Час засвідчив, що без провідної ролі науки сьогодні не варто говорити про розвиток промисловості. Відомий вислів Рональда Рейгана: «Ми даємо гроші на науку не тому, що багаті, а ми багаті тому, що даємо гроші на науку», що пролунав ще двадцять років тому, для нашої країни нині має бути дуже актуальним. Незважаючи на те що в нашій країні наука має досить потужний науково-технічний, проектно-конструкторський потенціал, який ще за радянських часів забезпечував динамічний розвиток промисловості, за нинішніх умов вона не в змозі відповідати всім вимогам часу.

Причина полягає в ряді проблемних питань, які накопичувалися роками у фундаментальній та галузевій науці. Вона виявилася нездатною до переходу до ринкових відносин. З одного боку, Україна запозичила від колишнього СРСР найпотужніший науковий потенціал, а з другого — необхідні принципово нові його форми. Через неможливість використовувати його у тому вигляді, у якому він зберігся, необхідно розробити іншу, більш сучасну модель взаємодії науки і виробництва, науки і держави.

Наша країна і тепер має потужний науковий потенціал — лише в Міністерстві промислової політики України налічується понад 300 наукових організацій. У 2005 році в наукових установах промисловості було задіяно 40881 особу (що становить майже 40 відсотків від загальної кількості науковців), 1153 з яких мають науковий ступінь.

Більшість з них зосереджена в галузевому секторі, зокрема, в радіоелектроніці та приладобудуванні, в хімічній промисловості, загальному машинобудуванні, сільськогосподарській, суднобудівній та авіаційній галузях, легкій та гірничо-металургійній промисловості.

Але чому ж, незважаючи на те що в Україні галузева наука має потужний науковий потенціал, вона працює неефективно?

Проблеми можна систематизувати на (останніми роками в науку практично не вкладалися кошти, і вона є недофінансованою) мотиваційні, зорієнтовані виключно на замовника, та комунікаційні, зміст яких полягає в наближенні до світової науки та більш тісному обговоренні вітчизняних наукових досягнень.

Отже, недостатнє фінансування. Відомо, що в розвинених країнах на потреби науки виділяється не менш як 2,5—3 відсотки вартості ВВП. Якщо ще в 1991 році стаття видатків держбюджету на потреби науки становила 3,1 відсотка ВВП, то нині на ці цілі витрачається не більш як 0,4 відсотка ВВП.

2003-го — на 29,2, а 2005-го з урахуванням змін, внесених до Держбюджету України, зменшився на 1,73 відсотка порівняно з 2004 роком і становив 16043,4 тис. грн.

На думку науковців, науку загнано у глухий кут через зневажливе ставлення держапарату за всі роки існування незалежної України. З цією практикою слід покінчити.

Протягом останніх двох років скасовано всі податкові пільги для наукових закладів, що призвело до скрутного становища цих організацій. Вони просто не витримують податкового тиску. Окрім того, додаткового фінансування потребує необхідність активізувати наукові установи до міжнародного співробітництва, оскільки наукові розробки мають потребу в обговоренні ширшою аудиторією.

Наразі невирішеним питанням залишається приватизація наукових установ. Вона дала б можливість колективам цих установ створювати господарчі товариства (як варіант, за участю держави), що, у свою чергу, значно збільшує кількість можливих шляхів фінансування та надає певну свободу у співпраці з потенційними замовниками.

Що ж зупиняє останніх від співпраці з науковими організаціями? По-перше, це висока вартість реалізації наукових розробок та ідей й їхня тривала окупність, що призводить до заморожування оборотних коштів. По-друге, це низький платіжоспроможний попит на нові товари та високий економічний ризик.

Україна нині має недостатній інноваційний потенціал —дається взнаки недостатня компетентність персоналу та відсутність необхідного обладнання.

Також не сприяє зростанню інноваційного потенціалу країни фактична відсутність в ній інноваційної діяльності. Українська державна інноваційна компанія, по суті, є кредитно-фінансовою організацією з обслуговування несистемних та деколи непершочергових за важливістю проектів. Проте системної інноваційної діяльності в Україні немає.

Сучасна галузева наука ходить по колу. Будучи засобом промислового розвитку держави та промислових підприємств і потребуючи значних коштів для реорганізації та відновлення, вона, водночас, не отримує достатньо коштів від першої та не має довіри у других.

І якщо ми розуміємо побоювання виробників щодо втрати вкладених коштів, то нам начебто незрозуміла позиція держави, яка ігнорує цю сферу.

Але чи буде єдиним правильним рішенням звалити всі фінансові проблеми на плечі влади? Адже як показує досвід, ми роками говоримо про важливість та необхідність, але досі нічого не змінилося.

Багато експертів збігаються в думці, що участь держави має полягати насамперед у законодавчій ролі: формування нормативно-правової бази; забезпечення охорони прав на об’єкти наукової та інтелектуальної власності; страхування ризиків, пов’язаних з науковою, науково-технічною та інноваційною діяльністю.

Бюджетне фінансування галузевої науки має (на рівні 3—4 відсотків вартості ВВП) спрямовуватися на розробку та реалізацію наукових бізнес-проектів, економічних програм і процесів розвитку регіонів та економіки країни в цілому.

З огляду на необхідність поєднання науки з бізнесом дуже перспективним вважається напрям розвитку венчурних впроваджувальних («ризикових») фірм. Особливість їхньої діяльності в тому, що творчо та матеріально вони зацікавлені в ефективності своїх розробок та в успішній комерціалізації їх результатів.

Перед Україною як науковою державою постає проблема збереження наукової спадщини та розвитку нового наукового потенціалу. Країна багата на таланти та ідеї. Звичайно, останніми роками накопичених проблем більш ніж достатньо. Але починати щось змінювати на краще необхідно вже зараз.

У нас ще є шанс урятувати українську науку та дати їй новий поштовх для розвитку. Не забуватимемо, що вірно обрана стратегія та визначені пріоритети у розвитку науки здатні забезпечити стале зростання економіки, зміцнити науково-технічний потенціал нашої країни та як наслідок поліпшити рівень життя.