Прощання з «малиновим піджаком»

Останнім часом наше суспільство начебто соромиться оцінювати довколишні суспільні події з позицій соціально-класових. Тим часом навіть країни «благополучного Заходу» вдаються до аналізу економічних та політичних процесів саме із такою міркою, не боючись звинувачень у неомарксизмі. Такий підхід є для них однією з незмінних, сталих фундаментальних основ суспільного життя — його розуміння, управління розвитком та прогнозування історичної перспективи.

Наречена — надзвичайно коротка мить у житті

А ми, навпаки, мало уваги звертаємо на надзвичайно важливе й очевидне в житті сьогоднішньої України: упродовж непростих років незалежності національна економіка не просто виживає — вона доволі активно розвивається, пропонує всім нам товари, послуги, робочі місця, новий рівень життєвих стандартів. Хто організував усю цю складну роботу? Щонайперше — новий, хоча вже доволі масовий і добре відомий клас — той, що був фізично ліквідований у 20—30-х роках минулого століття, але наче Фенікс відродився на порозі століття нинішнього, швидко набрався сил і став впливовим чинником суспільно-економічного життя України. Ймення цьому класові — буржуазія. Молода, динамічна, потужна, амбітна.

Чергова генерація «капітанів економіки» активно формується, має новітній досвід, відповідні навички, широкі міжнародні контакти і можливості. Її представники володіють середнім, за українськими мірками, капіталом, проте мають значно більше — перспективу. Бо спроможні активно й цивілізовано нарощувати свої фінансово-економічні «м’язи». Таких буржуа стає дедалі більше, а об’єктивні закони суспільного розвитку пророкують їм зовсім близьку перспективу з правом визначати обличчя економіки і майбутнє країни. Вони вже не раз доводили це на ділі. Так було колись, таким же «трудоголиком» відродився підприємницький клас і тепер.

Він справді стає сьогодні потужною рушійною силою суспільства. Багато в чому і завдяки йому ми вже забули про недавні горезвісні часи з порожніми полицями магазинів, гіперінфляцією, масовим безробіттям і тривалими невиплатами зарплати. Не секрет, скажімо, і те, що на приватизованих підприємствах нині виробляється більша частина вітчизняного ВВП, там же — кращі заробітки й успішніший менеджмент.

Хоча підприємництво в Україні, як і скрізь, — далеко неоднорідне і неоднозначне у своїй суті. У ньому присутні представники великого капіталу — ті, хто сформували свої ресурси здебільшого завдяки входженню до вузького кола «обранців влади». Ще більше серед підприємців тих, хто лише налагодив власне виробництво, доволі часто вимушений вести «війну за виживання» і з конкурентами, і з низькопробним і контрабандним товаром, а також, на жаль, з власною державою в особі уповноважених чиновників. Підприємцями називають і тисячі тих, хто стоїть у торгових рядах на ринках, ремонтує годинники і парасольки, шиє одяг і взуття — переважно вчорашні наймані робітники різних виробництв, працівники шкіл, лікарень, закладів культури, які однаково опинилися на узбіччі суспільного розвитку.

Тепер вони прагнуть самореалізуватися, заснувати власну справу важкою працею і талантом, розвиватися самому і допомогти в цьому іншим. Ці люди, як ніхто інший, надзвичайно люблять творчу свободу і ревно бережуть її.

Саме на цій основі формується сучасний середній клас України. Час «малинових піджаків», час важкого, нецивілізованого, аматорського становлення, час дикунських «методик» організації і ведення бізнесу незворотно минає. Так і в нашій новітній історії настає новий день. Успішними підприємцями стають переважно молоді люди, які добре освічені, не обтяжені стереотипами, вміють мислити стратегічно. За ними майбутнє. Не лише в приватному секторі економіки, а й у величезному господарстві всієї України.

