За покликом журналістської долі

«Завжди в дії, завжди в русі наш фотограф Олег Гусєв. Чи поїхав, чи пішов — не жаліє підошов: зупинився на момент — от і вийшов документ». Так характеризував свого товариша по журфаку Київського державного університету ім. Тараса Шевченка півстоліття тому Михайло Скуленко, котрий десятки років працював у цьому закладі і в такому ж — американському.

Олег Гусєв за цей час об’їхав з фотокамерою і диктофоном десятки країн — від Японії до Греції. А в Україні в квітні 1986 року став одним з перших журналістів, котрі висвітлювали наслідки найбільшої технічної катастрофи ХХ століття — аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Він же, маючи одним з перших перепустку «Всюди», сфотографував на початку травня 1986 року з небезпечної, усього 15—20 метрів, дистанції розчавлений четвертий енергоблок ЧАЕС, зробивши унікальні знімки, хоча супроводжувач спеціального кореспондента газети «Правда» працівник московського інституту імені Курчатова рекомендував йому лише три—чотири рази натиснути кнопку фотокамери, бо кожна така дія означала 3—5 рентгенів опромінення. Однак О. Гусєв аж у більш як 100 кадрах зафіксував рани знівеченого блока і обличчя людей, котрих згодом весь світ назвав чорнобильцями-ліквідаторами. Цей почесний титул одержав і Олег Петрович. Майже разом зі страшним медичним висновком. Це сталося після тяжкої хірургічної операції, внаслідок котрої Олег Петрович — інвалід-чорнобилець, який, до того ж, схуднув після неї на 30 кілограмів. Та він усе ж залишився оптимістом і продуктивним письменником. За 10 років після виходу першої своєї книжки «Чорнобиль, біль наш довічний» випустив ще 19 документально-публіцистичних повістей, паралельно працюючи на посадах головного редактора кількох газет.

Найвища нагорода Національної спілки журналістів «Золоте перо» знайшла журналіста Олега Гусєва в 1997 році, інші — вже у третьому тисячолітті. Зокрема, «Честь і гідність» від Міжнародного комітету захисту прав людини, від всеукраїнської організації «Союз Чорнобиль України» — орден «Чорнобильський хрест: Мужність. Честь. Гуманність», як і Почесна грамота Верховної Ради, де, зокрема, значиться, що вона вручена «за особливі заслуги перед українським народом». Тим часом між цими датами Олег Петрович оперативно, на злобу дня, створює одна за одною нові чорнобильські твори, в яких є чимало й документів та фотографій світового масштабу. Зокрема, тут вміщено і резолюції Організації Об’єднаних Націй, з Генеральним секретарем котрої Кофі Аннаном О. Гусєв познайомився 2002 року в Києві, а до цього написав в одній зі своїх книжок нарис про нього й тоді керовану К. Аннаном всесвітньо відому організацію, нагороджену разом з її першою особою Нобелівською премією Миру. І, на великий подив гостя, вручив книжку Генсекові в музеї Міністерства закордонних справ України.

...Й донині завжди діє, знову в русі невгамовний журналіст. О. Гусєв продовжує писати свої повісті: зразу ж після від’їзду К. Аннана з України за кілька місяців видав дві публіцистичні книги й подарував їх Організації Об’єднаних Націй.

До двадцятих і двадцять перших роковин Чорнобильської трагедії вийшли у світ ще два його твори — «Кайдани Чорнобиля» і «Відкритий ринг».

Нещодавно я випадково зустрівся в санаторії «Миргород» з дипломатом і письменником, доктором медичних наук професором О. О. Сохіним, котрому О. Гусєв подарував ці твори. А через кілька днів, знову побачивши Олександра Олександровича, трохи грайливо спитав його: «Ви вже прочитали книжки Олега Петровича?»

Відповідь співрозмовника спочатку вразила: «Ні, не читав у звичайному значенні цього слова, я жив ними кілька днів і, мабуть, буду цей настрій берегти ще довго, бо «проковтнув» твори протягом кількох годин. Зізнаюся: з глибоким розумінням того, що викликає тривогу автора в тому ж напрямкові, що й усіх громадян в Україні, причому не лише тих, кого зачепило чорне крило Чорнобиля. Недарма кажуть, — продовжив професор, — щоб пізнати людину, треба з’їсти з нею пуд солі. Олег Гусєв уміє цей процес якось непомітно скорочувати — настільки це відкрита, щира особистість. Він як магнітом притягує людей правдивістю й гостротою думок, та найбільше, що видно і в його книгах, — громадянською мужністю, яку виявляв не тільки під час роботи в атомному пеклі Чорнобиля: показує її також своїми книгами не лише Україні, а й Новому та Старому світам, що не бачена людством біда скоїла й що ще треба робити, щоб якнайшвидше загоїти завдані нею рани. Саме тому я написав кілька рядків ювілярові Олегу Петровичу Гусєву, моєму добре знайомому полтавцеві, чий бойовий і творчий характер відчувається зразу, як мовиться, без розкачки:

«Говорили мне напрасно,

что с огнем играть опасно.

Я ж играю с огнем,

не страшась огня,

Потому что огонь —

это жизнь для меня...»