Подолаємо кризу — збережемо незалежність України

На жаль, у штучно створеному «помаранчевими» силами політичному хаосі, на тлі «месіанських» закликів Президента Ющенка та його націонал-компрадорського оточення залишається без відповіді одне головне питання: як Україні подолати кризу і якій їй бути в майбутньому?

Звісно, це зобов’язує нас, комуністів, на основі своєї історичної відповідальності за долю народу і країни ще і ще раз виробляти і пропонувати новий курс, нову економічну політику, нову стратегію, які визначаються місцем розташування нашої держави у світі і реаліями сучасної геополітики.

На наш погляд, суверенній і демократичній Україні не личить бути «дівчинкою на побігеньках» у світового неоглобалізму. Забезпечити свою міжнародну конкурентоспроможність потрібно не за рахунок перепродажу країни великому американському і європейському капіталу, а за рахунок освоєння власних наукоємних технологій і розвитку інноваційної моделі економіки.

Країна, яку ми втратили...

Відомий англійський письменник Джордж Оруелл писав, що тільки той, хто дає картину минулого, зрештою, формує перспективу майбутнього.

16 років тому ми були громадянами Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Звичайно, кожний з нас відчував себе часткою 250-мільйонного багатонаціонального радянського народу, територія країни від Карпатських гір і до Камчатки охоплювала одну шосту земної кулі. Ми з гордістю відчували нашу впевненість у сьогоднішньому і завтрашньому дні, у кінцевому торжестві правди, добра і справедливості на Землі.

Наша країна показувала небачену ефективність господарства. Були ліквідовані безправ’я, голод, холод, злочинність, безграмотність, масові хвороби, дитяча безпритульність і величезна смертність, більш як удвічі (з 30 до 67 років) збільшилася тривалість життя. Було ліквідовано безробіття, забезпечено повну зайнятість дорослого населення, ліквідовано монокультуру аграрного виробництва. Удвічі підвищено врожайність, більш як у 40 разів — продуктивність праці, у 160 разів зріс обсяг промислового виробництва, більш ніж у 80 разів — національного багатства. І за іншими основними показниками економічного розвитку СРСР у десятки і сотні разів перевищував відповідні показники Російської імперії.

Як бачимо, країна в найкоротший термін істотно змінила свій загальний соціально-економічний вигляд, перетворилася на одну з наймогутніших, соціально-орієнтованих, працьовитих і миролюбних країн, показувала приклад дружби і співробітництва з державами з різним суспільним ладом.

Якщо порівняти зростання національного багатства в ХХ столітті, то в нашій країні його фізичний обсяг зріс практично у 80 разів, а в США за той само період перевищення не вийшло за позначку в 17 разів. Україна в братерській сім’ї народів СРСР утвердилася в першій десятці найрозвиненіших держав світу.

Саме така висока ефективність нашого народного господарства стала одним із приводів до того, щоб імперіалістичні вороги рішуче активізували свої підривні агресивні дії, спрямовані на розвал СРСР: ЦРУ, «холодна війна», Папа Римський, зрадники з радянської правлячої еліти об’єднали свої злочинні зусилля, щоб зупинити прогрес, який загрожував катастрофою капіталізму з його віджилими, несправедливими порядками і привілеями.

Серпень 1991 року перевернув світ — відбулися трагічні події, що потрясли життя мільйонів радянських людей. Націоналістичні сили України за підтримки західних спецслужб під гаслом нібито вдосконалення соціалізму і демократії здійснили за спиною народу повзучий контрреволюційний переворот і захопили владу.

«Дикий капіталізм» програмує стратегічне відставання

Нині в Україні побудовано дикий, ультрасучасний паразитичний капіталізм за кращими світовими зразками. Сутність цієї моделі — в безмежному збагаченні президентського оточення і продажних чиновників, а також вузького кола кримінально-олігархічних кланів, що становлять 3—5 відсотків населення. Одночасно знижується до небезпечної межі бідності й убогості рівень та якість життя працюючих мас.