Хоча, звичайно, не варто ідеалізувати представників вітчизняного підприємництва. Серед них чимало тих, хто будує власний добробут на нещадній експлуатації інших, навіть на відвертому криміналі. До того ж у масовій свідомості за інерцією радянських часів досі існує негативний стереотип буржуа з цілою низкою осудливих ярликів: «мішочник», «спекулянт», «хапуга», «рвач» — одне слово, «не наша людина». Тут тобі й закиди підприємцям щодо домінування їхнього приватницького «его» над інтересами національними, загальнодержавними. Чимало звинувачень і в корпоративній бездуховності нового буржуа, у його непатріотизмі. Але давайте-но запитаємо себе: чого саме сьогодні вимагає суспільство від підприємця? Щоб його підприємство було успішним, тобто прибутковим. Щоб на цій основі створювалися нові робочі місця. Щоб до бюджету справно надходили податки.

Чи можна стверджувати, що з цим триєдиним завданням нова українська буржуазія справляється? Можемо! Попри все, у більшості своїй вона живе й успішно трудиться на спільне благо, щодень додає до національної скарбниці матеріальні надбання. Як патріоти, підприємці ревно захищають ємність вітчизняного ринку і своє право на цей ринок разом з правом на свою приватну власність. Як патріоти, вони не тільки створюють для членів суспільства нові робочі місця, а й активно залучають до роботи співвітчизників, які в пошуках кращої долі ладні виносити нічні горшки по закордонах, пробуджують ностальгійні почуття у тих, хто «ногами голосував» за краще життя по європах і світах.

Правда й те, що гроші самі по собі не роблять людину ані мудрішою, ані далекогляднішою. Без капіталу духовного, без істинно людських моральних цінностей підприємець легко перетворюється на рейдера-здирника. То чи є наш підприємець патріотом з цієї точки зору? Вочевидь, відповіддю на це може бути відроджений меценатський рух, скажімо, реставровані храми чи багато інших культурних здобутків суспільства. Одне слово, за безпосередньої участі нового буржуа країна стає дедалі красивішою, привабливішою і для українців, і для зарубіжних гостей.

Є й інша правда: гроші інтернаціональні, хижацька жадоба до збагачення багатьом паморочить мізки, а страх бути покараним за недобросовісний бізнес почасти жене підприємця світ за очі. І тут, вочевидь, важко назвати його патріотом.

Якщо кінь спотикається, то це не означає, що у нього кульгава нога

Попри все, кажуть: якщо кінь спотикається, то це ще не означає, що у нього кульгава нога, — треба поглянути на дорогу. Ось так і підприємці багато в чому самотужки намагаються намацати і збудувати для вітчизняного бізнесу хорошу дорогу: створити в міру власних сил і можливостей належні умови для творчої роботи. Показовим є факт: з підприємницької колії поступово сходять ті, хто потрапив туди випадково, через владні й родинні «коридори», а не завдяки діловому хисту. Це ще один доказ того, що, самоочищуючись і самовдосконалюючись, середній клас міцніє, набирається сил і досвіду. Загалом формується цивілізована бізнес-культура.

На цьому складному, багато в чому суперечливому шляху становлення вітчизняна буржуазія здатна вже сформулювати свої вимоги й до суспільства, насамперед до держави.

Щонайперше її прагнення — аби суспільство визнало внесок підприємництва до «спільної скарбниці». Чи не найбільше бажання — аби держава стала надійним партнером бізнесу, а саме: розвідником зовнішніх ринків, захисником від іноземної конкуренції, модератором прогресивних ідей. Підприємці воліють, щоб держава швидше й грунтовніше визначилася в пріоритетах суспільного поступу, означивши тим самим точки докладання їхніх зусиль, хисту і капіталу.

Солідарне бажання більшості українських буржуа логічно відображається й у вимогах до політиків. Саме вони мають подбати, щоб податкова інспекція, міліція, пожежний і санепідеміологічний нагляди, суди та подібні їм структури перестали нарешті «зацікавлено» втручатися у господарські суперечки, щоб всі вони стали об’єктивними і незалежними у своєму служінні Його Величності Законові.

