Весь город у... чорнобривцях

Коли Людмила Любацька, науковий працівник музею-садиби Михайла Коцюбинського у Вінниці, розповіла директору музею заслуженому художнику України Федору Панчуку про свій задум створити музей подільської хати, він у відповідь скептично усміхнувся. Вона ніби не побачила того. Продовжувала: «Хата має бути така, як «книжка пише» — глиняна, стояти на горбку і щоб город виходив до річки».

Майже рік вони шукали хату «за книжкою». Обійшли й об’їздили десятки сіл. Помешкання у селі Кліщів Тиврівського району, хоча воно й стоїть на горбку, спершу розгледіти було непросто. Крім бур’янів, хатину густо обступили молоді зарості дерев.

Сусіди сказали, що тут ніхто не живе уже більш як десять років. «Це було минулої весни, — згадує пані Людмила. — Нам дуже сподобався бузковий тунель на вулиці, яка вела до Південного Бугу. Саме туди виходив город».

— Цій хаті уже 108 років, — каже Федір Панчук. — Про її «вік» ми дізналися від колишнього хазяїна. Його прізвище Петровський. У селі багато можна почути про цю родину.

Мама Петровського займалася ткацтвом і писанкарством. Але її найбільше цінували не за це — вона ще була бабкою-повитухою. Пам’ятають жінку як дуже людяну й старанну. Споруджував будинок дід господаря, в якого Панчуки купили хату. Він працював у Жмеринці на залізниці. Схоже, мав непогану платню. Інакше навряд чи вдалося б поставити хату аж на сім кімнат. А стіни дотепер не дали тріщин тому, кажуть сільські майстри, що поставлені на доброму, а головне — високому фундаменті. Стеля теж висока, аж до трьох метрів. Її дотепер надійно тримають дубові крокви. Щоб краще було видно, як то кажуть, саму конструкцію, Панчуки оголили крокви, зняли вапно, глиняну замазку. І підлога вціліла, бо дубові дошки добре просякнуті дьогтем. Так само, до речі, як і балки на стелі.

— Від колишніх господарів нам дісталися деякі ужиткові речі, — каже пан Панчук. — Де ви нині ще побачите ціп? А погляньте, яке добротне ліжко! Таке важке, що одна людина не зрушить з місця. Робота XІX століття. Була в хаті й оця лава-ослін. На всю довжину кімнати. Ми удвох не могли її переставити в інше місце. Важка, бо з дуба. Збереглася ще скриня. Як і колись, у сінях стоїть драбина...

Пан Федір, коли перший раз обійшов усі кімнати, не міг стримати захоплення: «Так це ж готовий музей!». Селяни, як дізналися, що художники «роблять музей», почали одне поперед одного нести старі речі. Бо знають, що художники щось заплатять. Так музей поповнився ще однією великою скринею, у ньому з’явився старий посуд — глиняні глечики, миски, макітра, прялка. Принесли навіть ікону. А на стіні хліва господарі виставили ярмо для волів, дерев’яне колесо від воза. Ще одне колесо встановили на високому дереві. Чекають, може, там загніздяться лелеки.

Друзі теж дещо передали для нового музею. Заслужений майстер народної творчості різьбяр Василь Слободянюк виготовив оберіг. Його встановили одразу при вході на подвір’я. У миснику біля печі привертає увагу кераміка — робота рук ще одного заслуженого майстра народної творчості, Людмили Фелінської. Священик Володимир Яковина подарував своє художнє полотно «Митрополит Володимир». Деякими з експонатів поділилися працівники обласного краєзнавчого музею. Щоправда, Панчуки їм презентували ткацький верстат, придбаний у Кліщові.

Півмішка насіння квітів посіяли

Протягом двох місяців Панчуки «відчухували» стару оселю. «Ні рук, ні ніг не чули». Мили, білили, шкребли, а ще — розписали стіни народним орнаментом. Навіть зовні по кутках можна побачити барвисті малюнки — квіти, птахів. Їх видно з вулиці. Люди зупиняються, милуються. Там, де починається город, викопали копанку. Ввечері перед дощем чути, як кумкають жабки. Звідки вони тут взялися? «Мабуть, занесли їх разом з очеретом з річки». У воді плаває семеро рибин. Поруч — фрагмент плетеного тину.

Майже весь город засіяли квітами. Півмішка насіння витратили. Найбільше чорнобривців. Є ще айстри, майори, жоржини, нагідки, дзвіночки. «Цієї назви не знаю, — каже пані Людмила, — у народі на неї кажуть «розтріпана баришня». Отака вона й є, як бачите, геть вся розтріпана. — Ми б стільки насіння не накупилися. Збирала з осені, де можна було. І на клумбах музею Коцюбинського, і у знайомих».

Шкода, що «килим» видався не такий, як задумували. Посуха позначилася навіть на квітах. Деякі чорнобривці лише тепер, після запізнілих дощів, розкривають пелюстки. Хоч і поливали потроху, але...

Картопля у них також є. Правда, небагато.

Буде ще житло трипільське

До початку зими Федір і Людмила планують поставити ще одну хату — трипільську. Кажуть, під час археологічних розкопок тут, на березі Південного Бугу, знайшли залишки трипільського поселення. Один із його фрагментів — недалеко від їхнього городу. Самі обставини підказують, що треба по сусідству з хатою минулого століття поставити ще й трипільську. Помешкання трипільців були прості, пояснив пан Панчук. Стіни плели з лози, потім обмащували глиною. Біля кожного викладали призьбу. Зроблять його таким, щоб там і заночувати можна було. Може, кому минуле насниться...

Коли знайомилися з обійстям Панчуків, на подвір’я прийшли юнаки й дівчата. Всі в однаковій формі. На рукавах напис «Опора». Пояснили, що вони — із Всеукраїнського табору. Відпочивають на березі Південного Бугу. Хотіли б музей подивитися. Господарі приїздять сюди з Вінниці щовихідний. Майже завжди у такі дні бувають екскурсанти. Недавно заходили туристи, які на байдарках пливли Південним Бугом. Перед ними були учні з Бердичева Житомирської області. Поріг музею переступали студенти з Бару. А першими його оцінили місцеві жителі.

Спочатку нові господарі побоювалися за збереження будинку. «Такий час — чого хочеш можна чекати». Але коли Федір якось забув на подвір’ї сокиру, а за тиждень приїхав і побачив, що вона лежить на тому само місці, зрозумів, що у Кліщові люди не липкі на руку. Якось він повернувся з берега річки босоніж. Через деякий час прибігає хлопчик, запитує: «Дядьку, це не ви забули кросівки?». Хлопчика звати Славко, він уже дев’ятикласник. Навчається у школі-інтернаті. Сам з багатодітної родини, мешкає з батьками неподалік. Відтоді як через забуті кросівки познайомився з новими господарями, постійно навідується до них. Потроху допомагає. Щось переймає для себе. А коли ті виїздять до Вінниці, Славко залишається на господарстві. Музей подільської хати у Кліщові легко впізнати по табличці на воротях. «Щоб гості не блудили», — усміхаються на прощання Панчуки.

Вінницька область.

На знімку: на той рік квітів буде ще більше.

Фото автора.