— У 80 років дід поліз на горіх зрізати суху гілляку, — розповідає дочка довгожителя Людмила. —Довго вовтузився, а тоді не втримався і полетів донизу слідом за гіллякою. Дякувати, обійшлося без гіпсу, тільки пошкодив шийний хребець. Після того перший раз за моєї пам’яті поскаржився, що в нього болить голова

23 серпня Лаврентію Митрофановичу Семенчуку, дасть Бог, виповниться 101 рік. Не набагато відстала від сусіда ще одна довгожителька з їхнього села Черепашинці Калинівського району на Вінниччині Ганна Никифорівна Кирилюк. Сто років її святкували першого січня 2007-го.

— На нашій вулиці, відколи пам’ятаю, живуть дуже гарні люди, — каже дочка Лаврентія Митрофановича Людмила. — Я так примітила, що старі — вони якісь дужчі, а молоді, буває, помирають рано.

Мені 48 років, — продовжує пані Людмила, — а дід називає мене «ходяча хімія». Бо не можу обійтися без ліків. То тиск мучить, то поперек болить, особливо від роботи на городі. Ще два роки тому він так само порався з нами. Коли я жалілася, все перепитував: «Чого в тебе та спина болить? У мене ж, бачиш, не болить». Тепер уже не може робити, то й не питає.

Донька згадала, як одного разу після роботи на городі у батька заболіла нога.

— Я сміюся, — продовжує вона, — кажу: «Що, литка засвербіла, а ти вже ойкаєш?» А він розійшовся, як мала дитина. Ахкає, болить у мене і болить. Я до нього: «Діду, ти що забув, скільки тобі років?» А він, знаєте, що відповідає: «Ну, і що з того, що сто років? Ти краще скажи, чого у мене нога болить?...»

За моєї пам’яті голова в нього боліла один раз, і то сам винен. Коли йому було 80, а він тоді виглядав не більше, як на 60, задумав на горіх лізти. Муляла йому очі суха гілляка. Нам з чоловіком все не було коли її зрізати. Як не відмовляли не робити цього, він впертий, все одно настояв на своєму. Довго вовтузився, а тоді не втримався і полетів слідом за зрізаною гіллякою. Але нічого, як кажуть, обійшлося без гіпсу. Тільки пошкодив шийний хребець. Отоді й пожалівся на головний біль. Потому на нього напала забудькуватість. Склероз давав про себе знати. Щоправда, нинішнє забуває, а що було раніше, ще добре пам’ятає.

На 99-й день народження Лаврентія Митрофановича до його невеликої хати навідалися несподівані гості. Внук відпочивав із знайомими з Вінниці на озері. Сказав, що в діда день народження. Запропонував привітати старого. В компанії були два поважні посадовці. Однак ніхто не заперечував. За столом всі з радістю слухали дідові розповіді. Спершу іменинник не хотів брати чарку. Але, схоже, під виявом уваги попросив доньку налити йому трохи. «Дід тоді нас здивував, — каже Людмила. — Пропустив одну чарчину, не закушує. Так само після другої, третьої, а перед четвертою захотів сказати тост. Так той тост усім сподобався, що ми його, мабуть, ніколи не забудемо». Лаврентій Митрофанович спочатку побажав гостям дожити до його років, а тоді додав: «І щоб я з вами, як оце зараз, випив по сто грам...»

З першою дружиною життя в Лаврентія Митрофановича не склалося. Нібито через те, що її мати втручалася у сімейні стосунки молодих. З часом розлучилися. Ще в ранній молодості Лаврентій дружив зі своєю односельчанкою Оленою. Вона й стала йому другою дружиною. Не спинив її навіть вік нареченого. Коли вони зійшлися, Лаврентію було вже 52, а Олені на десять років менше. Через рік у них народилася донька Людмила, яка нині доглядає батька.

Вона каже, що тато з мамою жили у великій злагоді. Жодного разу навіть не посварилися. У матері, Олени Савівни, була хвора печінка. У 1993-му її не стало. Дід довго журився. Бо до того в нього було бурхливе життя, усміхається донька. «У селі все знають. Всі твої походеньки. Люди кажуть, що жінок мав до холєри, поки з мамою не зійшовся». Дід на те лише мовчки опускає голову долу.