Ці помисли вистраждані ще й через особливості вітчизняного політикуму. Раптові зміни владних еліт щоразу прагнуть «переформатувати» економічну сферу на власний розсуд, викликають у підприємців шоковий стан. Непрогнозована політична «естафета» переходить до «естафети» майнової — до переділу власності і рейдерських атак на того чи іншого підприємця. Один розчерк пера прийдешнього чиновника здатен дуже зашкодити спільній справі.

Природне бажання захистити себе від таких реалій штовхає бізнес до влади, він прагне увійти до державних структур. Більше шансів і кращі можливості для цього мають, звичайно, наближені до влади і найбільш потужні буржуа. Тому на порядок денний частіше й активніше виносяться вимоги про встановлення «єдиних правил гри», що дають можливість перемагати сильнішому в бізнесі, а не завсідникові владних кабінетів.

Завдання полягає в тім, щоб держава захищала спільні інтереси бізнесу, а не локальні, особисті інтереси найбільш агресивних і хижих.

Звичайно, у своїх помислах буржуазія покладається на владу, яка не перестає декларувати прагнення «захищати інтереси українського народу». Однак в реальних умовах підприємцям доводиться змагатися переважно саме з державою і з заздрістю поглядати при цьому на країни високої економічної культури — там державна машина давно вже стала доброзичливим і сумлінним партнером підприємців.

Хворобами підприємницького класу заразилася й держава

У нашому вітчизняному варіанті влада й бізнес дуже часто асоціюються як одне ціле. Адже почасти владну вертикаль держави представляють буржуа. Логічним тоді буде запитати: до кого ж апелюють підприємці?

Безперечно: правила і звичаї нашої теперішньої життєдіяльності творилися й не без участі самого бізнесу. Держава — то, певною мірою, дзеркало суспільства. Вітчизняна буржуазія не тільки страждала від свавілля чиновників, а й охоче делегувала до їхніх лав своїх повпредів. Тож хворобами підприємницького класу заразилася сама держава.

Саме про це і йдеться сьогодні у підприємницькому середовищі: нажиті спільно «хвороби росту» і нової буржуазії, і суспільства треба й лікувати спільно, не дати їм перейти у стан хронічних, невигойних. Не випадково ми згадували вище про самоочищення новоспеченого класового прошарку.

Відповідними мають бути і кроки суспільства, політикуму, держави. Гарантом продуктивного поступу країни може бути лише спільний суспільний інтерес, кланові ж привілеї — явище тимчасове, скороминуче. До цього й закликають підприємці. Їхня суспільна вага саме в тому і полягає, що вони хочуть того самого, чого воліє будь-яка нормальна людина, — насамперед зберегти і примножити свою власність, передати її у спадок. Очевидно, цього можна досягти лише у квітучій доброчинній країні. Задля цього відроджений буржуа «готовий ділитися» своїми статками на благо суспільства, добре усвідомлюючи: тільки заможний робітник може працювати продуктивно, не зазіхаючи на власність роботодавця.

Інакше кажучи, наш вітчизняний новоспечений буржуа хоче нормальної держави. Держави, де панує закон, а суди сумлінно захищають його власність. Держави, де політики діють прозоро й зрозуміло, без популізму і демагогії, а їхнє протистояння не перешкоджає подальшій розбудові приватного економічного інтересу. Держави, яка ревно захищає своїх громадян, усіх без винятку, і стає тим самим бажаною у світовому співтоваристві. Держави, якою просто хотілося б пишатися.

Така держава має знайти спільну мову з міцніючим середнім класом, а не з окремими олігархічними кланами, взявши на себе роль протекціоніста і захисника національного товаровиробника — саме того підприємця, який працює на вітчизняну економіку, на наповнення державного бюджету.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.