Ігор НАСАЛИК: «Не працюю, як найманець. Віддаю Калушу свою душу»

— Вважайте, це моє хобі. Колись Леонід Кравчук сказав, мовляв, що може зробити в законодавстві людина, яка за своє життя не спорудила навіть собачої будки? І справді, є багато політиків, які чимало філософствують, у той час як самі жодного разу не випробували своїх рецептів у реальній площині. Я вирішив реалізувати себе як практик. Не займався агітацією та ще й балотувався на голову від партії «Еко + 25%», яка жодного впливу в західному регіоні не має. Але до цього був народним депутатом. Хотілося побачити реакцію людей на мою кандидатуру після того, як у 2003 році вийшов з «Нашої України». Цей крок був моїм протестом проти того, що партією керували люди, які долар ставлять вище за національні інтереси. У той час мій вчинок по-різному оцінювали. Тож, ідучи на вибори, я зробив ставку на своє ім’я. А чесне ім’я важить немало. Скажімо, під своє ім’я можу без всяких застав взяти мільйонні кредити. Наразі виборці видали мені інший кредит — кредит довіри.

— І як розраховуєтеся по ньому з калушанами?

— Я застав Калуш у боргах. При річному бюджеті 56 млн. місто мало 30 млн. грн. боргів. Усі рахунки було заблоковано. Не було з чого навіть виплатити зарплату вчителям. Дійшло до того, що ладен був, якби це дозволялось, внести власні гроші до бюджету. Однак досить швидко ми зорієнтувалися, де можна взяти кошти. Першими в Україні стали продавати землю на аукціоні, навіть самі розробили відповідне положення. Коли сім соток землі продали за 400 тисяч гривень, це вже був показник. Потім перейшли до іншої форми оренди — на конкурсній основі. Почали працювати з нашими підприємствами-боржниками. Не розповідатиму про всю «кухню» наповнення бюджету. Але коли скрізь почали підвищувати тарифи на житлово-комунальні послуги, ми на квартплату, воду, водовідведення залишили їх незмінними, а на тепло збільшили лише на 40% — з 2 грн. до 2,85 грн. Ніде в Україні такого немає.

У Калуші була велика проблема з холодною водою. 10 років місто отримувало її лише вранці та ввечері. Через два місяці ми повністю забезпечили калушан холодною водою і взялися за проблему гарячої, яку мешканцям не подавали впродовж семи років. Нині 65% калушан уже гарячою водою забезпечені. Цікаво, що, незважаючи на всі ці витрати, ми видали бюджетникам 13-у зарплату. Більше того, разом із профспілками переглянули можливість виплачувати людям аванс не 15-го, а десятого чи п’ятого числа. Зараз на нашому рахунку зарезервовано 10 млн. грн. Збираємося закупити апарат УЗД вартістю майже 140 тис. євро, якого нема ні в нашій, ні в сусідніх областях. Запланували на цей рік бюджет, який у два з половиною рази перевищує торішній. Переконаний, що його буде виконано і перевиконано, адже діють інші підходи і до комунальної, земельної власності, і до підприємців. До речі, ми не збільшили податкове навантаження на підприємців. Єдиний податок залишився на рівні 2005—2006 років. Тобто знайшли інші механізми.

— Сьогодні тільки й мови, що про тарифи. Як вам удалося утримати їх на місці?

— Візьмімо воду. Перше, що зробили, — встановили лічильник, щоб знати, скільки місто споживає води. Виявилося, 32 тис. кубів на добу за норми 12 тисяч. Це означає, що скільки води не качай, а вона йде в пісок. Тож почали міняти мережі, насоси, застосовувати нову технологію. І сьогодні місто споживає 20 тис. кубів води. Бо втрати її зменшилися вдвічі. Тобто замість збільшувати тарифи ми через модернізацію системи зменшили втрати води. До цього інакше поставилися люди. Вони почали нормально розраховуватися за комунальні послуги. За таких тарифів у нас нема боргів перед ДК «Газ Україна», ТЕЦ чи РЕМом. У планах — повністю модернізувати всю систему. У міському бюджеті на це закладено 30 млн. грн. Це дасть можливість ефективніше вести водовідведення, водо- і теплопостачання і не підвищувати тарифи. У нас навіть у планах немає цього робити. Я підрахував: за рахунок ефективного керування житлово-комунальною галуззю ми кожну сім’ю Калуша дотуємо на 180 гривень щомісяця. Хіба це мало для сім’ї? Більше того, на фоні повсюдної заборгованості ми своїм працівникам жеків аванс і зарплату виплачуємо день у день та ще й перед новим роком видали 50% премії. Це досягнення чи ні?

— Важко зрозуміти, чому такі досягнення не поліпшують ваших стосунків з обласною владою.