Людмила тим часом згадує, як зовсім недавно випадково дізналася, що у неї є кровний брат. Нині він живе на Житомирщині. На дев’ять років старший за неї. Весь цей час він не признавався, бо не знав, як ми сприймемо його появу. А він людина інтелігентна. Працював директором заводу. На старість дедалі частіше тягне до рідних місць. Під час одного з приїздів він переступив поріг нашої хати. Тут у селі похована його мати. Вона, до речі, записала сина після народження на прізвище Семенчука. І по батькові дала йому ім’я Лаврентія. «Я коли його побачила, — зізнається Людмила, — то й без паспорта сказала б, чий він син. Як дві краплі води схожий з нашим дідом. Між нами склалися стосунки такі, як мають бути між братом і сестрою. Не менше одного разу на тиждень телефонуємо одне одному. Він запрошує нас у гості, ми його».

— А що каже дід? — питаю.

— А що може казати? Зізнається, що так воно й було.

Дід Лаврентій неспроста так хвацько забрався на горіха. Він натренований це робити ще з армії. Розповідає, що в їхньому артилерійському полку (у військовому білеті значиться номер полку 137) була посада розвідника-спостерігача. Він опанував її ще під час строкової служби в армії. Як призвали на фронт, йому тоді було вже 34 роки, виконував ці самі обов’язки. Завдання полягало в тому, щоб забратися на найвищу точку і спостерігати за розташуванням ворожої артилерії, пояснює Лаврентій Митрофанович. Протягом певного часу треба було все детально зафіксувати у спеціально виданому для цього журналі. Після цього — чимскоріше повернутися у розташування своїх і передати дані командиру. Журнали з такими записами розвідники зберігали у виданих для цього сумках. Колишній артилерист дотепер має таку сумку. Вона для нього, як дорогоцінна реліквія.

Найвищими точками здебільшого слугували високі дерева. Під час штурму Берліна його примітив на дереві снайпер. Як куля обминула єфрейтора Семенчука, дотепер не може цього зрозуміти. За відвагу його тоді нагородили медаллю «За взяття Берліна». Фронтовик має ще низку медалей — «За перемогу над Німеччиною», «За оборону Москви», «За оборону Ленінграда». Всі їх отримав у фронтові роки.

Після війни працював на різних роботах — учителював у школі, завідував сільським клубом, бригадиром у гранкар’єрі... На пенсію вийшов у 1969 році. Але після того ще чотири роки був завгоспом у школі.

— Харчами дід не перебирає. Їсть все те, що й ми їмо, — уточнює його донька: і борщ, і картоплю, і макарони з шкварками. Буває, сам просить, буває, змушую, як малу дитину. Татові дуже подобається пісна картопля з кисляком. Взагалі молоко і молочні каші йому смакують найбільше. Інколи просить приготувати те, що йому мама готувала. Буває, посідаємо обоє і згадуємо, якою смачною була колись картопля з... пшоном.

Ми завжди тримали пасіку, — продовжує пані Людмила. — Мед заміняв нам цукор. У мене, на жаль, на цей продукт з часом з’явилася алергія. Так само, як і на укус бджоли. Тому з бджолами довелося розпрощатися. Через них Лаврентій Митрофанович ледве не поплатився життям. Одного разу йому прямо на голову звалився рій. Він отримав стільки укусів, що обличчя стало жовтим, як віск. Добре, що медпрацівники нагодилися вчасно. Якби не поставили крапельницю, міг віддати Богові душу.

Усе життя довгожитель вирізнявся великою витримкою і спокоєм. Нервував лише на війні. А так все сприймає як належне. Навіть коли хтось помирає, каже: що поробиш, такий закон природи. Курив тільки деякий час на війні. Ні до того, ні після цигарки його не приваблювали. До горілки теж байдужий. Хіба за компанії може випити чарку-другу.

Хоча довгожитель ще може сам себе обходити, він навіть палицею не користується, але розуміє, що у багатьох випадках завдає молодим багато клопотів. Наприклад, через свою забудькуватість майже щоранку будить доньку, щоб та йшла доїти корову. Ще донедавна він випасав її. Корову вже продали. Та дід цього не хоче знати. Людмила у відповідь сердиться. Каже жартома, що так довго жити не можна, щоб не отруювати близьким життя. Але батько є батько. Як вона була зажурилася взимку, коли його звалив грип. Здавалося, що тато вже не зможе одужати. Дякувати лікарям, виходили...

Вінницька область.

На знімку: Лаврентій Семенчук з дочкою Людмилою та з сумкою, з якою пройшов усю війну.

Фото автора.