Українці почули себе іменинниками, тільки-но дізналися, що їм випадає приймати футбольний чемпіонат “Євро-2012”. Найбільшу радість спізнали ті, хто “рухає” український футбол знизу, ростить кадри для спортивної слави України. Серед них і Володимир Пташник із Кам’янця-Подільського, тренерський стаж якого нараховує 35 років.
А як це — грати за правилами?!
З першого дня на заводі Володимир Пташник поспішив поцікавитися, чи є робітнича футбольна команда. Це тепер скрізь легіонери... Команда “Приладобудівник” грала в другій лізі, та ще й, як воша кожуха, трималася останнього місця. Якось “продули” на виїзді в селі іншого району з рахунком 5:1. З досади присікалися до судді, ще й у вухо заїхав хтось чоловіку. Додому майстри м’яча поверталися добряче під мухою. Володимир не стерпів: “Пацани, так не грають!” — “А як? Ти знаєш? Будеш керувати!”
Пташник очам не повірив, коли наступного дня після зміни побачив усіх як один учорашніх героїв перед собою. Багато хто з них був років на 10 старший за нього. Так і почалося. Їздили на змагання вантажною “будою”. Одного разу до прохідної подали блискучий “Ікарус”. “Сідайте!” — наказав. “Це що — для нас?” Завод тоді мав позивні, які знав увесь СРСР: “Імпульс”. Таке нове ім’я дали й команді. Володимир і сьогодні вважає, що від імпульсу — кількості руху —залежить успіх. Працював наладчиком печей, де “випікали” мікроелектроніку для підводних атомних човнів та АЕС.
— Температура процесу спаювання металу зі склом сягала 1300 градусів, водневе середовище... Інший по роботі ішов би на холодне пиво, а мені охота в інше пекло — жаркі баталії між двома ворітьми.
Не завдяки, а всупереч
Якось приїхав оглянути завод міністр. Зупинився з шефом біля Володимира. Робітник візьми та й обізвись: “Директор пояснює не так, якщо вам справді цікаво, розкажу”. “Дивись, ганьбить мене, а сам вищої освіти не має!” — обурився директор. А міністр — вислухав. Наступного дня Володимир повіз документи до політехнічного. А в 44 взяв приступом ще одну вищу — Київський національний університет фізкультури. Усюди вчився на відмінно і був старостою, лідерські якості не приховував. Не зміг лише одного: залишити напризволяще хлопців, що були на підйомі, навчався заочно. Директор образи не забув. Усе бурчав: “Із вашим футболом завод за вітром пустите...” Володимир вирішив створити власний клуб, перший приватний у Хмельницькій області. Тільки й того взяв із заводу, що назву. А тут не спромоглися, щоб йому хоча б стаж зарахувати з коефіцієнтом шкідливості.
— Найурожайнішими були 1994-1997 роки. Тоді “Імпульс” тричі виграв кубок області, був чемпіоном Хмельниччини, брав участь у першості України серед аматорів, навіть один сезон грали у першій лізі. До 2000-го команда представляла місто в області — і дорослим, і дитячим складом. Тепер займаюся лише з дітьми. Якраз у цей час з’явилася в Україні й Дитячо-юнацька футбольна ліга, граємо на її першість. Торік вийшли чемпіонами в області, забрали майже всі призові місця за віковими категоріями.
Два роки поспіль Пташника визнавали кращим тренером області, у 2003-му здобув міжнародну тренерську ліцензію. Навряд чи про це відомо в податковій, яка, не бачачи руху коштів, зарплат та податків у приватному підприємстві, бо саме так класифікується Володимирів клуб, насторожується і радить: як не працюєте, то закривайтеся. Якби вони знали, що то за праця — дійти до душі кожного з трьох сотень дітей та підлітків, котрі приходять у клуб! Як ходити з простягнутою рукою: допоможіть поїхати на змагання. Проте Пташник ніколи не скаржився і жодного разу не зірвав поїздку. Уже п’ять років працює ще й тренером-викладачем з футболу ДЮСШ №2, в якій виросли чудові кадри національного футболу. От Микола Гибалюк з маріупольського “Іллічівця”, Андрій Шибко із донецького “Шахтаря”, чемпіони України з футзалу (“ЛТК”, Луганськ) Сашко Стрілець та Юрій Карбовський, а ще десятки тепер зарубіжних футболістів, які є вихованцями цієї школи, добре засвоювали футбольну науку ще в дитинстві.
Державне мислення
Той глибоко помиляється, хто каже, що у футболіста всього й розуму, що в ногах. У нашій країні, зокрема, ще треба вміти й відстоювати право футболу на життя, тобто, до ніг мати й голову. В областях, малих містах, селищах дуже часто фінансування футболу ставлять останніми рядками бюджетів. Хоч усі й знають: це гра народна, від її поширення буде лише користь і менше молоді з цигаркою, пляшкою чи “травичкою”. Великою мірою заради розвитку спорту, футболу Володимир Пташник згодився балотуватися в депутати міськради. Обирали його до міськради три скликання підряд. Володимир щиро вдячний міському голові та депутатам, котрі вже два роки поспіль виділяють кошти. І дуже прикро йому, коли ті, з ким разом працював у владі, відмовляються фінансувати юнацький футбол. Тут не можна так: сьогодні дам, завтра не дам, потрібна послідовність. Щоб не втратити надбане. Це завжди розуміли керівники місцевих підприємств Анатолій Нестерук, Анатолій Шевчук, Олександр Конюшенко, а також колишні вихованці Пташника, які тепер довірили йому своїх синів: Віталій Заклевський, Олександр Лавров, Рубік Межлумян. “Хто знає, — мріє тренер, —може, мої хлопці колись і за честь України в Європі постоять?” Має велику надію, що наступні роки стануть періодом піднесення футболу, особливо ж — у самій глибинці, що він може стати однією з національних ідей для українців, що народна гра, улюблена на сході та заході, зуміє помирити й політиків і примусить їх грати за правилами.
На знімку: Володимир Пташник зі своїми вихованцями.
Фото автора.
