Таємниця великого гетьмана

На початку 1657 року 62-річний гетьман, який завжди був при доброму здоров’ї навіть у найвиснажливішиих походах, раптово тяжко занедужав. Невідомий літописець написав те, що почув від людей: «Переказують, що якийсь шляхтич Хрещонович, підісланий від поляків нібито сватати дочку, отруїв Хмельницького». Інший стверджував, що смерті гетьмана бажали нові союзники з Московського царства. Втім, у «владаря землі руської», котрому поштиво вклонявся сам Олівер Кромвель, шведський король Карл Х Густав, ворогів було багато. Усвідомивши, що більше йому не стискати у руці шаблюки, Богдан-Зіновій скликав до своєї резиденції всю козацьку старшину.

Сповістили чигиринські дзвони

З важким серцем і недобрим передчуттям їхали до Чигирина генеральні старшини, полковники, сотники і рідня «батька Хмеля». Втім, овіяне весняними вітрами «місто стольне» зустріло прибулих урочисто і навіть радісно. Біля гетьманського палацу завзято вигравали музики, з верхів’я Кам’яної гори салютували гармати. Хмельницький, навіть недужий, не хотів показувати своєї слабкості. Навпаки, святковим, піднесеним прийомом побратимів хотів утвердити думку, що з його відходом ніщо не зміниться у Чигирині. Так само гратиме море козацьких корогов, до резиденції гетьмана прибуватимуть нові посольства з чужоземних держав, на позицію козаків зважатимуть у світі.

Сонячного весняного дня, 5 квітня, Хмельницький тихим, але твердим голосом звернувся до старшини. Подякував безстрашним козакам, товаришам по зброї, за вірність і мужність, звитягу і незламність, виявлені у тридцяти трьох великих битвах, висловив жаль, що не вдалося йому завершити лицарські походи так, як хотів. Ще твердішим голосом сповістив про скорий свій кінець і заповів поховати не в Чигирині, а в батьківському гнізді, у Суботові. «Не хочу, щоб ховали мене в Чигирині, — казав старий гетьман. — Те місто надто довго було під гнітом ворогів руського люду. Поховайте у Суботові, на тому маленькому клаптику землі, яку здобув власною кров’ю, який було у мене відібрано і де розгорілося полум’я, що звільнило Україну». Ці слова — цитата з художнього твору французького письменника Проспера Меріме «Богдан Хмельницький». Ясна річ, вони не є автентичними, однак цілком достовірно передають атмосферу козацької ради, яка відбулася в Чигирині навесні 1657 року.

Після подяк і настанов гетьман запитав товариство, кого вони бажають бачити з булавою після його смерті. Старшини із вдячності та глибокої пошани до Хмельницького одноголосно заприсяглися, що хочуть бачити наступником гетьманового сина, Юрася Хмельниченка. Богдан-Зіновій «возблагодарив» народ, покликав до себе 16-річного Юрія, вручив йому гетьманські клейноди і поблагословив.

Через три місяці, 6 серпня 1657 року (за старим стилем 27 липня), сумно задзвонили чигиринські дзвони, вдарили гармати. У своїй резиденції, о п’ятій годині ранку, помер творець козацької держави, великий гетьман Богдан Хмельницький. З усіх українських земель потяглися сотні і полки Війська Запорозького, валки іноземних посольств, духовенство, простий люд, щоб попрощатися з видатним полководцем.

У Суботові, на узвишші

Забальзамоване тіло поховали майже через місяць у рідному гнізді гетьмана, у Суботові.

Він любив це тихе містечко над Тясмином синівською любов’ю. Тут минуло його дитинство, юність. У Суботові Богдан-Зіновій зазнав найбільшого щастя і горя. Праведний гнів молодого сотника за завдані чванливою шляхтою кривди, за приниження честі і гідності, спалахнули полум’ям козацького повстання. Згодом — великою війною за визволення рідного народу з-під чужоземного гніту.

1656 року за наказом, коштом і, можливо, за проектом Хмельницького, на суботівському узвишші, поруч з гетьманським палацом, було побудовано церкву-усипальницю. Величний храм у стилі українського бароко та європейського ренесансу вражав не лише своєю красою і довершеністю, а й міццю. Товщина стін храму сягала двох метрів, з двоярусних вікон-бійниць, за потреби, могли вести вогонь легкі козацькі гармати. Підземний хід вів до укріпленого інженерними спорудами родового маєтку Хмельницького.

Освятили церкву у день громовержця пророка Іллі. До Суботова, «другого Версаля», наїхало сила-силенна народу. Золотом блищали на сонці корогви, мерехтіли самоцвітами коштовні руків’я козацьких шабель. Поважних гостей зустрічав найближчий побратим Хмельницького, генеральний писар, «канцлер» Іван Виговський. Численну рідню вітала мудра дружина Богдана-Зіновія, Ганна Золотаренко. Гетьман був усім радий. Стримано посміхався, оглядаючи святкове велелюддя, храм-фортецю, котра білою чайкою сіла на горі у Суботові. Йому, вочевидь, здавалося, що те, чого він прагнув, за що бився у жорстоких герцях, здійснилося. В оточенні духовенства, старшин, дочок і зятів, зайшов, тричі перехрестившись, до білостінного храму...