Уперше в ХХ столітті 90-ті роки стали періодом не збільшення, а розбазарювання народного багатства. Матеріальна втрата від капіталізації української економіки більша, ніж від двох світових воєн, разом узятих.

Країна не має майбутнього і скочується в розряд маргінальних держав. Настає її занепад. І якщо навіть буде відновлено дореформений обсяг валового внутрішнього продукту, про досягнення радянського рівня життя поки що не може бути й мови.

Дикі капіталістичні порядки служать наочним прикладом суспільно-економічної неспроможності насильно нав’язаного народу життєвого устрою. Ні за одним із основних економічних показників Україна не наблизилася до рівня 1990 року. Життєвий рівень громадян удвічі поступається показникам радянських часів. Триває руйнація створених при соціалізмі систем освіти, охорони здоров’я, науки і культури, які займали лідируюче положення у світі.

Можна сказати, що настала ера всесвітньої продажності. Продається і купується все і вся — заводи, газети, пароплави, міністерські посади і депутатські мандати... Продається і купується честь, совість і гідність... Ще небагато і буде легально продаватися і купуватися земля, вода і навіть повітря...

Гроші, як сатана, відібрали в людини душу, узурпували роль справжніх цінностей, тому безпринципні люди опиняються у виграші... Прибуток за будь-яку ціну зведено в ранг морального принципу. Політики соромляться, якщо не скористаються перевагами свого становища.

Під тиском правлячого «помаранчевого» режиму і відповідно до нинішнього розуміння «свободи слова», свободи самовираження святі для нас імена стали «дійовими особами» всіляких анекдотів і т. п., які діють у тому само напрямі, що й нібито наукові дослідження псевдоісториків і так званих «голів, що говорять», які озвучують і женуть цей каламутний потік псевдоісторичної «правди». Така насильницька ерозія, знищення кореневих основ самосвідомості народу йдуть і за багатьма іншими напрямами.

Спотворюються шкільні підручники історії, подається голод 32—33-х років як «геноцид українського народу», мусується тема сталінського терору, у засобах масової інформації іде іміджеве «розкручування» вояків ОУН-УПА, котрі стріляли в спину воїнам Радянської армії-визволительки і вбивали радянських активістів. З боку Президента дедалі наполегливіше звучать пропозиції про створення «музею радянської окупації». А хто окупанти?

Уся ця ганебна інформаційна вакханалія, крива ревізія історичної правди, брехливе тлумачення фактичних подій спрямовані на знищення всього радянського, руйнування історичної пам’яті, на перетворення громадян України на іванів, які не пам’ятають споріднення, на знищення відчуття гордості за своє славне минуле.

На жаль, і сьогодення не обіцяє нам райдужних перспектив. Як і його попередники, третій Президент незалежної України та його «любі друзі» виявилися органічно не здатними працювати на благо країни. За два з половиною року вони довели, що їх реально цікавлять тільки власні бізнес-інтерес і безроздільна, необмежена влада.

Усе, що змогли запропонувати українському народу «герої майданів», — це сурогатні націоналістичні ідеї зразка 20—30-х років минулого століття і міфи про євро-атлантичний «рай», куточок якого може перепасти й Україні у вигляді військових баз НАТО. Сьогодні, прикриваючи свою неспроможність і нездатність керувати країною, вони направо й наліво роздають золоті гори популістських обіцянок, розпалюють в українському суспільстві нетерпимість і конфлікти.

У цьому штучно створеному політичному хаосі, на тлі «месіанських» закликів залишається без відповіді одне головне питання — як здолати кризу перспективи розвитку, якій бути Україні в майбутньому? Які основні напрями і пріоритети економічної політики країни? Яким буде наше місце у світовій економіці?

Ми, комуністи, готові запропонувати українському народу свій погляд на основні цілі та завдання, що стоять перед незалежною Українською державою. Ми переконані, що нашій суверенній країні не личить плестися у хвості чужих політичних стратегій, нам цілком під силу претендувати на власну партію у світовому політичному й економічному оркестрі.

