Якби якась ворожка сказала в молодості Вірі Арсеник, що на пенсії вона стане активною вболівальницею газети «Голос України», це було б сприйнято як невдалий жарт. Сама вона народилася й виросла в Ярославській області, потім поїхала на Далеку Північ, де зустріла судженого. І, хоча чоловік був корінним волинянином, сувора краса Заполяр’я припала йому до душі, тому переїжджати на Україну родина не збиралася. Та захворів старший син Ярослав, і лікарі почали настійно радити їм змінити кліматичні умови. Шкода було покидати Норильськ, адже прожили там 18 років, надбали таке-сяке майно та багато друзів, і все це доводилося відривати від душі.

Але і в місті Стаханові Луганської області, де їм запропонували на обмін квартиру, Арсеники легко прижилися, бо люди вони щирі, до роботи беручкі. Обоє працювали на будівництві: Іван Павлович теслярував, а Віра Миколаївна трудилася маляром-штукатуром. У робітничому місті стали на ноги й сини Ярослав та Володимир, обзавелися сім’ями. Здавалося, чого ще треба? Та якось Ярослав поїхав відпочивати у Бердянськ, і дуже йому сподобалося приміське село Новопетрівка, де живуть нащадки азовських козаків. Зайшов у контору місцевої агрофірми «Росія», зустрівся з директором Анатолієм Ніколенком і вирішив перебратися сюди на постійне проживання. Тут дали не лише роботу, а й допомогли звести будинок, і невдовзі сюди переїхали батьки та родина молодшого брата. Всі сім’ї живуть окремо, але недалеко одні від одних, тому останні десять років у Новопетрівці для Івана Павловича та Віри Миколаївни промайнули мов один день. Повітря — не надихаєшся, море — за кілька сотень метрів, тому старенькі, впоравшись на невеличкому городі, частенько беруть спінінги і просиджують на березі, ловлячи бичків. Човна не мають, бо ходити на ньому в море треба вчитися змалку, але душу на нехитрій риболовлі відводять.

Ось так живуть-поживають і «Голос України» щодня читають. Жодного номера з 1 січня 1991 року не пропустили. Цікаво, що вибирала це видання саме Віра Миколаївна. По-перше, хотілося зробити приємне чоловікові, а по-друге, вона вже й не уявляє, як би могла прожити без України. Але до газети Арсеники придивлялися аж три місяці, зате тепер, коли отримують пенсію, передплачують її відразу на цілий рік. Перечитують усю до найменшої замітки, але в кожного свої уподобання. Віру Миколаївну насамперед цікавлять хитросплетіння політики, а вже потім вона шукає «Парад порад», а Іван Павлович спочатку намагається дізнатися, як поживають його земляки-волиняни та стахановці, після чого занурюється в перипетії сільського життя. Обом «Голос України» подобається за серйозність і безкомпромісність, почуття такту і гумору, тому часто радять односельцям уважніше придивлятися до видання Верховної Ради.

Приз від газети їм випав уперше. Щоправда, посміялися від душі, бо дісталася путівка відпочивати в оздоровчому комплексі в сусідньому Приморському районі. Але нічого не вдієш — лотерея... А ще 26 липня Іван Павлович і Віра Миколаївна відзначили піввіковий ювілей подружнього життя. Тож ізранку, хоч і будень, на подвір’ї Арсеників гамірно, а на кухні кипіло і шкварчало. І, коли закінчилися приготування, сини винесли під крислату грушу стіл, за який всілася чималенька родина. Було тіснувато, але місця вистачало усім, бо малеча, за винятком однорічного правнука, вже самостійна і за столом не засиджується. Ну а решті — спогади батьків не переслухати до третіх півнів. Кажуть же, що життя прожити — не поле перейти і що найкращу книгу для своїх нащадків пише кожен із нас.

На знімку: наші постійні читачі Віра Миколаївна та Іван Павлович Арсеники.

Фото автора.