Через рік творця і фундатора Свято-Іллінської церкви з великими почестями поховали під її склепінням. Зажурені полковники, уряд гетьманської резиденції зібралися у Чигирині на раду. Не один день міркували. Не один тиждень з’ясовували, кому належить найближче стояти біля Юрія Хмельницького. Щоб опікуватися юним гетьманом, а по суті — володіти булавою.

Чим далі віддалялася від старшин жива і могутня Богданова постать, тим дрібнішими ставали вони, розпалені жадобою влади. Ось як про це написав Микола Аркас: «Чудним здається, що після смерті Богдана гетьманського уряду домагаються його кревники і тим гублять рідну справу свого краю: Юрій — рідний син Богдана; Сомко — його шуряк, брат його першої жінки Богдана; Золотаренко — теж шуряк, брат третьої жінки Ганни; Тетеря — його зять, жонатий на його дочці Степаниді; Іван Нечай — жонатий на його дочці Олені, що зосталася удовою після Данила Виговського, а через нього Іван Виговський стає ріднею...»

У 1664 році польські полки за підтримки правобережного гетьмана Павла Тетері вже вкотре вступили до Чигирина. За наказом обозного коронного війська Стефана Чарнецького один із озброєних загонів напав на Суботів. Навіть мертвий Хмельницький, «бич Божий» для Польщі, був страшним і ненависним гоноровитій шляхті. Вдершись до Свято-Іллінської церкви, польські жовніри не змогли навіть з місця зрушити надмогильну плиту, яка оберігала вічний спокій козацького вождя. Тоді вояки, розлючені своїм безсиллям, почали розбирати нижню частину зовнішньої стіни храму-фортеці...

У Холодному Яру? На горі Семидубовій? У Михайлівській церкві?

За Чернігівським літописом ХVІІ століття, Стефану Чарнецькому таки вдалося розкрити склеп, у якому стояла домовина з тілом Богдана Хмельницького. Вандали, охоплені лютою помстою, викинули з могили непереможного полководця і спалили його кістки. Коли ляхи покинули сотенне містечко, суботівські селяни зібрали прах великого гетьмана і благоговійно перепоховали його на прицерковному цвинтарі.

Попри існування цього факту також у польських джерелах, із століття у століття передаються на Чигиринщині народні легенди про те, що мудрий і далекоглядний Хмель навіть після смерті обдурив своїх ворогів. Існують також наукові гіпотези про упередження злочинної наруги обозного Чарнецького. Зокрема, завідувач філії «Суботів» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Віктор Гугля припускає, що козацька розвідка на чолі з вірним соратником «батька Хмеля» Лавріном Капустою випередила польський набіг. Знаючи, що підняття кількатонного надмогильного пісковика займе багато часу, козаки зробили два проломи біля вівтарної частини зовнішньої стіни церкви. Крізь отвори винесли гетьманську дубову труну і перепоховали її у надійному місці. Але де? Відповідь на це шукала не одна наукова історико-археологічна експедиція. Зокрема, проведена на початку 70-х років ХХ століття вченими Інституту археології АН України Р. Юрою та П. Горішнім виявила у церкві біля вівтаря тільки порожню нішу із рештками домовини.

Черкаські історики Валентин Лазуренко та Назар Лавріненко висувають свої версії розкриття гетьманської таємниці. Навіть таку, що замість Хмельницького у Суботові поховали іншого небіжчика. Недарма ж майже цілий місяць труна з тілом «батька Богдана» стояла у Чигирині. Можливо, у часи внутрішніх чвар, братовбивчих боїв і нескінченних наскоків зовнішніх ворогів, гетьмана перепоховали у суботівській Михайлівській церкві, побудованій на честь Богданового батька, Михайла Хмельницького. Там у 1651 році знайшов свій спочинок і загиблий у поході старший син полководця, Тиміш. Може, прах творця Української держави покоїться у легендарному Холодному Яру чи на схилах гори Семидубової біля Отаманського парку. Принаймні народні перекази, що дійшли до наших днів, стверджують: саме тут похований не лише Богдан-Зіновій, а й схована скарбниця козацької держави. Наукових розкопок Семидубової гори ще не провадили, не знайдено гетьманських скарбів, зокрема, монет, які чеканили при дворі Богдана Хмельницького.

Сьогодні, коли здійснюється державна історико-культурологічна програма «Золота підкова Черкащини», а в її рамках виконується масштабний комплекс розкопок і реставраційних робіт у Чигирині та Суботові, з’явилася надія на нові відкриття і наукові сенсації. Можливо, нам, сучасникам, вдасться розкрити таємницю загадкового, неперевершеного українського державника, блискучого дипломата Богдана-Зіновія Хмельницького.

Черкаська область.

На знімку: пам’ятник Богдану Хмельницькому у Чигирині.

Фото автора та Олександра КЛИМЕНКА.