Виклики глобальної конкуренції

Сьогодні у світовій політичній системі відбуваються масштабні зрушення, динамічно змінюються правила гри на глобальних ринках і параметри світової економіки. Насамперед активізується економічне співробітництво на Євразійському континенті. Торгівля між Європою й Азією подвоюється кожні 5—6 років, перетворившись на сегмент світової економіки, що найдинамічніше розвивається. Зміцнюється міжконтинентальний економічний діалог, важливе місце мають регулярні зустрічі керівників держав Східної Азії і Європейського союзу.

Іде активний процес формування регіональних і субрегіональних ринків. У континентальному масштабі розвиваються кілька могутніх інтеграційних проектів — ЄС, СОТ, СНД, ЄврАзЕС, АТЕС, АСЕАН. Поглиблюється співробітництво між окремими країнами та інтеграційними об’єднаннями.

Одночасно на всіх економічно розвинених і перспективних ринках посилюється конкуренція. Національні держави, економічні об’єднання і транснаціональні корпорації (ТНК) активно борються за домінування в кожному виробничому сегменті. І в цій постійній боротьбі вони прагнуть знайти своє місце у світовій економіці, забезпечити власну конкурентоспроможність і зайняти вигідну нішу в глобальному поділі праці.

Згідно з висновками експертів Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), найвищим рівнем глобальної конкурентоспроможності володіють держави, які перебувають у стадії інноваційного розвитку. Ця стадія характеризується істотним зростанням заробітної плати і високим рівнем життя людей. Але це досягається лише в тому разі, якщо економіка цих країн здатна конкурувати на глобальних ринках завдяки цілковитій новизні своєї продукції, її унікальності та ексклюзивності, найвищій якості та складності, що підвищується.

Стає геть очевидним, що в запеклій конкуренції лідирувати зможе тільки той, хто в змозі формувати нові точки зростання, підтримувати індекс конкурентоспроможності країни. Саме тому дедалі більше держав відмовляються від політики механічного нарощування ВВП і розвитку інфраструктури спекулятивних фінансових ринків. Натомість ставка робиться на нарощування інвестицій у розвиток людського капіталу, стимулювання зростання продуктивності праці, інновацій і науково-технічної діяльності. Провідні держави і ТНК світу не скупляться на фінансування науково-дослідницької та інженерно-конструкторської діяльності (НІОКР), активно стимулюють співпрацю між науковими центрами і виробництвом.

У таких умовах сподіватися на нескінченну експлуатацію відбудовного зростання і сприймати успішну зовнішньоекономічну кон’юнктуру як «золотий вік» української економіки — хибно і небезпечно. Екстенсивне нарощування видобувних і переробних потужностей за рахунок залучення кредитних коштів веде у глухий кут.

Без підвищення ефективності виробництв, їх технологічної оснащеності, без широкого застосування інновацій економіка може жити тільки за рахунок граничної експлуатації людських і природних ресурсів. Уряди і бізнес, які обрали цей шлях, прирікають свої країни на постійне технологічне відставання та економічну залежність, а свій народ — на рабську працю. «Візитною карткою» таких країн стає неякісне зростання, некваліфікована і низькооплачувана праця, абсолютна деградація природного і соціального потенціалу.

Деіндустріалізація чи розвиток інноваційного потенціалу

За умов прискореної глобалізації проблема забезпечення конкурентоспроможності гостро постає і перед Україною. Ми більше не можемо нехтувати виклики середовища і тенденції світової економіки. Не можна будувати економічну політику держави на постійних продажах і перепродажах власності, викачуванні природних ресурсів і нескінченному паразитуванні на довготерпінні населення. Інакше неякісне і короткострокове економічне зростання неминуче спричинить стагнацію і спад.

Це не згущення фарб і не вигадані страхи. Уже тепер, попри високі темпи зростання ВВП, ми щорічно втрачаємо місця в рейтингу конкурентоспроможності. У 2005 році (за даними ВЕФ) Україна була на 68-му місці, у 2006-му перемістилася на 10 рядків униз. Ми втрачаємо не просто місця в міжнародних рейтингах, ми програємо боротьбу за перспективу.

