«Кот Васька, подлый трус, выходи!..» — скандував у сотні горлянок розгніваний натовп на площі біля Вінницького міськкому партії, працівники якого забарикадувалися всередині приміщення. В цей само час обком КПУ вже «взяли» демократи, вони ревізували документи у кабінетах секретарів, а на виході обшукували навіть жінок...

«Вам вєлєно вернутися назад»

Делегація Вінницького обкому партії, яка 24 серпня 1991 року виїхала на пленум ЦК КПУ, до Києва не доїхала. У райцентрі Калинівка мікроавтобус зупинив даішник і повідомив: «Вам вєлєно вернутися назад», — згадує тодішній перший секретар Вінницького міськкому партії Іван Сорока. З Калинівського райкому партії Аркадій Нехаєвський, який тоді очолював комуністів області, зателефонував до Києва. Почув про те, що пленум уже закінчився, час його проведення змінили через нові обставини, і їхати, зрозуміло, нема сенсу.

Після повернення у приміщенні обкому партії чекав ще один сюрприз. У кабінетах секретарів уже господарювали нові люди — представники Народного руху ревізували документи. «Як зараз бачу активних у тих діях панів Палія, Яворську, — продовжує І. Сорока. — У декого з обкомівців тремтіли руки. Я не перебільшую. Ніхто не чекав такого розвитку подій. Не знали, чим усе може закінчитися. Якщо на виході з приміщення обшукували навіть жінок, рядових друкарок, чи, бува, не виносять під спідницями якісь документи, то справді було чого хвилюватися».

Співрозмовник каже, що йому теж перепинив дорогу активіст Руху згаданий Валерій Палій, нині відомий адвокат.

— Ви в цю машину не сядете, бо вона вам більше не належить, — заявив пан Палій першому секретареві міськкому.

«Довелося навіть силу застосувати, щоб дістатися службової «Волги».

«Кот Васька, подлый трус, выходи!..»

Діставшися міськкому партії, перший розпорядився надійно зачинити всі двері зсередини. «Ми вирішили нікого не впускати доти, доки «нагорі» не приймуть конкретного рішення». Щоправда, впросився редактор першої незалежної газети. Він фіксував розвиток подій у подробицях. Жартував, що колись на основі цих записів надрукує повість «Останній день Івана Івановича». Ніхто більше із журналістської братії не зацікавився тим, що відбувалося у стінах партійного дому.

Ближче до обіду того ж 24 серпня 1991-го на площі перед міськкомом почав збиратися натовп. Людей «розігріли» так, що вони у сотні горлянок скандували слова з відомого мультика: «Кот Васька, подлый трус, выходи!»

— Мої підлеглі, особливо жінки, не рекомендували виходити «в обійми» розгніваної юрби, — розповідає Іван Сорока. — Боялися. Згадували при цьому відомі висновки психологів, мовляв, вчинки натовпу ніколи не можна передбачити і т. д.

Однак перший секретар міськкому вийшов до людей. Зробив це раз, потім через деякий час знову з’явився на площі. «Вся біда в тому, — каже він, — що ніхто мене не хотів чути і не збирався цього робити. Майдан дихав ненавистю до комуняк, як вони казали».

Згодом з’явилися представники міськради і демократичних організацій. Повідомили, що мають опечатати сейфи. Їм надали таку можливість. Коли зробили свою роботу і поінформували про це мітингуючих, натовп поволі став розходитися. Приблизно о восьмій вечора перший залишився один на майдані. «Тому я жартома кажу, що моє секретарювання закінчилося 24 серпня 1991 року о восьмій вечора».

«Комуністи забрали з собою з міськкому навіть унітази»

Декілька тижнів будинок міськкому КПУ був на замку. Комісія демократів, чомусь, не знаходила часу на доведення справи до завершення. Адже там залишалися документи, майно, треба було визначитися, що з ними робити. «Ми самі хотіли зібратися. Але де? Одного разу зійшлися у сквері. Тоді секретар об’єднаного парткому військових частин каже: «У нас порожня одна кімната, ось вам ключ, телефон...». Але пробули ми в ній не більше двох днів. Військова «контррозвідка», дізнавшись про це, одразу повідомила командування Прикарпатського військового округу. Звідти надійшов наказ командувача: негайно очистити приміщення від представників забороненої КПУ.

Ліквідаційну комісію очолював тоді пан Кучерін з міськради, уточнює співрозмовник. Він пропонував зазначити в протоколі лише загальну вартість майна. Пан Сорока каже, що з таким підходом категорично не погодився. На його вимогу, у протоколі вказали геть усе майно, навіть халати прибиральниць. Картки обліку комуністів, а їх у міській парторганізації було 28 тисяч, передали керівникам парткомів, щоб ті віддали їх власникам. Бланки партквитів вирішили спалити, щоб не продавали їх у Польщі на базарі. Бо такі випадки, каже співрозмовник, теж мали місце. Один примірник протоколу забрала з собою комісія, інший залишився у пана Сороки.

А невдовзі в одній з обласних газет з’явилася публікація під заголовком «Помста комуністів». У ній було сказано, що працівники міськкому, залишаючи приміщення, прихопили з собою навіть... унітази. До честі редакції, коли пан Сорока надав їм копію протоколу про передачу майна, в газеті надрукували нову статтю «Роздуми про помсту комуністів дещо перебільшені».

На допиті у прокурора

До прокуратури колишнього першого секретаря міськкому викликали у зв’язку з порушенням кримінальної справи по ГКЧП. «Допитував мене прокурор Сергій Бурдейний, — каже Іван Іванович. — Я надав детальні пояснення своїх дій під час путчу. Навіть були проведені очні ставки з деякими людьми». Ніяких заходів впливу до колишнього першого не було застосовано. Як йому пояснили, за відсутністю факту, складу і місця злочину.

Влаштуватися на нову роботу колишнім міськкомівцям було непросто. Співрозмовник каже, що існувала негласна вказівка відмовляти їм у працевлаштуванні. «Людям навіть зарплати не повернули». Пан Сорока звернувся з цього приводу до тодішнього представництва Центробанку у Вінниці. У відповідь, каже, отримав дуже великий конверт з таким підписом: «Колишньому першому секретарю забороненої партії». А в листі повідомлялося, що ніякої платні ніхто не буде платити. Кінчилася пісня.

Після того, як він допоміг визначитися з роботою своїм секретарям, став на облік у центр зайнятості. Але роботу знайшов сам. Спершу, каже, пішов у найми до колишніх комсомольців, які вже освоювали бізнесові справи. Потім деякий час очолював одну з підприємницьких структур. Далі поїхав на Кубу директором Центру лікування дітей, потерпілих від аварії на ЧАЕС. Зараз пан Сорока очолює обласне управління захисту прав споживачів. Але події гарячого серпня 1991-го не забуде ніколи. Як він оцінює їх нині?

— Оцінку їм великою мірою вже дала історія. Для мене важливо, як кожен з нас проявив себе у той час. На жаль, не всі зуміли зберегти людську гідність. Ось за що прикро.

Вінницька область.