Кажуть, наче число 13, особливо якщо воно збігається з п’ятницею, містить у собі щось загадкове, містичне й далеко не завжди приємне. Я — вічний Хома невірний — при нагоді намагаюся перевірити, чи є в цьому бодай якась часточка сенсу, чи це звичайне марновірство поверхово освічених людей.
Отже, настало тринадцяте число і п’ятниця водночас. Свій пенсіонерський день я розпланував так: зранку відвідаю пенсійний фонд, звідти подамся до вузла зв’язку, далі побуваю в перукарні, а в другій половині дня навідаюся до стоматолога.
Перед тим, як вирушати до пенсійного фонду, вирішив передзвонити. Жіночий голос з не надто ласкавими інтонаціями повідомив, що приходити треба не коли заманеться, а в прийомні дні, тобто в понеділки та середи.
— І не забудьте прихопити паспорт! — нагадала службовка. Мабуть, її вже дістали безпашпортні відвідувачі у неприйомні дні.
А колись, скільки пригадую, у державних установах усі робочі дні були прийомні, тим часом зарплата в службовців була скромненька! Проте понеділок мене влаштовував, паспорт завжди напоготові, тож я з легким серцем проковтнув першу невдачу.
Витівка зв’язківців
До вузла зв’язку треба йти на прохання самого вузла: повідомили, що там на мене чекає проста бандероль.
«Ну й чого б її та не вкинути до моєї поштової скриньки?» — подумалося.Півгодини відстояв у черзі до першого віконця, де приймають та видають посилки, нарешті простягаю паспорт разом з повідомленням. Жінка пробігла папірця очима і каже:
— Це не до нас! Це — туди! — й показує на стінку, за якою — відділ доставки цього ж відділення зв’язку.
Виникли недобрі передчуття. Чому — до відділення доставки? Але що робити — заходжу. Черги немає, вручаю жінці біля прилавка паспорт та повідомлення.
— Де листи з третього будинку? — гукає вона в глибину кімнати.
— У дев’ятій папці! — відказують.
Жінка бере пухку теку з листами, двічі переглядає кожен, але потрібного не знаходить.
— Дивно. А це вам не з суду пишуть? — питає, щоб зорієнтуватися в хаотичному світі пропалої грамоти.
Знизую плечима. Звідки мені знати? Минає час, підходить її колега, читає повідомлення.
— Та тут же не про лист, тут про бандероль!
Перша ще раз зазирає до папірця:
— Справді, бандероль. А я шукаю...
Пішла в інший бік, заходилася шукати на полиці.
— А ось вона! — й справді, приносить бандероль. — Таки знайшла!
Дивлюся: Боже, мій почерк! Та це ж бандероль, яку я п’ять днів тому сам здав у першому віконці — отам, де сьогодні простояв півгодини! Отже, за цей час моє послання, замість того, щоб опинитися в Христинівці на Черкащині, зробило десять кроків до відділу доставки і тут захрясло! Щоб тепер, у п’ятницю тринадцятого числа, знов опинитись у моїх руках!
— Що ж це у вас тут коїться? — починаю виходити з берегів.
— А хіба що? Адреса ваша, прізвище ваше. Тож забирайте свою бандероль і бувайте здорові.
Вона навіть не здогадується, в яку кумедну ситуацію поставлено її установу! Закортіло обізвати відділення зв’язку щонайменше дитсадком, але на мене дивилися такі невинні очі, що дійшло: ніяка іронія тут нічого не змінить. Тож терпляче пояснив:
— Дивіться: адреса вгорі ліворуч — це адреса відправника, тобто моя. Адреса внизу праворуч — це адреса черкащанина, якому надсилаю бандероль. А ви замість того, щоб вчасно виконати чітко зазначене й оплачене гривнями моє бажання, вручаєте мені мою ж бандероль, і робите це з почуттям чесно виконаного обов’язку! Це — нісенітниця, яку простіше називають бардаком.
До неї таки дійшло. Вона вибачилася й пообіцяла зараз же надіслати мою посилку.
— Але перед тим зайдіть до свого начальника і розкажіть йому про цей клінічний випадок у вашій колективній діяльності.
— А це не наша діяльність, це — їхня, — вона кивнула на стінку, на яку мені вже показували з протилежного боку.
Не певен, чи жіночка пояснить колегам, що вони опустилися до ганебної антидіяльності, тому називаю номер відділення зв’язку: 03148.
Як нас ошукують
Тепер гайда до перукарні!