— З головою ОДА Романом Ткачем ми чотири роки разом були у Верховній Раді. Як просто люди можемо дружньо пити каву або чай. Але коли з державних інвестицій, які область отримує на комунальні дороги, Калуш, друге за вагою місто обласного підпорядкування, отримує нуль, яка може бути на це реакція міського голови? У мене тоді виникає запитання: за яким принципом розподіляють кошти? Зробіть мені прозору схему, щоб я це розумів. Так само з обласного бюджету місто не отримало жодної копійки на соціально-економічний розвиток. Виходить, ми ізольовані в просторі області? Вважаю, що це несправедливо.

— Через велику концентрацію хімічних підприємств Калуш називають містом хіміків. Як цей специфічний статус міста позначається на житті калушан?

— Якось я взяв зразки води з різних мікрорайонів і за свої гроші зробив їх аналізи в Києві. Мушу сказати, що калуська вода повністю відповідає стандартам. Її можна пити. Щодо екології, то це, мабуть, найбільш забруднене місце в регіоні. Тут дуже великі проблеми з золовідвалами, хвостосховищами, не утилізовано більше 11 тонн отрутохімікатів. На жаль, без допомоги держави місту самотужки екологічну проблему не розв’язати. Я подав урядовцям проект, який запропонували мої друзі з Брюсселя. Вони готові інвестувати свої кошти в завод з переробки отрутохімікатів. Цей проект коштує майже 70 млн. євро. Практично 80% цієї суми береться фінансувати Брюссель, але 20% має забезпечити Державний бюджет. Ми зараз працюємо над цією проблемою.

— Яким ви хотіли б бачити Калуш?

— Справжнім європейським містом. Але для цього треба виробити у людей європейську свідомість. Ось ми вже почали сортувати сміття, на разі пластикові пляшки відправляємо львівській фірмі, яка платить 2 тис. грн. за тонну пресованого пластика. Місто заробляє на цьому додатково 20—25 тис. гривень щомісяця. Крім того, підписали контракт з німецькими виробниками, які мають повністю забезпечити Калуш новими смітниками — окремо для скла, паперу, харчових відходів, пластику. На цих ящиках попросили їх написати українською мовою: «Калуш — чисте місто. Не сором його!». Цікаво, що за рахунок сортування знижується й собівартість вивезення сміття. Відбувається здача паперу, пластику — менше завантажуються полігони. Тож невдовзі у Калуші сміття сортуватимуть за чотирма категоріями. Безкоштовно для нас німці представлять програму роздільного сортування. І почнуть її презентацію з дитячих садків, шкіл, а вже потім — у мікрорайонах. Як ми стимулюватимемо цей процес? Оголосили конкурс. У під’їздах тих будинків, мешканці яких сортуватимуть сміття, повністю робитимемо євроремонт, а це — мармур, європейське освітлення, двері, пластикові вікна. Кажуть, місто повинно не тільки збирати податки, а й заробляти. Тож ми зробили комунально-інформаційний центр. З усієї реклами, яка є в місті, гроші нині йдуть до бюджету, а не приватній структурі. Розраховуємо мати з реклами не менше мільйона на рік чистого прибутку.

Відновлюємо муніципальні ринки. Цим найперше знімаємо проблему стихійної торгівлі. Ми ж не могли людей, які торгували на вулицях, просто розігнати. Тому створили два муніципальні ринки і запрошуємо їх туди. Мало того, що вони уже не смітять по місту. Ми ще й заробляємо на цьому кошти, створюємо конкуренцію приватнику, змушуємо його знижувати ціни. Візьмемося нарешті за дороги. Маємо на це в бюджеті 10 млн. гривень. Торік не чіпали доріг, щоб не викидати гроші на вітер, бо міняли комунікації. Але вперше тоді почали робити міжквартальні та міжбудинкові дороги. Зробили реконструкцію ліфтів і нині нема жодного, який би не працював. Тепер поступово замінюватимемо їх на сучасніші.

— Ви з таким азартом про все це розповідаєте, ніби для вас робота міського голови — одне задоволення.

— А я б інакше не працював. Знаєте, чим відрізняється Україна від Німеччини? При зміні канцлера там нічого не змінюється, країна продовжує розвиватися. От я хочу, щоб така тенденція зберігалася і в Калуші. Щоб при зміні міського голови встановлені правила (не голова розписує землю, а аукціони, оренда — хто більше заплатив, той і має) продовжували діяти. Щоб це було місто, де закон був би для всіх один.

— Кажуть, ви відмовилися від своєї зарплати. Це правда?

— Саме так. Адже хобі не буває за гроші. У мене чотири мобільні телефони, і жодний не значиться за міською радою. Я користуюся власною автомашиною. А зарплату міського голови перераховую в поліклініку, щоб пацієнти не платили так званих благодійних внесків.

— Нашим людям уже важко повірити в альтруїзм. Мабуть, їм складно зрозуміти, що вами керує.