Цілком очевидно, що цю проблему не можна вирішити, спираючись на так звану наздоганяючу модернізацію і завезення технологій і устаткування з-за кордону. Як показує практика, механічне перенесення готових імпортних систем може мати непередбачені наслідки.

Задоволення потреб за рахунок технологічного імпорту неминуче веде до виникнення стійкої технологічної і фінансової залежності держави і окремих секторів національної економіки від іноземних донорів. А це —реальна загроза національній економічній безпеці, неухильне зростання витрат на закупівлю технологій і ризик остаточної деградації національної науки.

Завдання забезпечення глобальної конкурентоспроможності має розв’язуватися за рахунок створення власної бази для зростання національної економіки. Від низькоякісного відбудовного зростання слід перейти до розвитку на базі власних наукоємних технологій і НІОКР. Фактично, нам потрібна нова економіка, що спирається на інноваційну модель розвитку, а не на просте нарощування обсягів виробництва застарілої продукції і розпродаж національних багатств. Нам потрібна висококонкурентна економіка, що є продуктом розумної промислової політики і державної стратегії з підвищення конкурентоспроможності країни.

Тільки так ми зможемо позбутися деіндустріалізації, подолати деградацію вітчизняної науки, інженерії і освіти. Тільки так буде подолано засилля спекулятивного капіталу і сировинної олігархії. Для майбутнього країни розв’язання цього стратегічного завдання набагато важливіше від горезвісного націоналістичного «ренесансу» чи вступу в ЄС.

Цей шанс у нас є. Незважаючи на хижацьку й бездумну політику ліберальних фундаменталістів, які знищили за роки так званих радикальних ринкових реформ науково-технічний потенціал України, ми все ще маємо стартові умови для якісного зростання.

Наша країна має передові технології в галузі ракетобудування і космічної техніки, авіаційної техніки (передусім у галузі транспортної авіації) і суднобудування. Україна має у своєму розпорядженні високі технології у сфері атомної енергетики, медичного приладобудування і зварювання. Із 21 критичної технології ВПК, що були в СРСР, у нас розроблялося 17 (елементарна база, лазерне обладнання, радіолокатори, технології «стелс» та інші).

За оцінками фахівців, у нас усе ще збереглося до п’яти сотень науково-технологічних і конструкторських організацій, у яких працюють до 60 тис. спеціалістів.

Це дає вагомі підстави говорити, що ставка на інноваційний ривок для нашої країни цілком виправдана і стратегічно правильна. Однак, для того щоб ця стратегія втілилася в реальну практику, необхідна максимальна консолідація всіх наявних активів національної економіки і докорінний перегляд економічної політики держави.

Контури економічної політики майбутнього

Не варто плекати ілюзії із приводу того, що великий бізнес і «ефективний іноземний власник» можуть стати замовниками на політику інноваційного зростання. Весь період так званих ліберальних реформ, а особливо «помаранчеві» події, переконливо показали, що великий капітал, тим паче іноземного походження, не зацікавлений у зміні економічної моделі розвитку країни. Їх основне завдання — це використання виробничих активів для побудови спекулятивних схем і захмарних фінансових пірамід.

Замість модернізації виробництва вітчизняний капітал воліє думати про те, як вигідніше продати їх, а західні ТНК хочуть використовувати українські підприємства для глобальних злиттів і поглинань. Так національна промисловість перетворюється на фішку у глобальній біржовій грі, а український народ позбавляється реального виробничого сектору.

Ми, комуністи, вважаємо, що для переведення економіки на нові інноваційні рейки і забезпечення високої конкурентоспроможності національної промисловості насамперед необхідно повернути державі роль провідного економічного гравця. Тільки держава може вирішити реальне, а не віртуальне завдання модернізації і технологічного переоснащення національної промисловості, сприяти відновленню наукового й освітнього потенціалу. І це підтверджується світовим досвідом.

