Існує вислів: “У Греції є все”. Люди, котрі їздили, кажуть, що не впевнені. А ось у буковинських Боянах, що донедавна були звичайним селом, тепер, безперечно, є все: супермаркет на рівні кращих київських, американські гірки та інші дитячі атракціони, які могли б вирости в Діснейленд, величезний ресторан “Принц” із елітним кухарем (був, до речі, згадуються мені ці кури), класний готель, спортивний клуб, а неподалік база “Сонячна долина” із кіньми та верблюдами, іншими радощами — дитячими та дорослими. Причому кожному, хто це бачив (а воно того варте), стає зрозумілим, що таке шик. Зауважимо, що це соціально корисний шик. Шик, з якого живуть тисячі людей. Якось дорогою до Чернівців зупинився біля боянського супермаркету, щоб купити якусь дрібницю, і звернув увагу на облуплений сільський магазинчик напроти супермаркету. Тоді подумав: “У цьому селі могло бути так, як усюди, але стало так, як зробив Іван Семенюк”. Оскільки, як відомо багатьом буковинцям, головним двигуном розбудови Європи в окремо взятому селі є бізнесмен з Боян Іван Семенюк та його команда. Бояни настільки разюче відрізняються від інших буковинських сіл, що мимоволі думаєш про країну в країні. Впевнений, що якби до Євросоюзу вступала не Україна в цілому, а лише Бояни, то в боянському супермаркеті вже давно розраховувалися б євро.

Пан Семенюк, на відміну від наших політиків, нікому не обіцяв вести у Європу, але впевнено крокує в цьому напрямку і веде за собою громадян країни Бояни. Країни, яку він розбудував на свій смак. Смак у нього, як виявилося, непоганий. Принаймні кращий, аніж у наших президентів. Якщо судити за результатами. Спілкуємося з Іваном Семенюком (на знімку):

— Іване Васильовичу, бізнесмени неохоче йдуть у владу, але ви наважилися і стали депутатом облради. Що нового з’явилося у вашому житті?

— Уже вдруге я депутат обласної ради від Партії регіонів. До мене часто звертаються громадяни, переважно з проблемами села. Знайти мене легко на рідному підприємстві. Чесно скажу, переважну більшість питань, що порушують виборці, я не доводжу до сесійної зали, оскільки на це пішло б надто багато енергії, адже в обласного бюджету, на жаль, є одна стала характеристика — не вистачає грошей. Тобто навіть якщо питання буде порушене, з’ясується, що коштів нема. Ви бачите, як змінилися Бояни. Але далеко не всі проблеми вирішені. Наприклад, приміщення школи у поганому стані, особливо спортивний зал. Кошти на ремонт, які мала б виділити держава, ми не отримали. До вересня вирішуємо це питання власними силами. Наші нові плани щодо Боян пов’язані із реконструкцією і розширенням дороги, обіцяними Автодором. Гадаємо, ще зробимо багато корисного у центрі села. Приміром, збираємося побудувати два будинки для наших працівників. І це, звісно, не все. Але я не хочу говорити про майбутнє. Тому що колись пообіцяв встановити дитячі атракціони та розважальний центр у районі готелю “Черемош”, але домовленості зірвалися. І вийшло так, що пообіцяв і не виконав. Хоча нібито це не моя провина. Проте більше нічого обіцяти не хочу.

— До речі, у вас є бажання розпочати активний бізнес у сусідніх Чернівцях?

— Ми завжди так чи інакше були в місті. Зауважу, що в Чернівцях дуже важко вирішувати різноманітні питання. Багато бюрократії, на жаль. І це стримує. Приємно, що Микола Трохимович дотримує слова, і за його сприяння мені надали в оренду близько двох гектарів (1,8) землі в парку “Жовтневому”. Там і будуть дитячі атракціони, збудуємо розважальний центр (кафе і боулінг). Звісно, якщо те, що в Боянах, встановити у Чернівцях, дохід був би у рази більший. Разом з тим хочеться зробити щось для села, щоб там було приємно жити.

— Ви активний учасник епопеї з газифікації сіл. Як відомо, держава обіцяла повернути людям витрачені гроші. Як все було?

— Це, до певної міри, гордість. Люди здавали гроші, але, зрозуміло, переважна більшість не могла зробити якісь істотні внески, тож основний тягар ліг на мене та ще двох моїх колег. Ми придбали 9200 метрів сталевої труби. Газифіковано було чотири села: Зелений Гай, Припруття, Бояни, Арборяни, які є частиною Боян, але для них потрібно було тягнути окрему лінію, отож я вважаю, що все ж таки не три, а чотири села. Почали у серпні 2004 року, а напередодні Нового року газ вже був у центрі села Бояни. Лише за п’ять з половиною місяців це зробили. Жодної копійки з бюджету не отримали — все було зроблено за людські гроші. І люди, звісно, втратили. Складність була ще й у тому, що підвідний газопровід коштував понад два мільйони гривень. Тобто собівартість вийшла досить високою, але, незважаючи на труднощі, у кожний двір підведений “гусак”. Кожен має можливість підключитися.

— Скільки у вас працює людей і, якщо не таємниця, яка середня зарплата на вашому підприємстві?

— Загалом близько 800 людей. А починали з двох магазинчиків, торгували мінеральною та солодкою водою. На виробництві (“Роднічку”) працюють — близько 200, коли йшов у відпустку, було 194. На транспортній фірмі — близько 100. Якщо взяти середню зарплату, це близько 1300—1400 гривень. Гадаю, ці показники вищі, аніж середні обласні. Не всі задоволені. Відкрив для себе дещо цікаве: незадоволених найбільше серед тих, хто отримує велику зарплатню. Наприклад, на виробництві людина працює важко і отримує відносно небагато — 1500 гривень, проте задоволена. А водій на рейсах може отримати й тисячу доларів. Та досить часто люди скаржаться і навіть звільняються. Але потім повертаються, а я... беру їх знову. Значить, зрозуміли.

— Знаєте, про вас різні легенди ходять, наприклад, мені розповідали, що в юності ви займалися спортом — бігали, як давньогрецькій воїн, із мішком піску на спині, щодня досипаючи у нього потроху.

— На те і юність, щоб все спробувати. Я захоплювався спортом, пам’ятаю, що прив’язував мішечки з піском до ніг. До речі, в нашому спортклубі сьогодні дві великі секції — бокс для хлопців і художня гімнастика для дівчат. Я хотів, щоб була ще боротьба, але, на жаль, нема хорошого тренера. Займаються понад 50 дітей. Ми проводимо міжнародні турніри пам’яті нашого земляка Івана Боти. В останньому, до речі, брали участь учасники з семи країн.

У нашій владі багато високомудрих людей: філологів-демагогів, майстрів слова та дерибану, але, на жаль, мало людей справи, людей, яких ще називають “нові українці”. І не завжди це звучить доброзичливо. Але що більше спостерігаєш життя, то зрозуміліше: найкраще, що є у цій країні, — це люди справи, ті самі “нові”. І краще, щоб при владі стояли саме вони, а не майстри слова. Колись товариш Ленін закликав не боятися людини з рушницею, звісно, він збрехав. Сьогодні можна впевнено сказати: не треба боятися людини з грошима, і це таки правда.

Фото автора.