— Якось Дідро сказав: хоч би скільки ви працювали і хоч би скільки мали грошей, ніколи за них не купите час, який витратили, щоб ці гроші заробити. Я це до того, що інколи настає час переосмислення свого життя. Для мене ним став 2003 рік. Коли я вийшов з «Нашої України», у Калуші мене називали зрадником. Я дуже боляче пережив той період. Минув час, і ці люди обрали мене міським головою. Я отримав свого роду сатисфакцію, підтвердження, що тоді мав рацію. А тепер хочу, щоб люди переконались: цей політик може не лише говорити, а й реалізовувати. Для мене це дуже важливо.

— Чи завжди успішними були ваші проекти?

— Я прийшов у місто і пообіцяв, що дам холодну воду. Всі сміялися. Але через два місяці вода була. Коли сказав, що будемо подавати гарячу воду, втричі голосніше сміялися. Але це сталося. До речі, люди переживають, щоб у мене щось виходило. І оце їх розуміння, підтримка дуже мені допомагають. Бо сам міський голова при всьому своєму бажанні нічого не зробить. Тому найбільше, що мені вдалося, це налаштувати громаду на роботу, на зміни. За великим рахунком, міський голова і управлінці — це наймити, яких приймають на роботу. З другого боку, я не працюю, як найманець. Якби в мене не було цієї ейфорії, відпрацював би з восьмої до п’ятої і — до побачення. А я сиджу тут, бо мені цікаво. Cиджу і думаю, де б міг ефективніше використати кошти, де зробив помилки. Це той досвід, який ніде не здобудеш.

— Ви виділяєтеся серед своїх колег ще й демократичним стилем одягу. Робите це навмисно чи просто не надаєте цьому значення?

— Дуже не люблю краваток, це правда. Почуваюся самодостатньою людиною, якій не треба утверджуватися з її допомогою. Але річ не в цьому. Міський голова не тільки сидить за столом. Йому доводиться й лізти в підвал чи підніматися на дах будинку. Тому вибираю одяг, який мені зручний для виконання моїх функцій. Не змушую дотримуватися якогось етикету і своїх працівників. На мою думку, демократична форма одягу дає поштовх до демократичного прийняття рішень і спілкування.

— Як дружина ставиться до того, що ви працюєте в Калуші?

— Негативно. Не може зрозуміти, чого мені треба в житті. Каже, ти маєш в Києві і дім, і квартиру, і офіс, і бізнес, і яхту, і 10 машин, бо я люблю машини. Але мені цікаво тут. І живу, до речі, в однокімнатній квартирі в найгіршому районі Калуша, щоб перетворити його на один із кращих. Нині там і майданчики зробили, і освітлення, і літній кінотеатр, ведемо туди дорогу. А закінчимо мікрорайон Хіміків — переселюся на Молодіжну... Коли рухаєшся крок за кроком вперед — це приємно. Йдеш вулицею — і тобі дякують. Ось зайшов у перукарню, мене підстригли і не хочуть брати плату. Кажуть, ми колись воду носили відрами, щоб помити клієнту голову, а тепер відкрутили кран — і вода тече. Приємно!

— Калуський період вашого життя — це більше випадок, експеримент чи випробування?

— Вірю, це буде світлий штрих мого життя. Є такий вислів: як ти ставишся до своїх батьків, так твої діти ставитимуться до тебе. Думаю, що з громадою міста налагодив відкриті, зрозумілі та перспективні стосунки. Не лукавив. Коли мене запитали, чи маю намір залишатися ще на чотири роки на цій посаді, відповів, що ні. Цю частину свого життя віддаю місту, але далі — ні. Пам’ятаєте, японці кажуть: попрацював п’ять років в одній сфері — міняй її на іншу, бо не можеш уже глибоко бачити проблеми. Тому хай прийде інша людина, яка зможе примножити наші здобутки.

— А що робитимете потім?

— Читатиму філософів. Дуже багато втрачаю, що майже не маю часу їх тепер читати. Люблю поезію, особливо японську, твори Шекспіра. А останнім часом цікавлять книги, пов’язані з релігією, але наукові.

— Шукаєте сенс життя?

— Намагаюся жити так, щоб на моїх дітях не було прокляття роду. Бо не було такого у моїх батьків. Відчуваю, що мої ангели-хранителі постійно стоять наді мною. А неправильно зробиш — вони крилами помахають і полетять кудись в інший бік.

— І все-таки: для чого ви в Калуші?

— Мій досвід, мій розум, мої здібності хочу кристалізувати в цьому місті. Люди достатньо розчарувалися за останні два роки. Хоч незначними кроками намагаюся це розчарування зняти і вселити надію, що від них багато що залежить. І що незалежно від того, як складатиметься загальнополітична ситуація, можна навести лад і порядок в окремо взятому місті. Невже в це так важко повірити?

Івано-Франківська область.