Той мурує, той руйнує, але олігархам від Карла не втекти...

Отже, таки дострокові вибори до Верховної Ради. Щоб, як я вже писав у «Голосі України», ті самі гості в ту саму хату... За наш із вами, шановні співгромадяни, рахунок. І що це нам, простим смертним, дає, на що саме ми витрачаємося? Не дає це нам анічогісінько, і витратимося ми, отже, даремно.

Тоді заради чого каша заварилася? Невже все це заради блага народного? Ага... Просто останню сорочку готовий зняти з себе кожен, хто стане кандидатом у депутати, і тут же віддати народові-страстотерпцю...

Воюють заради того, щоб перемогла недавня парламентська опозиція. А якщо в неї не складеться, то, як запевняють Андрій Шкіль та інші дуже видатні діячі, ці дострокові вибори — не останні... Одне слово, благо народне ми матимемо... аж два місяці. В обіцянках отих самих кандидатів у депутати і навіть у програмах блоків і партій.

Наговорять, понаписують великих слів велику купу... А далі... почнуть ділити портфелі. Вельми завзято почнуть, із знанням справи.

Мене мало цікавлять оті всі найненажерливіші представники загону приматів, які збилися у кілька політичних сил. Але заради чого усе це звалилося на людей нормальних? Та заради того, знов-таки, що одній немалій політичній силі набридло бути в опозиції. Від урядового пирога — далеко. Знайшлися й інші, яким теж перепало меньше, ніж снилося. І — геть Верховну Раду п’ятого скликання. Ото й уся правда.

Просто не знаю, чим виявити свій захват від усвідомлення такої ось речі: якщо, приміром, у видатного державного і політичного діяча Юрія Луценка та не менш видатної Юлії Тимошенко щось знову не витанцюється, то 151 новообраний не складе присяги у парламенті, і Верховна Рада наступного скликання — тю-тю. Як і пророкує вищезгаданий пан Шкіль. Плакали, тобто, наші грошики, витрачені на вибори. Або конкуруюча політична сила втне аналогічний «жарт». Чим вона гірша?

Воно, звичайно, опозиція в нормальній державі і нормальному суспільстві — корисна сила. Критикує правлячу більшість, уряд, дає громадянам ту інформацію, яку урядовці хотіли б приховати, одне слово, робить багато потрібного. Але у наших реаліях — ніхто не хоче бути в опозиції. Бо влада у нас — величезні можливості для збагачення і окремо взятого індивідуума, і групи громадян під маркою партії чи блоку, сиріч вищеохарактеризованих приматів. Ну кому з них захочеться за таких умов сидіти в опозиції? Ні тобі зайвого «мерса», ані другої «хатинки» над Женевським озером — жах...

І що ж тоді у нас буде, якщо вони в описаний вище спосіб розбіжаться, не зійшовшись? О, тоді буде у нас пряме президентське правління. Що це таке? Уявіть собі окремо взятий рай земний для окремо взятих «любих друзів». Уявили? Так ото воно і є.

ІІ

Скажімо, до таких президентських указів, як ото нещодавно про 100-річчя Романа Шухевича, додається можливість видати не один десяток указів про звільнення і призначення. А це — велике діло. Життя одразу стане чудовим і оптимістичним, і народ перестане, нарешті, вперто вимирати на тисячу чоловік щодоби. Що, не вірите?

Згаданий указ, до речі, дуже корисна річ. Хоча багато хто його недооцінив. А от колеги з «Сільських вістей», схоже, оцінили правильно. І, йдучи назустріч славному ювілею, розмістили 3 липня на своїх сторінках, як тепер кажуть, есею пана Кентія, заслуженого працівника культури України. З вашого дозволу, декілька цитат із сеї есеї:

«У перші роки війни між Німеччиною та СРСР (1941-1942) Р. Шухевич за дорученням Проводу ОУН очолив створений у складі полку особливого призначення «Брандербург-800» легіон «Нахтігаль» (понад 300 вояків)».

Чим той легіон займався — автор опускає. Слід думати, під керівництвом справжнього командира легіону, знавця Сходу обер-лейтенанта доктора Оберлендера маріонетки в німецькій уніформі збирали квіти в околицях Львова, вивчали народну кераміку і солов’їний спів («Нахтігаль» — соловей).

Цитую ще: «Після розформування німцями «Нахтігалю» Р. Шухевич та його товариші по зброї під тиском німецького командування і погроз їхнім родинам мусили вступити до поліцейського батальйону, який у березні 1942 р. було перекинуто до Білорусії і включено до складу 201-ї охоронної дивізії групи армій «Центр». У цьому батальйоні Р. Шухевич обіймав посаду заступника командира та командира 1-ї роти. Його бійці охороняли військові об’єкти та комунікації вермахту, вели боротьбу з партизанами, але всіляко уникали брати участь у каральних акціях німців проти місцевого населення».

Тобто, з партизанами боротьбу вели, допомагаючи фашистам сяк-так триматися у Білорусі і годувати армію і фатерлянд, — це визнається, а от коли німці палили білоруські села разом з жителями, що було невід’ємною частиною війни фашистів з опором білоруського народу, то поліцаї, чи, як тепер пишуть, поліціянти Шухевича цього «всіляко уникали». Слід думати, вони в цей час з дозволу німців брали уроки гри на арфах, ну як ото і в складі «Нахтігалю». А фашисти те покірно терпіли... Ага... Оце втнув заслужений працівник культури! Тільки опустив, сердешний, чи й на цю «роботу» давав дозвіл Провід ОУН.

