоджуються й зараз.

Тим не менше, наша держава розпочала ліквідацію ядерних установок і боєзарядів. Небачений раніше за технологією та масштабами процес тривав 27 місяців і був завершений 1 червня 1996 року. Відтоді Україна, позбувшись на своїй території ядерної зброї, офіційно набула статусу без’ядерної держави. Тим самим був зроблений неоціненний внесок у процес ядерного роззброєння, забезпечення стабільності в регіоні та світі.

Вперше в історії людства було практично реалізовано добровільну відмову держави від ядерної зброї. Цей унікальний досвід залишається актуальним і сьогодні. Не випадково Виконавчий секретар Підготовчої комісії Організації Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань Лассіна Зербо під час візиту до Києва у вересні 2013 року заявив, що Україна показала приклад того, як можна і потрібно відмовитися від ядерного потенціалу на шляху до глобального роззброєння і миру. За його словами, нині «потрібен голос України для переконання інших держав долучитися до Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань». Чим не висока оцінка заслуг України з боку високопосадовця міжнародного рівня і статусу?

Другою, дуже важливою, подією світового значення у забезпеченні ядерної безпеки стало дострокове виведення Україною з експлуатації Чорнобильської АЕС у грудні 2000 року. Цей важливий крок продемонстрував добру волю нашої держави та підтвердив її наміри, викладені у Меморандумі про взаєморозуміння між урядом України та урядами країн «великої сімки» і Комісією Європейського Союзу від 25 грудня 1995 року.

Ключову роль тут відіграло політичне рішення вищого керівництва України про закриття ЧАЕС. У квітні 2000 року була створена Міжвідомча комісія з комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС, а у вересні того ж року сформований Організаційний комітет з підготовки та проведення відповідних заходів. У жовтні 2000 року заходами, затвердженими Президентом України Леонідом Кучмою, був визначений термін зняття з експлуатації останнього (третього) блоку ЧАЕС — 15 грудня 2000 року.

Виведення з експлуатації атомної електростанції — не одномоментна дія. Це надзвичайно складний і тривалий процес. На думку фахівців, він буде втричі довшим, ніж був час експлуатації станції. До того ж це дуже затратний процес, вартість якого оцінюється в мільярди доларів. Адже він передбачає не лише зупинку реакторів, а й зведення захисного покриття, розбудову інфраструктури для переробки радіоактивних відходів, забезпечення соціальних гарантій для людей, які раніше працювали на станції. Крім того, потрібно було знайти інші джерела енергії, які б компенсували втрати від закриття ЧАЕС. Оптимальним у цих обставинах було рішення про завершення будівництва двох реакторів — на Рівненській та Хмельницькій АЕС. Такі умови було викладено у вищезгаданому Меморандумі від 25 грудня 2000 року, де також були зафіксовані фінансові зобов’язання країн «великої сімки». Однак виконання міжнародних зобов’язань довгий час стримувалося. Тож на перших етапах основний фінансовий тягар закриття ЧАЕС лежав на плечах України.

Це є підтвердженням того, що для нашої держави рішення про виведення з експлуатації ЧАЕС було насамперед політичним актом, безпрецедентно важливим кроком і з моральної точки зору. Закривши станцію, Україна ще раз переконливо продемонструвала свою готовність враховувати позицію міжнародної спільноти, вирішувати проблеми безпеки загальносвітового масштабу.

Про визнання світовою громадськістю важливості цієї події свідчить те, що 14 грудня 2000 року Генеральна Асамблея ООН одностайно ухвалила резолюцію, у якій закриття Україною ЧАЕС оцінено як видатний внесок у справу подолання наслідків найстрашнішої в історії людства техногенної катастрофи.

Така висока міжнародна оцінка цілком може бути підставою для присудження нашій країні Нобелівської премії миру.

У дотриманні курсу на ядерну безпеку Україна показала приклад і тим, що у 2010 році, напередодні Вашингтонського саміту з фізичної ядерної безпеки, прийняла рішення відмовитися від використання та зберігання на своїй території високозбагаченого урану. Це рішення стало одним з головних досягнень того міжнародного форуму. Ще одним внеском у розвиток ініціативи Глобального зменшення ядерної загрози стало принципове рішення України вивезти з своєї території свіже і відпрацьоване високозбагачене ядерне паливо. За підтримки Росії і США, а також за участю МАГАТЕ до початку Сеульського саміту з фізичної ядерної безпеки, який відбувся в березні 2012 року, Україна повністю виконала взяті на себе зобов’язання. Тим самим вона ще раз підтвердила лідируючі позиції у справі ядерного роззброєння і ядерного нерозповсюдження. Практичні зусилля нашої країни щодо запобігання загрози ядерного тероризму отримали високе визнання учасників засідання Групи реалізації та оцінки в рамках Глобальної ініціативи щодо боротьби з актами ядерного тероризму, яке відбулося в лютому 2013 року в Мадриді.

Хотів би привернути увагу і до такої обставини. Попри величезну загрозу ядерної зброї для миру на планеті та виняткову важливість скорочення і ліквідації ядерних озброєнь, Нобелівську премію миру за зусилля у цій справі було присуджено лише трьом лауреатам: Лайнусу Полінгу — як «автору проекту Договору про заборону ядерних випробувань» (1962 р.); Джозефу Ротблату — «за зусилля зменшити роль ядерних озброєнь у міжнародній політиці і в майбутньому знищити ядерну зброю» (1995 р.); Мохаммеду аль-Барадеї — «за зусилля із запобігання використання атомної енергії у військових цілях та забезпечення її застосування в мирних цілях в максимально безпечних умовах» (2005 р.).

