Якби покладали надії на спонсорів, діти нічого не бачили б...

Тому, коли запитав у голови районної ради Павла Журавльова, яка з місцевих родин заслуговує на увагу, він, не вагаючись, назвав їхню адресу. І додав не без посмішки: «У нас у районі — чотири прийомні сім’ї, але цю жодна комісія не обминула. Чому так сталося, зрозумієте з першої хвилини». Сказав, як зав’язав, бо так воно і вийшло. Водій із служби у справах неповнолітніх, почувши прізвище, впевнено зорієнтувався і зупинився на околиці біля двору. Та якого — таких і у центрі не знайдеш! Усе тут доглянуте, потопає у квітах, а найбільше вражає хата. Як з’ясувалося згодом, це помешкання, а точніше — «коробку» — Кущі викупили два роки тому, коли сім’я за один день зросла удвічі, і за кілька місяців своїми руками перетворили холодну пустку на затишний дім, де кожна річ має своє місце.

Коли під’їхав господар, ми довго мовчки дивилися один на одного. Він, побачивши знайоме обличчя, намагався пригадати, де ми зустрічалися раніше, а мені й гадати було нічого. Прожив я в цьому містечку мало не 17 років, а Васю, себто Василя Валерійовича, доводилося бачити мало не щодня на автовокзалі, де він терпляче чекав на нечисленних пасажирів свого приватного таксі.

Таксистами не народжуються, але коли в сім’ї десятеро братів і сестер, старший син стає поруч із батьком і бере на себе відповідальність за долю менших дітей. І хоча це вже давно минуло (нестатки і напівсирітське інтернатське існування), він продовжує підтримувати молодших, відриваючи вже від своєї сім’ї. І при цьому не вважає, що робить щось надзвичайне. Так заведено в кожній нормальній родині, де на першому плані —людські якості, а вже потім — статки. Але йому хотілося, щоб його діти не знали нужди, заради чого пнувся з останніх сил, добуваючи трудову копійку. А ще мріяв про веселий гамір у домі, тому дружина Валентина Леонідівна народила аж чотирьох спадкоємців — Любу, Олю, Ярослава і Богданчика з перервою в три та чотири роки.

Але 15 лютого 2005 року померла молодша сестра Наташа і залишила при живих батьках аж п’ятеро сиріт. Дорослі на цю тему навіть не розмовляли, а діти, пригорнувши двоюрідних братиків та сестричок, так і поснули вкупі. Мікроклімат великої родини — особливий, тут фальш не приживається, а вся аура просякнута любов’ю, підкріпленою вимогливістю й обов’язковістю. Попри різницю у віці, Оленка, Сашенька, Даринка, Шурко (братик і сестричка — тезки) та Едик швидко «вписалися» в нові сімейні правила і легко почали називати Василя Валерійовича й Валентину Леонідівну татом і мамою. Вони й на мить не почуваються сиротами.

Домашніх обов’язків багато навіть у малюків, бо чи може одна мама впорати їх усіх! Але діти — розкуті і доброзичливі, тому, коли в домі гість, його ненав’язливо розважають. Не без гордості ведуть до сауни, яку зробив для них тато — там не тільки добротна парна, а й справжній плавальний басейн, де вони гартуть своє здоров’я.

— Ми в пошуках спонсорів пороги не оббиваємо, — додав з гіркотою Василь Валерійович, — але такі сім’ї, як наша, повинні отримувати підтримку і від держави, і від територіальної громади. Насправді, крім служби у справах неповнолітніх та численних комісій, ми нікому і не потрібні. Та це все — дрібниці, от якби нам допомогли придбати мікроавтобус! Уявіть картину, коли їдемо на море чи в область на медкомісію, — ми з дружиною та ще дев’ятеро дітей у салоні легковика. Це до першого автоінспектора, хоч ті з них, хто нас знає, делікатно відвертаються...

У мами — інша тема, вона розповідає про те, якими хорошими і чуйними ростуть діти. На жаль, ніхто з них не тягне на золоту медаль, але, мабуть, не це в житті головне. Найстаршій — Любі — вже шістнадцять, вона, крім того, що головна в домі помічниця, захоплюється легкою атлетикою і фітнесом, волонтерка. Оленці виповнилося тринадцять, вона — неперевершена рукодільниця, на рік молодші від неї Оля й Сашенька мають своє хобі. Перша взяла під опіку домашніх тварин, папужку і акваріумних рибок, а друга захоплюється шиттям та малюванням. Дев’ятирічна Даринка теж при ділі — вона непосидюча, тому вважає за краще тримати під контролем братів, з ними ганяє на велосипеді, разом грають в різні ігри. А хлопці — як хлопці, але не байдикують. На них покладено відповідальність за дотримання порядку на подвір’ї та догляд за живністю. Не задіяно поки що лише трирічного Богданчика, та спробуйте лишень без нього погодувати кролів чи почистити акваріум! Більшого командира годі й пошукати!

У родині Кущів не прийнято ні вихвалятися, ні бідкатися, а те, що було сказано, то вже наболіло. Безперечно, що таксист Василь Валерійович заробляє більше від основної маси пологівців, але якщо розділити його доходи на одинадцятьох (дружина виховує дітей, на її плечах — домашнє господарство), то не такі вже й великі ці статки. Щоправда, служба у справах неповнолітніх у першу чергу виділяє путівки на оздоровлення саме таким сім’ям, з недавнього часу стала помітнішою і державна допомога на утримання дітей-сиріт. Але родина не має жодних комунальних пільг, а галопуючі ціни на одяг, взуття та харчові продукти все зводять нанівець. Тому нашим державним мужам не завадило б спуститися з політичного Олімпу на грішну землю й подивитися, як живуть прості люди. І допомогти нещасним сиротам, котрі не можуть дочекатися, коли їх заберуть у свої сім’ї тато й мама. Бо для цього лише доброти та любові замало.

Запорізька область.

На знімку: таким сімейним портретом може похвалитися не кожна родина.

Фото автора.