У вагон приміського поїзда, що вирушав з Тернополя до одного з райцентрів, зайшла молода вагітна жінка. Вільних місць не було. Пасажири на нашій лавці потіснилися, і вона сіла. Відчувалося, що чимсь засмучена. Я сиділа до неї найближче, і ми розговорилися. Оля їздила до знайомої, яка працює в одній із лікарень обласного центру медсестрою. Та пообіцяла влаштувати консультацію у психотерапевта. Лікар вислухав молоду жінку, але сказав, що потрібно, аби приїхав чоловік.

— А він знову подався до Києва, — мало не плакала молода жінка. — Десь у грудні як поїхав туди з трьома чоловіками з нашого села, то там практично й живе. Ті давно повернулися до родин, а мій Ігор і досі на Майдані. Живемо з моїми батьками на їхню пенсію. Я маю вищу освіту, але влаштуватися на роботу неможливо. Ігор раніше їздив влітку на заробітки до Москви, і нам менш-більш вистачало. Тепер він про це й слухати не хоче, каже, що на москалів робити не буде. Просила його, щоб хоч батькам веснувати допоміг, бо з городу живемо. Де там! Приїхав на вихідні, перекрутився — і знов на поїзд. Каже, що він собі город на Хрещатику посадив. Та мені не до жартів. У липні народжувати, чекаємо синочка, а чоловіка не впізнаю. Він так радів, коли дізнався, що в нас буде дитина! Я два роки не могла завагітніти. Вже й мої батьки просили повернутися до села, і його, я плачу, але на нього нічого не діє. Навіть батькам не зізналася, що поїхала до психотерапевта, бо, як хтось дізнається, засміють, скажуть, що моєму Ігореві чогось бракує. Лікар заспокоїв, що він не один такий — це називається синдром Майдану, але на прийом має прийти він, а не я. Зателефонувала чоловікові, просила приїхати, та він і слухати не хоче, каже, що не треба робити з нього дурного.

Багато з тих, хто був чи й досі перебувають на Майдані, справді потребує психологічної допомоги. В Тернополі зусилля для цього поєднали департамент охорони здоров’я облдержадміністрації, обласна клінічна психоневрологічна лікарня, Центр здоров’я, обласний осередок Української спілки психотерапевтів, священнослужителі... Спільними зусиллями розробили рекомендації потерпілим, членам їхніх сімей, створено центри надання психологічної допомоги, діють програми реабілітації. Фахівці свідомі того, що проблема для нашого суспільства дуже серйозна.

Рівень агресії, який з багатьох причин — безробіття, низька якість життя, малі зарплати тощо — і так був високий, нині зашкалює. А якщо вже людина взяла до рук зброю, одягнула форму, то відмовитися від цього важко, це вже стає способом життя.

— Я розмовляла з майданівцями, які після відомих подій лікувалися у нашій університетській лікарні, — розповідає проректор з лікувальної роботи Тернопільського медичного університету імені Івана Горбачевського Надія Ярема. — Так ось, дехто з них ще й на ноги добре не став, а вже поривався знову на Майдан. Особливо вразив мене один хлопчина зі сходу. Він сирота, тож там ніби знайшов свою сім’ю. Важливо переключити увагу таких людей на щось конструктивне. Університет задіяв свій санаторій-профілакторій «Червона калина» для реабілітації майданівців, вони отримують кваліфіковану допомогу психотерапевтів і психологів.

На жаль, у повсякденному житті ми ще не навчилися шукати допомоги в психотерапевтів, кожен знімає стрес, як уміє. Але події, які відбулися і відбуваються останнім часом, вимагають відкинути всілякі умовності й звернутися до фахівців.

— Люди вже долають острах перед психотерапевтами, психологами, —каже психотерапевт, координатор надання психологічної допомоги на столичному Майдані від області Владислав Газолишин. — На прийом приходять і молоді учасники тих подій, і старші, одні приводять інших. Важливо, щоб вони знайшли розуміння і підтримку у сім’ях, адже процес лікування і реабілітації тривалий.

А самі майданівці вважають, що вони повинні відчувати себе потрібними. Скажімо, Юрій Моргун пропонує активніше залучати їх до охорони громадського порядку, можливо, варто відновити військову підготовку в школах. 

За словами лікаря-психотерапевта, депутата обласної ради Наталі Турецької, люди, які пережили революцію Гідності, сидячи на дивані, травмовані не менше, ніж ті, хто безпосередньо брав участь у подіях на Майдані. Їх мучило сумління, чому вони не там. На цьому фоні загострилися соматичні хвороби. Не можна відкидати й роль засобів масової інформації. На її думку, вони нерідко відіграють негативну роль: нагнітають ситуацію, подають інформацію без фільтрів, журналісти не завжди думають, як їхнє слово відізветься...

Духовні отці також свого роду психотерапевти. Церква посилає своїх представників, щоби забрати людей з Майдану, повернути їх до нормального життя, намагається спонукати до сповіді, аби зняти тягар з душі... 

А тернопільський благодійний фонд «Карітас» реалізує програму психологічної реабілітації постраждалих на Майдані спільно зі своїми чеськими колегами.

Допомогу запропонували польські фахівці. Свого часу вони працювали з тими, хто пережив скнилівську трагедію, і мають відповідний досвід. Польська сторона також готова взяти на літній відпочинок дітей із сімей майданівців, а самих майданівців — на реабілітацію.

— Ми й самі напрацювали вже деякий досвід, — вважає голова обласного осередку Української спілки психотерапевтів Олег Гуковський. — Принаймні ним цікавляться наші колеги зі східних областей, де нині пік подій.

Що й казати, для усіх нас настав час великих випробувань. Гинуть люди, страждають їхні рідні, всі ми — на взводі. Щоб не пропасти поодинці, подаймо одне одному руку.

Фото автора.

 

Прийом веде лікар-психотерапевт вищої категорії Наталя Турецька.