Розпочиналася вона в далекому 1997 році, як у нас повелося, під бій барабанів. Гуркоту було на всю державу. Та й то. Адже Сумщина безпосередньо за ініціативи тодішнього голови облдержадміністрації Анатолія Єпіфанова першою в Україні прокладала шлях будівництву житла на селі за рахунок кредитів з місцевих коштів — як бюджетних, так і нетрадиційних. Переможне відлуння докотилося також до столиці, і за якісь півроку, в березні 98-го, на знак схвалення ініціативи сумчан Президент України Л. Кучма видає указ (зауважте, перший), в якому безапеляційно постановляє:
«Сприяти виконанню регіональних програм забезпечення громадян житлом шляхом створення фондів підтримки індивідуального житлового будівництва на селі із залученням нетрадиційних джерел фінансування». Після цього окрику Кабінет Міністрів України бере під козирок і розроджується постановою, після якої виплекана на Сумщині обласна цільова програма підтримки індивідуального будівництва на селі стала надбанням усіх регіонів України.Від того епохального старту збігло рівно 10 років. Саме час підбивати проміжні підсумки забудови села, якою опікується держава. Які зміни
«потрясли» сільську глибинку за час цієї «трепетної опіки»? Чи виправдала широко розрекламована програма бодай половину сподівань, пов’язаних з нею? Відповіді на ці сакраментальні запитання спробуємо відшукати безпосередньо на місці цього епохального почину.З огляду на економічний апокаліпсис, який занапастив українське село, почин сумчан в усіх відношеннях був революційним: надавав десяткам тисяч зубожілих сільських сімей області впевненість у пристойному житті в найближчому майбутньому і, водночас, повертав суспільству надію на відродження села. Крім усього іншого реалізація програми давала державі змогу без надривних потуг вполювати одразу двох зайців: вирішувала житлове питання і заохочувала до розвитку власних підсобних господарств на селі. Адже квінтесенція
«Рідного дому» базується на двох китах, запозичених у цивілізованих країнах: двадцятирічному кредитуванні під 3 відсотки річних, які індивідуальні забудовники повинні погашати не живими грішми, а вирощеною власними руками сільгосппродукцією. Отже, ще одне запитання: чи ж використала держава повною мірою наданий їй шанс? На жаль, тільки на папері, на якому була надрукована «історична» постанова Кабміну. В усякому разі на Сумщині.Так, з початку озвучення програми тут з великим скрипом зведено у сільській місцевості заледве 774 будинки, тоді як розраховували мінімум на 4 тисячі (!). Нинішній рік також мало чим порадує забудовників: при хорошому розкладі на всю область навряд чи набереться навіть 80 сільських новоселів.
Причина девальвації хорошої й потрібної справи — у знаній на весь світ українській
«локшині», яку пересічним українцям навішують на вуха з вправністю циркових фокусників. Аналогічна історія трапилась і з вище згаданими указами та постановами, згідно з якими уряд брав на себе половину фінансових витрат, необхідних на реалізацію програми. Давати обіцянки навчились, а ось виконувати... Тож майже три роки Сумщина варилася зі своїм «Рідним домом» у власному соку, упродовж яких спромоглася залучити заледве 5,9 мільйона гривень коштів. Сума не надто вражаюча, якщо згадати, що за цей час гривня знецінилась майже втричі. Держава згадала про задекларовану підтримку лише у 2000-му. Утім, з великим скрипом і неохотою. А коли обіцянки виконуються з-під палиці, користі від них й на одну жменю не набереться. Так і в нашому випадку.Не протверезив кабмінівських начальників і повторний кучмівський окрик у вигляді нового указу від 15.07.02 р.
