«Я — Леонід Данилович!»

Історія ця сталася наприкінці 90-х років з моїм давнім другом, який редагував тоді одну з перших незалежних газет. Напередодні Дня журналіста його першому заступнику зателефонували з канцелярії другого всенародно обраного і суворо так запитали: «Ваш шеф — заслужений? Ні? Дуже добре! Швидко заповнюйте анкети...».

А сталось, як потім з’ясувалося, ось що. На Банковій склали великий список тих, кого представляють до нагород, показали Самому. Той, уважно проглянувши досить значний перелік, у якому чимало було багаторічних редакторів районних газет (а це, справді, трудяги!), їхніх підлеглих, а також журналістів багатьох невеликих міських газет з різних регіонів (і цих, нарешті, не обминули!), задумливо сказав: «Це все дуже добре. А що, в Києві вже нема кого нагороджувати?». Звісно, після цих слів у пожежному порядку почали виправляти ситуацію. До додаткового списку з кількох людей потрапив і мій приятель.

За день до свята першому заступникові знову зателефонували з канцелярії і повідомили, що указ уже підписано, через що його шефу треба «причепуреному і щасливому» рівно о 9.30 6-го числа (а це була субота) стукати у хвіртку Маріїнського палацу.

А напередодні — в п’ятницю, після роботи — мій друг-редактор разом з колегами був запрошений одночасно на святковий круїз по Дніпру і ще на шашлик — у затишне місце на одну із заміських баз відпочинку. На теплоході йому щось одразу не сподобалося, і він, устигнувши зіскочити з трапа судна, що вже буквально відпливало, вирушив у менш високу, але більш приємну медичну компанію. Не минуло й двадцяти хвилин, як він серед іменитих лікарів, а також колишніх, дійсних і майбутніх міністрів помітив і багато знайомих облич з теплохода. Після короткого, але проникливо об’єднуючого вітання «За здоров’я акул пера!» і вручення скромних сувенірів сіли, як годиться, за столи. Вино лилося річкою, тости були один кращий від іншого. Одне слово, посиділи на славу і близько опівночі роз’їхалися по домівках.

А на ранок, самі розумієте... Добре, сім’я вирушала за місто в гості до приятелів, і його — заразом —підвезли на Печерськ. Рівно о 9.30 він стояв у черзі до хвіртки. Точніше, металошукача. Воно й правильно, жартували позаду, раптом хтось з невдоволених претендентів прихопив з собою заточку або дідів маузер. Але моєму приятелю було не до жартів: сонечко припікало дедалі сильніше, а голова ставала дедалі важчою. Але ось підійшла і його черга — рамка несамовито затряслася від дзенькоту. Він почав витягати з численних кишень зв’язки ключів, металеві гребінці, ручки і ще безліч інших «дзвінкотливих» предметів, що зворушило людей у формі. Потім розпочався огляд особистих речей.

І тут його пройняв холодний піт. Адже в барсетці крім фотоапарата і двох диктофонів ще був спеціально захоплений на природу геть не перочинний швейцарський ніж, зроблений для уругвайських десантників — зі стропорізом і великим фіксувальним лезом... «Тепер замість нагородження...» — подумав, судорожно ковтаючи повітря, мій друг — ще редактор ще незалежної газети.

Але тут звідкись з палацу роздався чийсь владний голос: «Ну що ви там копаєтеся? Зал зовсім порожній!». Мій друг обернувся назад і побачив за спиною утворену ним чергу з кількох десятків людей: «Оце зараз буде ганьба!». З напівшокового стану його вивело строге запитання охоронця, котрий уже тримав у руках горе-барсетку: «Що тут у вас?» «Так, диктофон, касети, фотоапарат...», — видавив з себе мій друг. Служивий вийняв диктофон, натиснув на кнопку і, почувши звук запису, невдоволено пробурчав: «І треба було все це сюди тягти? Йдіть...».

Можете собі уявити, наскільки впевнено відчув себе друг-редактор, піднімаючись мармуровими східцями до Великого залу. Тут до нього підійшов міністр інформації: «Ти б подякував татові!». «Так я, звичайно, вдячний», — відповів мій друг, який уже цілком отямився. «Ти мене не зрозумів, там скажи — біля мікрофона!». Редактор згадав, скільки різних тостів він виголосив напередодні ввечері, і впевнено відкарбував: «Нема питань».

«Скажу я, мабуть, ось це», — подумав мій друг. Але відразу про це сказав черговий нагороджений. І так повторювалося разів сім. «Ну, думаю, поки дійде моя черга, вони все найрозумніше скажуть», — ділився зі мною ввечері друг, прізвище якого, до речі, значилося в нижній половині алфавіту. І тут його осінило: «Скажу, що професія журналіста те саме, що професія лікаря. Головне — не... Але як правильно сказати: «не зашкодь» чи «не нашкодь», — почав міркувати він, а тут оголосили і його прізвище. Президент вручив нагороду, він попросив слова у відповідь, й отут його остаточно перемкнуло: «не зашкодь» чи «не нашкодь»?

Побачивши деяке збентеження, чоловік, котрий щойно по-дружньому тис йому руку, підійшов упритул, однієї рукою взяв його під лікоть і, посміхнувшись, другою показав на себе: «Я — Леонід Данилович!». Чи треба говорити, якими ошалілими очима глянув мій друг-редактор на співрозмовника. А той, побачивши вже повну розгубленість, знову наблизився до нього і знову вкрадливо повторив: «Я — Леонід Данилович!».

«Він що, мене зовсім за ідіота має?» — нервово подумав редактор і після цього зненацька почав щиро сміятися. Його заразливий сміх підхопив і чоловік, який лише кілька секунд тому пояснював, хто він такий. Так і закарбували їх численні фотооб’єктиви — стоять поруч і мало не навпіл згинаються від реготу.

А скринька, як потім з’ясувалося, й не була замкнена: за кілька тижнів до того тут же нагороджували вчених. І тодішній глава адміністрації почав урочисто зачитувати документ: «Указ Президента України Леоніда Макаровича Кучми...». Можливо, другий усенародно обраний, побачивши деяке збентеження мого друга, і вирішив — з кращих, звичайно, спонукань — прийти йому на допомогу.

Але ввечері того дня ми цього всього ще не знали. І друг, розповідаючи в особах усю забавну історію, дивувався: «Уявляєш, підходить до мене і каже: «Я — Леонід Данилович!». Я дивлюся на нього і дивуюся: чого це він? Адже сам бачу, що це не Леонід Макарович...».