Аніскільки не применшуючи значення перелічених заслуг, заради справедливості слід зазначити, що вони є, скоріше, добрими намірами, а не реальними кроками на шляху ядерного роззброєння та посилення безпеки використання ядерної енергії, як це має місце у випадку з Україною.

Практичні дії Української держави, спрямовані на ядерне роззброєння та безпечне використання ядерної енергії, мають загальносвітове значення. Мною в установлений термін було направлено подання до Норвезького Нобелівського Комітету щодо відзначення України, як держави, премією миру.

Вважаю, що потрібно негайно розгорнути активну роботу з просування відповідної ініціативи, залучивши до цього відомих у світі вчених, політиків, членів парламенту, громадські організації. Не повинно стояти осторонь і наше зовнішньополітичне відомство.

В Україні є об’єднання вчених, політиків, митців, громадських активістів, які пропагують Нобелевський рух, налагоджують зв’язки з Нобелівськими установами. Зокрема, у Дніпропетровську функціонує Благодійний фонд «Планета Альфреда Нобеля». Членами його опікунської ради, яку очолює президент Національної академії наук України Борис Патон, є відомі науковці, політики, а також лауреати Нобелівської премії у різних номінаціях.

Звичайно, при цьому слід керуватися інтересами держави, а не політиканськими чи іншими подібними міркуваннями.

До таких питань слід підходити серйозно. Для присудження Нобелівської премії миру Україні є всі підстави. Таке рішення було б гідною, заслуженою відзнакою унікального вкладу нашої країни у справу ядерного роззброєння і безпеки використання ядерної енергії, сприяло б піднесенню її авторитету як поважного члена світового співтовариства.

Норвезький Нобелівський Комітет

Україна як держава своїми діями та рішеннями зробила величезний внесок у справу миру, забезпечення не лише регіональної, а й загальносвітової стабільності та безпеки.

У червні 1990 року Український парламент прийняв Декларацію про Державний суверенітет України, в якій проголосив намір перетворити нашу країну на державу з без’ядерним статусом. Цей намір реалізовано.

Як відомо, після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі за обсягами ядерний арсенал, а саме — 222 носії стратегічної зброї (в тому числі 46 міжконтинентальних балістичних ракет РС-22 останнього покоління) та близько 1700 ядерних боєзарядів до них, а також кілька сотень тактичних ядерних боєзарядів. Крім того, на її території базувались 44 стратегічні бомбардувальники Ту-160 та Ту-95МС.

Небачений раніше за технологією та масштабами процес ліквідації ядерних установок і боєзарядів тривав 27 місяців і був завершений 1 червня 1996 року. Вперше в історії людства було практично реалізовано добровільну відмову держави від ядерної зброї.

Ці дії України дістали високу оцінку світової громадськості. Виконавчий секретар Підготовчої комісії Організації Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань Лассіна Зербо під час візиту до Києва у вересні 2013 року заявив, що Україна показала унікальний приклад на шляху до глобального роззброєння і миру.

Подією світового значення стало також дострокове виведення Україною з експлуатації Чорнобильської АЕС. Цей важливий крок підтвердив наміри нашої держави, викладені у Меморандумі про взаєморозуміння між Урядом України та урядами країн «великої сімки» і Комісією Європейського Союзу від 25 грудня 1995 року.

14 грудня 2000 року Генеральна Асамблея ООН одностайно ухвалила резолюцію, у якій закриття Україною ЧАЕС оцінено як видатний внесок у справу подолання наслідків найстрашнішої в історії людства техногенної катастрофи.

Україна показала приклад і тим, що у 2010 році, напередодні Вашингтонського саміту з фізичної ядерної безпеки, відмовилася від використання та зберігання на своїй території високозбагаченого урану. Це рішення стало одним з головних досягнень того міжнародного форуму.

Ще одним внеском у розвиток ініціативи глобального зменшення ядерної загрози стало принципове рішення України вивезти зі своєї території свіже і відпрацьоване високозбагачене ядерне паливо. Україна повністю виконала взяті на себе зобов’язання.

Практичні зусилля нашої країни щодо запобігання загрозі ядерного тероризму отримали визнання учасників Глобальної ініціативи щодо боротьби з актами ядерного тероризму, зокрема, під час засідання в лютому 2013 року в Мадриді.

Дії Української держави, спрямовані на ядерне роззброєння та безпечне використання ядерної енергії, мають, без перебільшення, загальносвітове значення, є безпрецедентним внеском у справу забезпечення міжнародного миру і безпеки.

Сьогодні, в умовах, коли досі існують країни, які прагнуть набути ядерну зброю, заохочення держави, яка найбільш показово продемонструвала добру волю щодо позбавлення від цього типу озброєнь, є вкрай важливим для реалізації ідеї світу, повністю вільного від ядерної зброї.

Враховуючи вищенаведене, вважаю, що, відзначаючи у 2014 році двадцятиліття приєднання до ДНЯЗ в якості неядерної держави, Україна як держава заслуговує на відзначення її Нобелівською премією миру.

Прошу високоповажний Норвезький Нобелівський Комітет розглянути цю мою пропозицію при визначенні лауреатів згаданої високої відзнаки.

З повагою народний депутат України Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ.