У сім’ї Сідельських багато рідні. І щороку її число зростає. Насамперед це ті, з ким єднає однакове горе — ДЦП. Приїздиш на лікування зі своєю дитиною, а повертаєшся додому з тривогою й про інших, таких само, як і твій син. Бо і їх матері та батьки так само поневіряються від світанку до ночі в пошуках квартири в тій-такі Одесі, витягують останню копійку з кишені, щоб оплатити щоденне перебування, сумно зітхають, що державі не до юних громадян, котрих скувала страшна хвороба.

То десь дітям-децепешникам дають усі шанси, які тільки можна уявити, а у нас санаторій тільки до чотирнадцяти... Ще й потрапити до нього з безплатною путівкою проблема! Це не для нас, а для них прокладено пандуси навіть до... ракети, що на Місяць літала, а тепер стала окрасою Музею космонавтики у центрі Вашингтона. В Україні про зручні, спеціально пристосовані cходи та в’їзди до всіх будівель, цілорічні заняття в басейні, безкоштовні санаторії, милосердя з боку державних піклувальних служб, людське ставлення та розуміння найчастіше поки що доводиться лише мріяти.

Мама Іллюшиного ровесника розповіла Замірі Кенжабаївні Сідельській, що вчителі категорично відмовляються займатися з її сином. Він не розумово відсталий. Але: «Я твого недоумка навчати не буду, поки не заплатиш!» — заявила сіятелька доброго, розумного, вічного. І довелося викласти гроші інакше взагалі не приходила б, хоч за заняття вдома з дітьми, хворими на ДЦП, держава педагогам доплачує.

— Вияляється, такі вчителі встановили таксу, і якщо даєш менше — говорити навіть не будуть! — переповідає образу знайомої Заміра. — А користь яка від цих занять, подумайте! Якщо вчитель не має крихти любові до дитини, співчуття, чи ж передасть знання учню, чи дбатиме про його розвиток? Мабуть, нам пощастило неймовірно: в Іллі такі вчителі, що і він, і ми всі чекаємо їх просто з нетерпінням.

Заміра готувала обід, коли почула, як в їхній єдиній кімнатці, де залишила сина з учителькою літератури, співають.

— Катерина Анатоліївна Возруд — то душа-людина, — каже Ількова мати. — Скільки вона робить для мого сина! Завершивши урок, каже: «Ну а тепер до вікна! Як вийду на вулицю, помахай мені!» Це й не вчительчина турбота, щоб хлопець рухався, не засидівся. Але її серце вболіває за учня, наче за власну дитину. Така само щира й математик Оксана Дзізінська та усі інші. Ілько дивовижно здібний до всіх предметів, кажуть у його школі № 13. Дев’ять класів він закінчив із відзнакою, цілком може заслужити й золоту медаль. Настирливо гартує своє слабке тіло то на шведській стінці, яку власноруч зробив батько, то на найдорожчій у домівці речі — тренажері. Треба, щоб тіло давало змогу дедалі більше черпати знань, віддаватися улюбленій творчості.

Катерина Анатоліївна розбудила у хлопця любов до літератури. «І я, уявіть, у п’ятдесят закохалася в українську літературу, слухаючи її уроки! Була школяркою — і всю цю красу пропустила, бо тоді віддавали перевагу російській», — каже мати Іллі. Тепер читає синові його улюбленого Стефаника. Іллю притягують твори, які беруть за душу. Під впливом учительки він і сам узявся за перо. Усі новели, які написав, — невигадані історії. Бере їх із життя знайомих людей, драматичних сторінок власної родини. На стіні над його ліжком — дипломи лауреата, володаря гран-прі літературних конкурсів, в тому числі всеукраїнських. Суспільна служба України призначила хлопцю стипендію. Комісія, котра розглядала подання, плакала, читаючи Ількове «Її душа в білому платтячку». І ось ще новина: як став Ілько відомий, обізвалися родичі, які до цього не признавалися... Своїм талантом хлопець хотів би привернути увагу та любов усіх кревних, щоб почуватися щасливим від того, що родина велика та міцна, що в ній один за всіх і всі за одного.. Він дуже хоче, щоб про його рід говорили лише гарне. Він мріє про це так, як його мама — про великий міський центр творчості (й обов’язково — не в підвальному приміщенні!) для членів численних інвалідних організацій. Це згуртує їх, залишить у минулому всі суперечки та недовіру.

А нещодавно двері їх квартири відчинилися — на порозі став директор школи Валерій Кішко. Привіз комп’ютер. Неновий, правда. «Із залізяччя, — жартує директор. — Ідея з’явилася в одного з наших батьків — Ігоря Сучкова, втілив її із завгоспом Валерієм Циганком...» А де ж було школі взяти щось краще, коли вона сама небагата?! Але для юного письменника це ой яка дорога річ — тепер Ілля власноруч набирає та править свої твори, вивільнивши маму для іншої писанини.

Четверо членів родини тісняться в однокімнатній квартирі на 13 квадратних метрах. Бабусине ліжко — на кухні. Вона господиня квартири. Ілля, дочка, зять висять у повітрі, бо прописані в гуртожитку: мали надію колись отримати квартиру від чоловікової роботи. Єдина розкіш — великий та довжелезний коридор. Думали за його рахунок розширитись. Та стіни мало не метрові, кам’яні, батько Іллі, який уже майстер, і то спасував перед ними. Та й куди перебиратися на час реконструкції? От і доводиться миритися з тим, що хтось із старших спить разом із сином, а інший — на старій канапі біля вікна. Запросити б сюди бригаду з телевізійного «Квартирного питання»! Може, й переробили б житло, скориставшися високими стелями чи й навіть горищем над квартирою. Бо на такі грандіозні зміни Сідельські самі ніколи не знайдуть коштів. У них кожна копійка спрямована на повернення синові здоров’я. «Доведеться тобі, Іллюшо, — кажуть сумно, — ще пожити без окремого кабінету...»

Їхня сім’я стоїть у черзі на квартиру з 1989-го. У виділенні нежитлового приміщення на першому поверсі, яке можна пристосувати під квартиру, відмовили. Давали кілька років тому однокімнатну на шостому поверсі, але там ліфт завузький, інвалідний візок входить, якщо застосувати зусилля. Будинок не обладнаний пандусом. То що, погодитися на цю добровільну тюрму для сина? Тут, де мешкають нині, поверх другий та й парк поруч. Щоправда, його перетворили на суцільний смітник: є й биті пляшки, і на алеях машини ганяють, і всюди собак вигулюють, бо вони головніші за людей, але чули, що нарешті мають таки впорядкувати цю зону відпочинку. І колись настане такий день.

Про нове житло для Іллі та його батьків клопотався весь учнівсько-педагогічний колектив школи. Куди лишень не зверталися! Нарешті міська влада пообіцяла, що врахують проблему під час формування бюджету-2006. Станом на перше січня цього року їх номер у загальній черзі — 1246... А в першочерговій — 377. Щоб дочекатися, треба ще дожити. Але є невелика надія: родину вписали у список 20 інвалідів з «невідкладним» статусом, а на вулиці Годованця,11 зводять будинок, в якому чотири квартири належатимуть міськраді. У відповідь на письмові звернення її очільники повідомили заявникам, що під час розподілу неодмінно буде врахована родина Сідельських. Дав би нарешті Бог!

Хмельницька область.

На знімку: Ілля з директором школи Валерієм Кішком.

Фото автора.