Практично всі країни-лідери удавалися до посилення державної присутності в економіці. В роки великої депресії й у важкі післявоєнні роки у Франції, Великобританії й у США саме держава була основним провідником технологічної модернізації промисловості і головним антикризисним менеджером.

Ця апробована й ефективна практика нині з успіхом використовується в Росії, що вибрала для себе шлях інноваційного розвитку. Сьогодні цим шляхом повинна піти й Україна.

Українська держава має стати не просто «керуючим» і економічним наглядачем, а ініціатором, інвестором і менеджером програм розвитку. Нам потрібні масштабні національні проекти —нові сучасні виробництва, проекти модернізації інфраструктури, розвитку науки і медицини, освіти і соціального забезпечення.

Ми цілком можемо вже сьогодні окреслити коло напрямів, які будуть локомотивами зростання і точками випереджального розвитку для національної економіки. Це ядерна енергетика, дослідження космосу, медичне приладобудування, енергоощадні технології, продуктивний видобуток корисних копалин і ефективне використання надр, електроніка і мікроелектроніка, нанотехнології.

До реалізації таких програм може бути цілком підключено і великий, у тому числі іноземний, капітал. Однак, на відміну від приватизації, інвестори візьмуть участь не в «дешевому розпродажі», а будуть залучені до реалізації наукоємних і економічно вигідних проектів.

Водночас для забезпечення ефективності інноваційної діяльності держава має створювати умови для взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалу країни.

Треба створити нову інфраструктуру, що забезбечить не лише розробку нових технологій, а й весь цикл від появи інновацій до побудови експериментальних зразків техніки і їх промислового використання.

Новий поштовх матиме і фундаментальна наука. Упродовж найближчих десяти років держава повинна щороку підвищувати прямі державні інвестиції на НІОКР. Мінімальний рівень фінансування наукових і конструкторських розробок повинен становити не менш як три відсотки, а в перспективі сім—десять відсотків ВВП.

Життєвизначальною для успішного розвитку на інноваційній основі є жорстка державна політика високооплачуваної робочої сили. Зі становищем «працюючих бідняків» необхідно покінчити назавжди. Українські трудящі мають одержувати гідну винагороду за свою працю, адже тільки в цьому разі з’явиться можливість для постійного підвищення кваліфікації учених, інженерів, робітників і службовців.

Для того, щоб спрямовувати кошти на технологічну модернізацію і реалізацію політики дорогої робочої сили, треба піти на регулювання норми прибутку. Тільки в цьому разі кошти від економічної діяльності підприємств осідатимуть не в кишенях олігархів, а спрямовуватимуться на розвиток національної промисловості і підвищення заробітних плат.

Водночас для підтримки конкурентоспроможності країни необхідно істотно збільшити інвестиції у розвиток людського потенціалу — в науку, освіту, охорону здоров’я. Цілком очевидно, що рівень освіти, соціальної захищеності, охорони здоров’я — це ті чинники, від яких залежить загальна конкурентоспроможність національної держави у сучасному світі.

Зробивши акцент на розвиток якісно нових технологій, Україна зможе претендувати на те, щоб стати могутнім індустріально-інноваційним ядром інтеграційних процесів на континенті. Головна умова — зовнішньоекономічна політика має бути поставлена на службу інноваційному розвиткові національної економіки.

Це не заперечує необхідності розширення промислової кооперації і нарощування торгово-економічного співробітництва. Однак першорядним завданням у цьому сенсі стає не прорив на чергові ринки металу чи сировини. На передній план виходить співробітництво в науково-технічній сфері, участь у спільних експериментальних розробках. На зміну «купцям» мають прийти ефективні менеджери, вчені і інженери.