«Про заходи щодо підтримки індивідуального будівництва на селі», де, зокрема, чорним по білому написано: «Підтримку житлового будівництва необхідно здійснювати у формі надання забудовникам пільгових кредитів згідно з програмою «Власний дім»...» Думаєте, побігли виконувати наввипередки? Наставляй кишеню! За п’ять останніх років усі уряди гуртом виділили на індивідуальне сільське будівництво на Сумщині «аж» 11,5 мільйона гривень. На таку ж суму профінансувала його і область.— На перший погляд, загальна сума і справді вражаюча, — погоджується помічник керівника обласного фонду інвестування об’єктів соціальної сфери та промисловості, який опікується реалізацією програми підтримки індивідуального будівництва на селі
«Власний дім» (віднині вона значиться під цим логотипом), Олексій Скляров. — Та при розбивці на кожен рік припадає лише 4 мільйони гривень. Багато це чи мало? Судіть самі. Якщо навіть до відомого обвалу гривні за них можна було спорудити 40 нових осель, то нині наполовину менше, та й то з величезним напруженням. Сьогодні 100 тисяч гривень (гранична сума, на яку Кабмін розщедрився для кожного забудовника житла. — Авт.) вистачить хіба що на фундамент, стіни і, може, крокви. А де взяти решту? Скажете, за рахунок розвитку власного підсобного господарства? Якби ж то. Це взагалі всім утопіям утопія. Адже максимальний кредит, який селянин може отримати на його розвиток, становить усього-на-всього 15 тисяч гривень. Цієї «астрономічної» суми вистачить хіба що на придбання безрукавки чи, даруйте, облаштування теплого туалету. А за неї селянину потрібно звести надвірні будівлі, закупити худобу чи який-небудь пристойний сільськогосподарський реманент, необхідний у господарстві! Ось коло й замкнулося. І вихід з нього забарикадувала держава. Навіть не виділила бодай гривню на створення виробничої будівельної бази, без якої цільова програма — звичайнісінький міраж.У нас завжди так: прокукурікаємо, а потім забуваємо, про що була
«пісня». Відсутність належної фінансової підтримки з боку уряду фактично призвела до замороження житлового будівництва на селі. Наприкінці минулого десятиліття — на старті програми — у фонді відбою не було від бажаючих пов’язати свою долю з селом. Причому, здебільшого молодих. Тепер на такий крок наважуються одиниці...— Цих сміливців на пальцях можна перелічити, — зітхає Олексій Петрович. — Мало охочих вступати в гру, в якій тобі наперед відведена роль телепня.
Чи не тому, за великим рахунком,
«Власний дім» сьогодні ледь-ледь животіє? Селяни здебільшого беруть кредити на реконструкцію та газифікацію осель, на прокладання мереж водопостачання та водовідведення, закупку електротермічного обладнання для індивідуального опалення будинків та спорудження у складчину газопроводів. За відсутності бажання держави, на серйозну розбудову села годі сподіватись. Заяви ж деяких українських керманичів про брак досвіду в цій справі — чергова фільчина грамота. Бо ж досвід під носом, за першим «бугром» — в сусідній із Сумщиною Бєлгородській області Російської Федерації (саме в росіян сумчани й скопіювали програму «Рідного дому»), де сільські садиби ростуть, мов гриби після дощу. Тут упродовж останніх десяти років щорічно святкують вхідчини в новозбудованих обійстях 700—800 (!) сільських сімей. Для заохочення селян по-хазяйськи господарювати на власній землі в Бєлгородській області такими ж ударними темпами зводяться міні-переробні виробництва, які, в свою чергу, дали поштовх розвиткові кількох тисяч підсобних господарств. Між іншим, сільський будівельний бум забезпечив роботою ще й тисячі будівельників.Ось весь досвід і весь секрет відродження тамтешнього сільгоспвиробника. Його основні складові — стимул, заохочення і підтримка. Одним словом, пріоритети, якими українських селян ось уже 17 років підряд безперестану
«лякають» з найвищих урядових кабінетів.У контексті сказаного автор пропонує
«лякальникам» якомога скоріше взяти ноги в руки та з’їздити до сусідів по досвід. Може, хоч після цього у них совість прокинеться. Адже тільки на Сумщині для виконання цьогорічного етапу програми «Власний дім» необхідно близько 7 мільйонів гривень. І половину цієї суми згідно з указами й постановами повинен надати уряд...Сумська область.
