Справжній поет завжди в опозиції до влади

Ми вирішили поговорити про минуле й сьогодення з відомим поетом, художником, першим редактором найтиражнішої і «найнезалежнішої» херсонської газети «Гривна». Утім, перед іменем Анатолія Кичинського не варто перераховувати його титули, досить сказати лише одне: за 45 років існування Національної премії імені Тараса Шевченка він єдиний з херсонських митців, хто удостоєний цієї найвищої літературної відзнаки.

— Я не пам’ятаю особливостей того дня, як проголосили незалежність, але добре пам’ятаю свої відчуття: відбулося щось таке особливе, чого ніколи ще не було. Ще не знав що. Але мене розпирала гордість, і я був з того дуже радий. Розумів, що Україна отримала свободу, багато свобод, яких не було в Радянському Союзі. Але вже скоро я зрозумів, що люди, котрі здобули незалежність, не знають, що з нею робити? Не знають і досі...

— У буремні вибори Президента я стояв на Майдані. Майдан — це була межа між свободою і несвободою. Ми її переступили, але повернули назад. За ейфорією не зрозуміли, що Україні треба вирішувати проблеми своєї влади. У ній багато таких, кому не потрібна незалежність, іншим взагалі на неї наплювати! Це наслідок того, що віками ми були «не незалежними». Голодомор як геноцид визнав весь світ, найвищі світові інстанції розглядали питання, а ми боялися проголосувати, бо як же: це ж може кинути тінь на нашого північного сусіда. А раптом він образиться? Так, інтереси сусідів мають враховуватися, але передусім мають постати власні інтереси. От кажуть: на українську книжку немає попиту. Так немає ж книжки! Як ви визначили, чи є попит? Надрукуйте, розкладіть, та ж не за ціною, удвічі дорожчою, ніж російська, і подивіться. Попри всі обіцянки, податок на книговидавництво так і не скасовано.

— Ви сказали про несвободи, які були за союзних часів. Як особисто це стосувалося вас?

— Багато питань, які можна було вирішити в Києві, доводилося вирішувати в Москві. Коли я хотів поїхати до Югославії на могилу діда, котрий загинув на війні, визволяючи Белград, довго довелося чекати, коли питання вирішиться у Спілці письменників СРСР. На моєму клопотанні стояли підписи Мушкетика, Загребельного, але все одно я не отримав дозволу. Хоча щороку їздила делегація письменників до Югославії для того, щоб взяти участь у заходах з нагоди визволення. Але українському поетові, онуку загиблого визволителя, там місця не знаходилося. Я поїхав туди вже згодом з мамою. Нас зустріли з великою повагою...

Якось великий наганяй отримав редактор херсонської «молодіжки» Григорій Кривець, коли надрукував мій вірш з рядком: «Пахне тілом твоїм лобода». Декому дуже це не сподобалось: «Как можно в комсомольской газете?!» Пам’ятаю, як принизливо відчував себе, коли викликали, бувало, до КДБ і просили «дещо» на декого написати. Мав проблеми з рядком у вірші, який став назвою збірки «Жива і скошена тече в мені трава». Його мали надрукувати в альманасі «Сузір’я». Отож дзвонили, цікавилися: «А що ти маєш на увазі?» З незалежністю справді прийшла свобода, бо хіба міг я видати раніше такі, приміром, рядки, як уже за Кучми:

І згинається раб у неславі,

і брати продаються братві.

І царює в неримській державі

Лже-пророк без царя в голові.

— Митець, художник гостріше відчуває життя суспільства, ніж звичайна людина, і це піднімає їх в наших очах. Як сказав Євтушенко: «Поэт в России больше, чем поэт». Завжди ми знали, що письменники збираються для розмов «поза публікою». Що давали такі розмови вам: острах чи крила?

— Упевненість. І особливо я це відчув, коли вчився на Вищих літературних курсах в інституті ім. Горького. Це був кінець 70-х — початок 80-х років минулого століття. Там, у Москві, це було відвертіше, говорили про систему, про національне питання — справжній поет завжди в опозиції до влади, хоче того чи не хоче. Причому такі розмови були не лише між слухачами курсів, а й з викладачами. Це спонукало до ще більшої незалежності. У Москві було привільніше. Але виходило так: коли в Москві стрижуть нігті, в Києві відрубують пальці.

— Хотіли б повернутися в Радянський Союз?

— Ні, СРСР не мав перспективи, бо його система не забезпечувала людині права й свободи. Адже саме митці, творчі люди були силою, серцем, що привели до незалежності. А коли це сталося, вони виявилися непотрібними. Чому так сталося? Змінилася система цінностей.

— Якби випало поспілкуватися з Президентом, про що сказали б?

— Щоб частіше збирав еліту — творчу і наукову. Ці люди найгостріше відчувають і завжди підкажуть, що в державі не так.

— Що б ви визнали за честь і славу для України?

— Честю для держави є така політика, де пріоритетом була б мораль. Духовна і здорова людина. Влада має зробити національною ідеєю духовну й фізично здорову людину. І почати з самої себе — адже аморальність суспільства починається із влади. Бо найбільший приклад аморальності — в десятки разів вищі зарплати можновладців, ніж звичайних людей.

— Анатолію Івановичу, якими словами зі своїх поезій ви завершили б розмову?

— Одна зі збірок, за яку я був удостоєний премії, називається «Танець вогню». Там є образ України, про який я пишу: «Це надія Європи відчайдушно постала з колін». А завершується вірш словами:

Ти — долі Обранець,

Тож продовжуй мажорний свій танець,

Босий танець на битому склі...

На знімку: поет Анатолій Кичинський, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Фото автора.