Слід підкреслити, що наголос на інноваційний розвиток національної економіки багато в чому визначить і добір наших зовнішньоекономічних партнерів. Досвід Польщі красномовно свідчить, що надії на стрімкий економічний прорив після вступу до ЄС не більш ніж ілюзія. Інтеграція не принесла полякам довгоочікуваного дива. Як і колись, залишається високим безробіття (близько 15 відсотків за підсумками 2006 року), загальна відсталість національної промисловості і сільського господарства. Фактично «польська модель» виявилася не більш як перепродажем національної промисловості європейському капіталу. Упевнений, таке майбутнє не для України.

На шляху інноваційного розвитку природним партнером України може виступити Російська Федерація й інші країни — члени СНД. Співробітництво з ними дасть можливість відновити ефективні технологічні ланцюжки, розширити спільні дослідження і кооперації у сфері НІОКР.

Основними напрямами науково-технічного співробітництва між Україною, Російською Федерацією, Білоруссю і Казахстаном у рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП) можуть стати: розробки у сфері дослідження космічного простору, астрономії й астрофізики, дослідження нетрадиційних джерел енергії, нові інформаційні технології, нові матеріали і хімічні продукти. А також спільні розробки в галузі аграрних технологій і сучасних біотехнологій, ресурсо- і енергоощадних технологій, раціонального природокористування. Упевнений, що використання в ході науково-технологічного співробітництва принципу взаємної доповнюваності дасть змогу нашим країнам подолати стратегічне відставання, сформувати конкурентоспроможні і соціально справедливі моделі економічного розвитку.

Очікувані перспективи

Хочу сказати, що наша країна в ХХ столітті тричі сповзала у глибокий занепад. Перший раз економіка постраждала від ударів, завданих їй першою світовою і громадянськими війнами. Удруге втрати народного господарства були спричинені гітлерівською навалою. І обидва рази радянський народ під керівництвом Комуністичної партії героїчними зусиллями й у найкоротший термін заліковував важкі рани. Однак розпочата в мирні 90-ті роки війна капіталу, що захопив владу, з народом не дає підвестися Україні з колін. Отже, боротьба триває!

Відновлюючи сьогодні історичну панораму і зв’язок часів, ми бачимо вихід зі складного становища, що склалося, в нинішньому й у минулому. Адже дерево сьогодення і майбутнього виростає на коренях минулого. Без правильного розуміння минулого неможливо домогтися чого-небудь гарного нині й у майбутньому. Така правда життя.

Разом з тим «помаранчево»-кланові авантюристи під час передвиборної кампанії тішать національну свідомість довірливого виборця якимись інфантильними емоціями і надуманими пропозиціями.

Ми, комуністи, вважаємо, що для економічного і соціального відродження країни потрібна серйозна і кропітка робота. На наш погляд, тільки реалізація національних проектів, розвиток фундаментальної і прикладної науки, поза всякими сумнівами, створять кумулятивний соціально-економічний ефект.

Національна наука, забезпечена необхідними коштами, нарешті вийде з застою. Припиниться масовий «відтік мізків» за кордон. Нове замовлення на підготовку дослідників і інженерів одержить національна система освіти. У вищих навчальних закладах замість підготовки «менеджерів із продажів» знову буде актуально навчати молодих інженерів, дослідників, учених і програмістів.

Економічне і соціальне становище трудових класів якісно зміниться. Будуть створені нові високооплачувані робочі місця, підвищаться зарплати і трудові пенсії. З підвищенням продуктивності праці за рахунок використання нових технологій буде зменшено рівень експлуатації трудящих і поліпшено умови праці. Основою національної економіки стане соціальна справедливість.

Зміна бази економічного і соціального зростання —це свідомий і цивілізований вибір українського народу.

У цій складній політичній і соціально-економічній ситуації Комуністична партія України під час передвиборної парламентської кампанії веде активну і наступальну боротьбу за поліпшення становища людини праці і максимальний і рішучий опір зміцненню усевладдя великого капіталу. Наше головне завдання — соціалізм у його оновлених формах, що відповідають характеру завдань, які стоять перед людством, і сучасному рівню продуктивних сил.

Петро СИМОНЕНКО, перший секретар ЦК Компартії України.