Дитинство для Колі Марченка (на знімку) обірвалося під час фашистської облави 1942 року. У селі Ялинці, що на Полтавщині, підлітків було дуже мало, та й тих поліцаї забрали, завантажили у вагони для худоби і відправили відбувати трудову повинність до Німеччини.
Миколу Марченка призначили чорноробом на одну з вугільних шахт у провінції Вестфалія,
«довірили» відкочувати вагонетки з нарубаним вугіллям. Жилося надголодь, а працювати доводилося хлопчиську за трьох дорослих.— Нічого, витримав, — розповідає 82-літній Микола Іванович Марченко. — Тільки за Батьківщиною сумував, так хотілося хоча б голос, хоча б маленьку звісточку з України почути.
31 березня 1945 року концтабір з малолітніми в’язнями визволили американські війська. Вони передали хлопців і дівчат з України, котрі мріяли про повернення на рідну землю, працівникам СМЕРШ (це відомство розшифровувалося як
«Смерть шпигунам»).Такими
«шпигунами» виявилися і всі вивезені фашистами у рабство підлітки. Транзитом з Німеччини всіх відправили в Сибір. Микола Марченко опинився в Тюменській області. Три роки поневірявся на лісозаготівлях, знову жив надголодь. Повернувся в рідні Ялинці, працював косарем у колгоспі. Села того вже немає — спочиває воно на дні Кременчуцького водоймища. Потім — школа будівельних майстрів. І закрутило кочове життя залізничного будівельника: довелося працювати у Красноярському краї, на Уралі, поїздив Україною — в Закарпатті, Буковині. 13 років пропрацював на Одеській залізниці, а 22 роки Микола Іванович перебуває на заслуженому відпочинку.—
«Голос України» передплачую з найпершого номера, розповідає він, — назва дуже сподобалася. Читаю газету українською мовою, бо нею думаю, розмовляю, пишу. Найукраїнська з усіх українських газет наш «Голос», — каже Микола Іванович. — Зворушують всі публікації Людмили Коханець: мужня жінка, мужній журналіст. Завжди з цікавістю читаю публікації з Полтавської області.Розумію, що газета без реклами жити не може, але, на мій погляд, іноді в
«Голосі» аж занадто багато реклами, інколи через її велику кількість і почитати немає чого. Більше пишіть про ветеранів, адже нас так мало залишилося, хочеться уваги і турботи, добре слово почути.А розіграш призів, що придумав
«Голос», — дуже навіть цікаве заняття. Я всі ці роки постійно брав участь у лотереї, а щастя стати переможцем посміхнулося вперше. Чайний сервіз, який я одержав у подарунок від «Голосу України», у домашньому господарстві дуже знадобився. Тепер коли чаюватиму, буду згадувати улюблену газету.Одеса.
Фото автора.
