Незабаром нові вибори. Вже посиплалися нові обіцянки про гарне життя. А хоч знають верхи — депутати, урядовці, чиновники, — як взагалі живуть селяни? Не ті, які, не витримавши злиденності, повиїжджали за кордон і працюють на інші країни за долари, а ті, які трудяться у рідній країні, на рідній землі, для свого народу, гнуть спини за гіркі копійки. А чи знають наші керівники, чого найбільше бояться пенсіонери і чого соромиться сільська жінка?..

Коли дивишся на життя наших селян, то мимоволі згадуєш слова класиків — Тараса Шевченка та Івана Франка. Їхні твори ніби про сьогодення. У своєму вірші «І виріс я на чужині» Шевченко писав:

«... А у селах у веселих

І люди веселі.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні!..»

Цікаво, коли б великий Кобзар, гордість і слава України, прокинувся, піднявся і подивився, чи зрадів би? Вже незалежна, вільна його країна, але ж, як і раніше, є дуже бідні та занадто багаті. Одні «від жиру бісяться», а інші ледь кінці з кінцями зводять, життя майже собаче.

Образливо за наших дідів, батьків, матерів, які ціною свого життя захищали нашу країну від фашистського рабства. Після війни вони, недоїдаючи, недосипаючи, піднімали зруйноване, будували нове, щоб діти і онуки жили у статках. Але тепер, у мирний час, пенсіонери, які розбудовували країну, ледь животіють на свої мізерні пенсії. Найбільше бояться старенькі хвороб, бо на лікування може піти уся пенсія та живність, яку вирощують тяжкою працею...

Сільське життя не порівняєш з міським. Селянин ледве пересуватиме ноги, ходитиме з паличкою, а все одно працюватиме на городі. Він знає про події у країні, хоча й уболіває за футбольні матчі та боксерські поєдинки не на стадіонах, а на полях, коли орють, сіють, косять — вирощують хліб.

А який тягар несе на собі сільська жінка! З раннього ранку і до пізньої ніченьки — робота, город, домашня живність, яку потрібно нагодувати, подоїти, доглянути. А манікюр, педикюр, масаж, розважальні шоу, театри, курорти, подорожі — селянка бачить хіба по телевізору. Та й то абияк, бо після важкого трудового дня, реклами, що переривають улюблений серіал, діють, як снотворне. А на ранок знову те саме. І так день у день, без вихідних, бо корівка-годувальниця, свині та кури потребують постійного догляду.

А чого варта робота у полі! Спека неймовірна, а жіночки, вкриті пилюкою, вмиті стома потами, долають кілометрові рядки. Адже буряк, щоб став цукром, потрібно виростити.

А збір овочів! Томатна паста добра, та поки тих помідорів назбираєш, в очах рябіє, спина колом стає. А які смачні величезні кавуни... На височенні «КамАЗи» жінки вантажать їх цілими тоннами. Поки один піднімеш, здається, все нутро в тобі обривається. Після такої праці безліч захворювань забезпечено. Такій «бджілці» б — на курорт, у санаторій, а її й до лікарні не примусиш піти, бо за що лікуватися? Вона зайвий раз у місто соромиться поїхати, дітям речі купити, бо не знає, як почорнілими й порепаними від роботи руками з продавцями розплачуватися.

А хіба у сільських дітей така доля, як у міських? З самого малечку знають вони, що перед тим, як погратися або зайнятися улюбленою справою, потрібно батькам допомогти. І підставляють вони свої рученята і плечі під часом непосильний фізичний труд.

Так живуть сільські люди. Хіба можна умови їхнього життя ставити на один щабель з міськими? Хто зрівняв їх пенсійний вік? Хіба це справедливо? Сільська жінка знесилена від важкої роботи вже у 50 років, а їй іще потрібно працювати цілих 5 років до пенсії. Коли ж вона ще поживе, як належить жінці?..

Новогригорівка

Генічеського району

Херсонської області.