Я не модник, тож мене цілком задовольняла зачіска, яку мені робили вдома за допомогою ножиць та гребінця. Проте невблаганний час забрав моїх домашніх перукарів у небуття. Це саме по собі вже дуже сумно, і я змушений віддатися до рук професійних цирульників. Раніше я не раз бачив папірці з адресами перукарень, де обслуговують пенсіонерів за пільговими цінами. Тож уявив, що мене приймуть з обіймами в будь-якій перукарні. Й сміливо переступив поріг найближчої до моєї домівки, що віднедавна розмістилася в підвалі сусідньої багатоповерхівки.
— Пенсіонерів обслуговуєте? Тільки підстригти. Будь ласка, полечку.
За п’ять-сім хвилин мої рідкі волосинки по-жіночому дбайливо підрівняно й прилизано.
— Можна йти засідати до Верховної Ради! — оцінив я роботу й підвівся. — Скільки?
Майстер показала очима на касирку.
— Вісімнадцять! — сказала касирка, і я вмить зрозумів різницю між тоталітарним режимом, коли можна було постригтися за п’ятдесят копійок, і режимом у нинішній Україні, коли такі ціни здатні прорвати кишеню не тільки в пенсіонера.
— А у вас пільга для пенсіонерів є?
— П’ятнадцять! — сказала майстриня.
Але касирка ті слова ігнорувала: дала мені з двох червоних одну жовту. З точки зору касирки, вісімнадцять завжди краще, ніж п’ятнадцять.
— А я хотів стати вашим постійним клієнтом. Але ваші розцінки змушують шукати іншу цирульню.
Правду кажучи, та сума була для мене не так велика, як несподівана, адже прейскуранта цін на видному місці немає. За радянської влади, яку більшість з нас охоче лає, бо й є за що, перелік послуг і цін висів у кожній перукарні, й клієнт міг перевірити розрахунки касира. Я ж нічого проконтролювати не міг, тому виникло враження, що мене елементарно ошукали.
Шахтар чи льотчик нездатні зрівнятися у заробітках з перукаркою, якій не треба підноситися в небеса або опускатися під землю, що, самі розумієте, пов’язано з деяким ризиком. Про селянина не кажу: такі гроші він одержить за вісімнадцять літрів молока чи за півтора кілограма сала, а такі цінності за сім хвилин не виробляються.
Та цирульникам, мабуть, далеко до заробітків приватних стоматологів. Півроку тому я тричі вдавався до їхніх послуг: пломбування коштувало 500 гривень за кожен з трьох зубів. А за кілька місяців з’ясувалося, що це мало тимчасовий ефект. Незабаром зуби знову заболіли. Поглянувши критично у безрадісну перспективу, я вирішив повернутися до рідної поліклініки на вулиці Верхній.
Дещо про оформлення вулиць
Сьогодні візит до стоматолога державної поліклініки. Це не поліпшує настрою. Та лікуватися треба, тож не зважаю на настрій та на фатальний збіг чисел і днів тижня.
Я їхав громадським транспортом і відволікався від смутку тим, що розгадував зміст ребусів, намальованих на стінах та парканах. Більшість з них — невідомими мені мовами, незрозуміло навіщо написані. Але ось запитання, яке не раз на різних парканах повторюється:
«Где ты, Lutіk?» Не відаю, хто цей Лютік, звідки взявся й куди подівся, але розумію, що в джунглях великого міста загубивсь якийсь Лютік, потрібний комусь для кохання чи з іншою метою. А самому Лютіку це, мабуть, набридло, і він щез. Ну й правильно зробив.А взагалі: для чого киянам бачити таке на стінах та парканах? От і виходить, що свобода, якої ми досягли — це харашо, а розгнузданість наша — це нікуди не годиться.
З такими невеселими думками діставсь я пагорбу, де моя поліклініка. А там, незважаючи на 13 число та п’ятницю, стоматолог Коржова у 745 кабінеті за півгодини цілком професійно та цілком безплатно (для мене) полікувала мої зуби так, що я в доброму гуморі зміг написати цей репортаж. За що їй велике спасибі.
Висновок
Прикрощі в житті бувають не через збіг чисел та днів тижня, а через куди поважніші причини: непрофесійність, неорганізованість, безсовісність, жадібність та інші негативні риси, властиві нам з вами, милі мої земляки. А також через неконтрольованість наших дій властями. І все ж, навіть у такому недосконалому світі є чимало добрих людей і добрих фахівців, тож хочеться жити далі і разом з усіма будувати незалежну, могутню й добропорядну Україну. В чому й розписуюся.
