Люди вірять їм

Тиждень тому в ранковому випуску радіостанції «Колос» Іван Куровський дав об’ємне інтерв’ю. У ньому, хто вмів слухати й почути, стрижнем були навіть не біль та розчарування з того, як не вміємо чи не хочемо господарювати, як втрачаємо час, як занапащаємо дорогоцінні грунти, а відтак занепадає і вироджується село, головне, що там прозвучало, — готові рецепти, як уже найближчим часом змінити все докорінно. Лиш візьми, занотуй те на папір, коли власного хисту чи розуму бракує, та й дерзай. Це до тих, у кого управлінські важелі. Тим більше, що ті роздуми й рецепти озвучені не агропромисловим книжним теоретиком, а вже визнаним практиком. Бо його славнозвісний «Агропрогрес» — сільгосптовариство на тисячах гектарів орних земель у Носівському, Бобровицькому та Ніжинському районах Чернігівщини — то успішне й ефективне виробництво, пріоритетами в якому є стабільні робочі місця, висока зарплатня селянам, динамічний розвиток соціальної сфери. Якраз усе те, про що останнім часом більшість українських селян згадує немов про фантастичні оповідки.

Тому Іванові Куровському легко спілкуватися з людьми, особливо з тими, хто хоч трохи знає його по його справах. Він вірить в «Український прорив» Юлії Тимошенко, він переконаний, що все задеклароване в програмі блоку реалізується на практиці. Він вірить Тимошенко, бо знаходить у ній співзвучність із самим собою, ще змалечку всотавши неспростовну істину про те, що найперше ти маєш бути господарем власного слова. Краще притаїти його в собі або навіть задушити, аніж виголосити і зробити навпаки чи ще гірше — не зробити нічого. Через те Куровський вірить Юлії Тимошенко, а тисячі людей — йому.

Той складний і сумбурний парламентський рік, що минув від часу попередніх виборів, багато в чому засвідчив своєрідну «приземленість» цих двох народних депутатів від БЮТ. Вони навдивовижу все встигали. І працювати в парламенті (а Олег Ляшко навіть вів претензійну полеміку зі спікером), і по кілька разів на місяць бувати в районах Чернігівщини. Це вони домовились про зустріч з віце-прем’єром Рибаком, взявши з собою ніжинського мера, і тепер, якщо уряд таки спрямує обіцяні гроші, містечко позбудеться найприкрішої своєї біди — щорічного весняного підтоплення. Це саме до Ляшка й Куровського зверталась Чернігівська федерація профспілок області, коли в Бахмачі назрівали масштабні страйки робітників «Бахмачнафтогазмашу» та їхніх сімей через понад дворічну судову тяжбу у справі про банкрутство на тому підприємстві, і ніхто не збирався віддавати людям борги із зарплати. Після депутатського звернення та відвідин ними Вищого господарського суду України означена справа нарешті зрушила з місця.

Вже десятиліття «Укрнафта» відкачує чорне золото з чернігівських надр. Наприклад, у селі Українському, що в Талалаївському районі, нафтовий видобуток не припиняється ні вдень ні вночі. Що ж від того має село і мешканці? «Аж» 9 тисяч гривень щорічних податків, зіпсовану екологію й розбиті дороги. Навіть газ сільським людям нафтовики не вважали за потрібне підвести. І ця проблема Куровському і Ляшку не байдужа. Скоординувавши зусилля з обласною виконавчою владою, вони провели перемовини з керівництвом «Укрнафти», наслідком яких стала «Програма соціально-економічного розвитку Чернігівської області за участю ВАТ «Укрнафта» на 2007 рік», де останнє зобов’язувалося по кожному району, де працюють нафтовидобувники, або побудувати, або реконструювати чи відремонтувати близько сотні соціальних об’єктів.

Те саме з коштами на ремонт автодоріг області. Відбулась не одна розмова Куровського та Ляшка у Державній службі автомобільних доріг України, щоб збільшити заплановану суму на 21 мільйон гривень. І взагалі, завдяки старанням названих депутатів державні субвенції для області, порівняно з минулими роками, було помітно збільшено по всіх напрямках: від реконструкції сільських будинків культури, ремонту дитячих садків, дільничних лікарень — до серйозних капіталовкладень у газифікацію регіону...

Від основної траси вбік до села Білорічиця, що в Прилуцькому районі, якихось два десятки кілометрів. Але що то були за кілометри! Долаючи ту «дорогу життя», особливо в сутінки, не один автомобіль чи велосипед зламано і не один розбито ніс. Дійшло до того, що в ковбанях на тій дорозі почала риба водитися. Водії ніжинських автобусів оголосили бойкот і навідріз відмовились заїжджати в Білорічицю.

А що ж тамтешні люди? Сказати, що вони приречено сиділи, відрізані від світу, і в жодні двері не стукали, буде неправда. Стукали, просили. І багато хто їм обіцяв. Обіцяв не рік і не два. І особливо ті, кому те за посадами належиться. Слова стрясали повітря, лягали на папір і навіть скріплювалися печатками, але нічого не мінялося, аж поки не проїхали там наші депутати. Вони і знайшли докази та аргументи на користь цього малого шматка дороги, неремонтованого по-людськи десятки років. Виписали рядок у бюджеті та винайшли близько 800 тисяч живих гривень, щоби за місяць, якраз до Дня Перемоги, влаштувати людям справжнє свято на їхній вулиці.

Через те в День Перемоги у Білорічиці Олега Ляшка особливо чекали та приймали. Користуючись нагодою, люди заговорили про своє. От би до церкви газ провести! А ще якби хто лазню допоміг відбудувати. А одна старша жінка просила депутата, щоб посприяв стару велетенську липу поваляти, бо, мовляв, ні від кого не діжде помочі. Всі ті прохання й накази виборців депутат терпляче занотовував до записника. А я собі думав тоді про те, скільки в нас десятків тисяч таких сіл з їхніми зруйнованими лазнями і старими липами, де ні Олег Ляшко, ні Іван Куровський, або хоча б трохи схожі на них, ніколи не побувають, а тим людям у селі так треба, щоб їх хоча б вислухали. І чи скоро прийде той день, коли український парламент просто по-законодавчому творитиме, а липи просто цвістимуть?! Може, нам справді-таки не вистачає прориву? Українського!