Подружжя із Стаханова у надії на нове обійстя

— Вона родом із села Ясенки Липовецького району, — розповідає Анатолій. — Коли їй виповнилося 16, поїхала на Донбас. Опинилася у місті Кіровську, нині це Луганська область. Тут вона вийшла заміж, народився я. На жаль, мами нема вже на світі. Померла в березні 2011 року, похована у Кіровську. Ми з Оксаною проживаємо в Стаханові, це поруч із Кіровськом.

Маму Анатолія звали Ніна Павлівна, прізвище Прокопюк, дівоче — Михалина. Вона 1938 року народження. Чоловік просить написати все це з надією, що, можливо, хтось із земляків його мами згадає її і озоветься.

— Хотілося б почути когось із родичів, а, може, й зустрітися, — каже він. — Ми не напрошуємося у прийми. Будемо купувати хату. Бо звідси треба тікати, тут таке робиться, що лягаєш спати і не знаєш, чи доживеш до ранку. Знаю людей, які ночують у підвалах. Дехто спить на підлозі. Хоч якась гарантія, що куля не зачепить, якщо залетить у вікно.

За словами Анатолія, він — колишній шахтар. Працював на шахті імені Кірова у Кіровську. Починав з електрослюсаря, дійшов до начальника дільниці. Під час аварії на шахті загинуло шестеро з його зміни. Анатолій залишився живий, але отримав тяжку травму. Йому присвоїли групу інвалідності. На інвалідності й дружина.

— Плануємо оселитися тільки в селі, — каже пані Оксана. — По-перше, на міську квартиру немає грошей. По-друге, маємо своє господарство, яке потребує волі. У нас шість породистих котів. П’ятеро песиків, є ще чотири папуги, два перепели. У Стаханові проживаємо на околиці, у приватному секторі, в нас старенький будиночок. Тому звикли обходитися без вигод, які є у міських квартирах.

Розмова з Анатолієм і Оксаною відбувалася напередодні президентських виборів.

— Сьогодні в місті була паніка, з прилавків магазинів начисто підмели продукти, хліб розбирали ще з машини, якою його привезли, — каже чоловік. — Усіх залякують, що в місто увійдуть бійці АТО, й тоді не можна буде навіть на вулицю вийти, а в магазини перестануть завозити продукти. Люди бояться.

— А терористи їх не лякають? — запитую.

— Терористів так само бояться, — продовжує Анатолій. — Якщо комусь треба виїхати з міста, через блокпости не їдуть. Бо там багато п’яних з автоматами. А п’яному море по коліна. Щось не сподобається, дасть чергу з автомата. Їдуть полями. Місцеві добре знають, як можна об’їхати пости. Я теж обминув би.

— Половина з них — це наші, колишні алкаші або зеки, — каже Анатолій. — А хто ще з ними, не знаю. Вони точно не з місцевих. Народ уже косо дивиться на них. Навіть ті, хто раніше казав, що це їхні захисники, тепер зрозуміли, що люди з автоматами стоять не для того, щоб захищати простих городян. У нас, як і в інших шахтарських містах і селищах, більшість жителів — це пенсіонери. Молодь виїхала на заробітки. А пенсіонерам хто платить пенсію? Київ. Ось вони й задумалися, з ким їм далі бути — з новою чи старою владою. Нова влада чим заплатить? Звідки в неї гроші?

Мій співрозмовник каже, що з терористами керівники АТО мали б боротися трохи іншими методами. За його словами, найкращий спосіб — переправити в місто кілька груп, одягнених у цивільне, вони б зняли варту на блокпостах, а тоді ввійшли б основні сили. Є десятки способів обійти пости терористів. Треба шукати серед місцевих таких, які б показали стежки. Адже є люди, які готові допомагати військам очистити місто, бо всіх уже дістала ця стрілянина.

Після закінчення служби в армії Анатолій мав намір вступати у Вінниці до технікуму електронних приладів. Тоді в місті проживали родичі матері. Він гостював у них у 1992 році. Тітка працювала санітаркою у лікарні. Їздив також у мамине село Ясенки. Згадує, як пішки ходив до клубу в сусіднє з Ясенками село Лозувата.

— У мене дуже гарні спогади про Вінницю і мамине село, — каже чоловік. — Вашу природу не порівняти з шахтарськими териконами. Тому дуже хочеться перебратися саме на Вінниччину.