Казковий хутір

— Тутешня місцина мені не тільки знайома, а й рідна, — розповідає Василь Гоменюк. — Бо тут жили мій дід Петро і баба Антошка, а я у них виховувався. За радянської влади, коли боролися з хуторянством, їх хотіли виселити. Але дід затявся — стріляйте, а звідси нікуди не піду, так його примагнічувала тутешня природа. А сусід таки пішов. І знаєте, що сказав на прощання: «Ти, Петро, навіть не здогадуєшся, за чим я найбільше жалію — за соловейком, бо прошу-прошу, а він за мною ніяк не хоче до міста летіти». Зрештою, і мені соловейка довелося довго не чути. Бо поїхав я «за довгим рублем» до Сибіру. Потім — на схід України. Одне слово, доля добряче помотала по світах. А закінчилися мої скитання тим, що разом з дружиною Галиною та сином Тарасом повернувся на батьківщину. І саме тут народилось ще двоє наших дітей.

Якщо до бджільництва Василя Гоменюка привчив дід Петро, то різьбярську майстерність він опанував у Сибіру. Там зводили будиночки-зруби. Причому без жодного цвяха, зв’язуючи деревину до деревини старовинним методом «замка». І керував роботою майстер Андрій, в якого був лише один інструмент — сокира. Він нею і рубав, і тесав, і шліфував. А заодно навчив українця «творити» сокирою справжні дива. Отож, повернувшись на батьківщину в рідну дідівську місцину (із старою столітньою хатиною — латаною-перелатаною), Гоменюк не тільки пригадав різьбярську науку, а практично весь свій вільний від домашніх клопотів час присвятив їй.

— Спочатку моя дружина Галя була проти витесанок, —щиро зізнається майстер, — і я добре розумію її: бо роботи по господарству непочатий край, а я ніби прилип до сокири, тешу невідомо що. Але потім дружина почала навіть допомагати мені. Переломним тут стало те, що я для неї зробив казкове ліжко — таке, як у казці про лісовиків. Галі сподобалося, тож після цього почала сама з лісу всіляке коріння приносити. Подивись, мовляв, чоловіче на це сплетіння, може, із нього якийсь гарний виріб вийде. Та й сам я (особливо коли працював єгерем) до дерев, кущів, корінців придивлявся. Траплялися справжні шедеври. Варто було почистити, полакувати — і сувенір, як на замовлення.

Якось Гоменюку порадили: «Тобі, Василю, у цьому райському куточку ще б оригінальну російську баню змайструвати. Для повного щастя...» Змайстрував: і всередині, і знадвору вона — справжнє мистецьке диво, не кажучи вже про користь.

— Я у ній всі свої болячки повиводив, — зізнається селянин. — Тепло у ній чотири дні тримається. Перший секрет бані — у дерев’яному зрубові. Другий — у тому, що пара — від березових дров, із дьогтем. Третій — у різномаїтті цілющих трав, якими банька і встелена, і обвішана. Четвертий — в унікальному камінні для пари. Я його у позасільському кар’єрі викопав.

На додачу до Василевих секретів назвемо ще й п’ятий — візуальний. До такого казкового зрубу ніби магнітом притягує. Як і до пасіки, де стоять не просто вулики, а млини, леви, теремки, башти. Тобто те, що створила Василева уява. З цього приводу майстер каже, що бджоли, як і люди, люблять красу, і їм набагато приємніше повертатися із медом до гарного обійстя.

Прикрашає пасіку і кам’яний фонтан. Це вже витвір рук Назара, Василевого сина. Тут що не камінець, то якийсь образ. Одразу відчувається — син переймає батькову науку.

Цікаво також, що доріжка до пасіки вимощена дубовим паркетом. До того ж вона такого самого світло-сонячного кольору, як і вулики. Річ у тім, що майстер покриває дерево лаком власного виробництва. Промислового він абсолютно не визнає. Називає суцільною хімією, яка йде на шкоду бджолам. А ось власний — із суміші воску, прополісу та мінеральних масел — корисний і витривалий, бо під сонцем практично «не випалюється».