Фахівці в галузі реклами підрахували, що повна вартість політичної реклами однієї політичної сили на нинішніх дострокових виборах може перевищити 10 млн. дол. — більше, ніж кампанія-2006. Деякі інші їхні колеги вважають цифру заниженою, оскільки цього сезону ціни порівняно з попереднім передвиборним марафоном, приміром, лише на телевізійну рекламу зросли на 40—60 відсотків. Скажімо, одна секунда трансляції передвиборного ролика сягатиме 120 доларів — залежно від часу виходу в ефір.

Ці кошти не враховують 365 млн. грн., спрямованих на вибори до Верховної Ради Центральною виборчою комісією. Одна з газет підрахувала, що їх вистачило б на придбання 3443 карет «швидкої допомоги», 538 нових тролейбусів і на погашення заборгованості із зарплат, або для допомоги всім ВІЛ-інфікованим в Україні. Які діри можна було б залатати «рекламними» грішми в разі, якби дострокових виборів не було, годі й казати.

Утім, коли судити з того, як часто в рекламних роликах з’являються добре знайомі обличчя, то політичні сили не дуже й переймаються вартістю такого «кіно». Як вочевидь не замислюються над самим його змістом: життя, яке вони показують з екранів, мало схоже на реальне. В чому тільки не намагаються нас переконати політичні лідери: що справедливість уже перемогла й що жити за нинішнього уряду ми стали краще, що живемо в європейській країні, а на видноколі — час, коли стиснутий народний кулак таки сягне тім’ячка злодюг, хабарників, корупціонерів. Навіть попри те, що в пресі вже друкуються матеріали про самих «борців», котрі підтверджують гіркий анекдот радянських часів: з мафією — читай корупцією — можна боротися, лише очоливши її...

З екрана такий «рай» хоч і здається малоймовірним, але не видається надто дисбалансним. А от бігборди з ликами наших зовні цілком європейських панів, що здіймаються над часто вибоїстими дорогами та тротуарами, громадським транспортом з терміном зношення 30 років, переповненими контейнерами зі сміттям створюють враження, ніби ті, хто на них зображений, живуть своїм життям, а ми, виборці, своїм, геть іншим. Щоправда, політичні лідери вдають, ніби це не так...

Здавалося б, вкладаючи величезні гроші в політичну рекламу, партії не порушують українське законодавство щодо фінансування виборчого процесу. А якщо й порушують, то так, що начебто й комар носа не підточить. Варто лише згадати, як Президент пропагував близьку йому політичну силу — безплатною «соціальною» рекламою. І неважливо, що афера була шита білими нитками — ми її «проковтнули», ніби так і треба. То може, із законодавством щось не все гаразд, якщо до парламенту можуть пройти ті, хто спроможний заплатити більше?

Адже на власну агітацію у політиків завжди є гроші, й великі. Чому ж, коли йдеться про нашу бідну медицину, безпритульних дітей, стариків з мінімальною пенсією, занедбане комунальне господарство (перелік можна продовжувати. — Авт.), відповідь у них усіх спільна: «Бракує коштів!» А ознайомившись з деклараціями дуже небагатьох з них, взагалі ридатимеш від зворушення: бідні вони, як церковні миші. Звідки ж мільйони на вибори? Щоправда, ми в них не дуже й допитуємося...