Цього року в нас, випускників факультету журналістики Ленінградського (нині — Санкт-Петербурзького) державного університету, подвійний ювілей — 50-річчя вступу й 45-річчя закінчення вузу. До цих дат виходить книга — колективна збірка про час і про себе. Довго думали над назвою, а вона, як нерідко буває, прийшла несподівано. «На газетных столбцах мы сердца обожгли...» — рядок з вірша мого друга й однокурсника журналіста-міжнародника Володі Алексєєва. Я навіть не знав, що він пише вірші. І тут Володимир Ілліч влучив у саму точку!
У процесі роботи над книгою довелося спілкуватися з багатьма однокурсниками (благо, є мобільний зв’язок, Інтернет, Skype). І весь цей час не полишало відчуття, наче розсталися тільки вчора.
Справді, хіба можна забути, як ми вступали (я, наприклад, приїхав із Дніпродзержинська), наш гуртожиток на 5-й лінії Васильєвського острова, виробничі практики, на які за бажанням можна було поїхати в будь-який кінець Союзу, наших викладачів, наш Пітер, нарешті, де плануємо зустрітися цього року.
Доля розкидала нас по світу. Але весь цей час знав і знаю: мої однокурсники — усі до одного! — якщо треба, подадуть руку допомоги, підтримають у скрутну хвилину.
І я не помилився. Коли в Україну прийшло лихо, точніше, війна (і звідки — з Росії!), першим подзвонив з Волгограда мій «співкамерник» (жили в одній кімнаті) Фіма Шустерман, до слова, уродженець Олевська Житомирської області. Він одним із перших у Росії заснував і очолив незалежну газету, заслужений працівник культури РФ.
— Ну як там у вас наш Коломойський (голова Дніпропетровської облдержадміністрації. — Авт.)? — було його перше запитання. — Він міцно тримає ситуацію.
— Фіма, у вас же таке про Україну пишуть і показують, що вуха в’януть...
— А я наших не дивлюся й не читаю. У мене інші джерела. Шкода, Крим ви не відстояли, — продовжив він. — Але повір, усе у вас, точніше, у нас, буде добре. Ви переможете!
Вірю, друже. Як і колишнім власкорам Центрального телебачення по Архангельській області криворожанину Володі Лойтеру й по Новосибірській області В’ячеславу Тяботіну, москвичу, спецкору ІТАР-ТАРС, нашому беззмінному голові студради Володі Ємельянову, багаторічному відповідальному секретарю харківської «Вечерки» Люді Реуцькій...
А от до кого хочу звернутися особливо, то це до Сєви Богданова. З ним ми були на практиці в «Горьковской правде» в 1967 році. Я пішов у відділ промисловості (у такому само відділі на рік раніше був у «Дніпровській правді»), а він — у сільгоспвідділ. Сказав тоді: «Хочу поїздити по пушкінських місцях, та й заробити». У жнива матеріали з села йшли з коліс.
Сьогодні Всеволод Леонідович очолює Спілку журналістів Росії, почесний професор Санкт-Петербурзького університету. Невже він причетний до брудної інформаційної війни, розв’язаної проти нас російськими ЗМІ? НЕ ВІРЮ!
А ще в мене прохання до нашої єдиної відмінниці Юлі Вишневської. Юлія Миколаївна — людина у Пітері, і не тільки, відома. Вона заснувала першу в Союзі кафедру дитячого телебачення й радіо, була заступницею декана нашого факультету в ЛДУ й зараз викладає. З нею ми спілкувалися по Skype «ще до війни», розв’язаної Росією в Україні.
— Славко, ти пироги любиш? — запитала вона.
— Дуже люблю.
— А я дуже люблю пекти. Приїдь у гості, напечу пирогів, яких захочеш. Заодно посидиш на путінському дивані.
— ?
— Мій чоловік працював з Путіним у Ленінграді, і Вова частенько в нас бував (до речі, В. В. Путін — випускник юрфаку ЛДУ. — Авт.). Тепер мої студенти жартують: «Юліє Миколаївно, можна посидіти на вашому дивані?»
Неймовірно, але, може, тобі, Юлю, вдасться достукатися до Володимира Володимировича й сказати головне: в Україні, у своєму домі, ми самі наведемо лад. А росіян тут ніхто ніколи не пригноблював. Між іншим, моя дружина горьківчанка (якщо завгодно, з Нижнього Новгорода), мати — теж росіянка. Батько — українець. Вони познайомилися й одружилися на фронті. У мирі і злагоді прожили 30 років. Ось такі пироги...
Нещодавно, у день народження, одержав звісточку з Пітера від щирого друга й партнера по преферансу, колишнього військового журналіста, а нині видавця, який узяв на себе всі клопоти з випуску нашої книги, Валери Волкова. Полум’я війни вже спалахнуло на нашому Південному Сході. Ось що написав мені Валерій Юхимович: «Сподіваюся, і на відстані ти відчуваєш ту теплоту, з якою бажаю тобі найміцнішого здоров’я, тепла й затишку твоєму дому, благоденства, процвітання й багато-багато іншого, що зігріє твоє серце! Завжди пам’ятаю про доброзичливого й добропорядного однокурсника».
Хіба таке можна написати ворогу?
НЕ ВІРЮ!
А от у нашу дружбу — ВІРЮ! У нашу розсудливість — ВІРЮ! В усіх нас — ВІРЮ!
Владислав ЛЯЩЕВСЬКИЙ, випускник ЛДУ 1969 року, заступник відповідального секретаря газети «Дніпро вечірній».
Дніпропетровськ.
Фото з архіву автора.
Опитування
Близько 66% росіян вважають українців братами
Як свідчать дані опитування Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦВГД), три чверті росіян вірять в існування братніх народів, насамперед — білорусів (79%) та українців (66%).
Згідно з дослідженням, повідомляє російське інформагентство РИА Новости, переважно в братні народи стосовно росіян вірять люди похилого віку — від 60 і старше (79% опитаних), тобто ті, що застали СРСР, однак і серед молодих респондентів відсоток згодних з їхнім існуванням великий — близько 67%.
Росіяни описують братні народи як близькі за походженням (19%), що підтримують один одного (14%), близькі за культурою й релігією (10%), що живуть у мирі і єдності (10%). На думку опитаних, між ними мають існувати теплі, дружні відносини (60%), їх повинні поєднувати історія (58%), схожа культура (48%), походження (46%), спільна або схожа мова (35%), територіальна близькість (32%). Також — тісні економічні зв’язки (30%), спільні релігія (24%) і зовнішня політика (22%).
Крім білорусів і українців, росіяни назвали братніми народами казахів (14%), вірменів (7%), татар (7%). Ще 8% учасників опитування зараховують до братніх усі народи, які проживають на території Російської Федерації, а 4 % — усе населення Радянського Союзу. І лише 1% опитаних вважає, що всі народи миру — братні.
Дослідження були проведені в середині минулого місяця. Опитано 1,6 тисячі осіб у 130 населених пунктах в 42 областях, краях і республіках Росії. Статистична погрішність не перевищує 3,4%.
Владислав ЛЯЩЕВСЬКИЙ сьогодні.
Курс після закінчення військової кафедри перед від'їздом на військові збори.