Далі у пана Кентія ще «логічніше»: «По закінченні річного контракту гауптман Р. Шухевич, інші українські командири та бійці відмовилися від служби. На початку січня 1943 р. особовий склад батальйону було переведено в Західну Україну і розформовано. Сам Р. Шухевич з групою однодумців перейшов на нелегальне становище і включився в підпільну діяльність ОУН».

Тобто, спочатку хлопці боялися тиску німецького командування і «погроз їхнім родинам» і служили фашистам за харчі, одяг і гроші (але дуже непокірно служили), а то раптом загроза зникла? Чи «тиск» кудись подівся? Чи тут щось інше? А таки ж інше. Читаємо в історика й апологета бандерівщини В. Косика: «3 червня 1944 р. у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представником УПА і представником вермахту стосовно можливого співробітництва в деяких суто військових сферах». А далі у того ж Косика про те, який рейвах вчинили «славні борці», коли німці зробили ставку на російського зрадника Власова і запропонували іншим «національним комітетам» до нього приєднатися. І про те, як «борці» пропонували подальше союзництво вигнаним з нашої землі фашистам в обмін на визнання ними «незалежності України». Цікава і повчальна, скажу вам, книжка вийшла у пана Косика. Зветься «Україна і Німеччина у другій світовій війні». Автор прославляє, а насправді розвінчує політичних пігмеїв, які задурили голови безграмотним галицьким і волинським хлопцям. Те саме вийшло і в пана Кентія. Мабуть, не випадково.

І ось постать поліцайського командира з фашистського обозу, за діяння якого слід вибачитися перш за все перед білоруським народом, пан Президент втелющує в національні герої і хоче, щоб Східна і Південна Україна це визнали. Того, хто воював проти радянського, а отже, й проти американського й англійського солдатів, його союзників. То яких нам ще указів чекати, якщо дійде до президентського правління? Галичани здавна називали Схід Великою Україною. Її, отже, не можна загнуздати. Ні сил, ні кебети не вистачить. До неї треба прислухатися і поважати, щоб лиха не було. Затямте це, панове.

А ще я радив би панам і підпанкам, які готують проекти подібних указів, вивчити вірш геніального поета, дитинство якого «в самій зав’язі опалила війна», як висловився про нього Олесь Гончар. Вірш зветься «Ні, не вмерла Україна!» Наведу його повністю. Щоб дійшло.

Я зустрічався з вами в дні суворі,

Коли вогнів червоні язики

Сягали від землі під самі зорі

І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,

Бо ви лизали німцям постоли,

Кричали «хайль» охриплими басами

І «Ще не вмерла...» голосно ревли.

Де ви ішли — там пустка і руїна,

І трупи не вміщалися до ям, —

Плювала кров’ю «ненька-Україна»

Зі сходу не вернулись «москалі».

Білл Гейтс, найбагатший чоловік світу, який, до речі, нажив свої п’ятдесят з гаком мільярдів «зелених» власним талантом та організаторськими здібностями, заявив, що дітям своїм залишить тільки десять мільйонів доларів, а решта — на службу американському народові. Правильно, бо при мільярдних капіталах дітки, а тим паче онуки втратять смак до життя ще в юному віці. Коли будь-яка забаганка легко втілюється, це розпадлючує.

То я ось до чого. Дострокові чи будь-які вибори до Верховної Ради чи рад інших рівнів у нас мають сенс, на моє переконання, лише за виконання таких вимог і правил. Хлопці й дівчата, які прагнуть прислужитися народові в ролі депутатів, мають довести це одразу. Ділом. Втрапив до виборчого списку, значить, усе, більш як тридцятьма мільйонами гривень володіти разом із сім’єю не можеш. Враховуючи рухоме й нерухоме. Решту віддай у держбюджет чи місцевому бюджету. Маєш понад це — не отримаєш мандат. Приховав за великим бугром чи деінде — за грати. Зате як переконливо й блискавично доведеш свою любов до народу і бажання щиро йому прислужитися! Правда, гарна ідея? Врешті-решт, будь-які великі статки — злочин, як переконливо довели в економіці — Прудон, а в художній творчості — Бальзак. Отож, і гріха позбудешся. Бог простить.

І, звичайно ж, боротися за мандат треба не в загальному натовпі — списку, коли справді народними депутатами стають, по суті, лише лідери, а решта, вибачте, не так щоб чорт зна що, але до того подібне. Виборювати право служити народові треба безпосередньо, у мажоритарному окрузі. Від партії чи блоку, чи від певної кількості виборців. Можуть же всі наявні партії викликати у людини відразу? Можуть. То чого до них обов’язково маєш прилаштовуватися? А якщо людина просто має авторитет серед земляків? Чому її позбавлено права обиратися і бути обраною поза партіями? На яких підставах?

За вищезазначених змін у законодавстві є сенс і в дострокових, і у строкових виборах. Без цього —продовження боротьби олігархів і їхніх кланів, під псевдонімами партій, за владу над Україною. За наявності цих змін — конкурентна боротьба порядних людей на виборах за право служити народу і державі. Відчуваєте різницю?

Пишу і знаю, що це — утопія для наскрізь, зверху й донизу, й од низу й до самого верху корумпованого нашого суспільства, в якому людина, котра живе плодами лише своєї праці, геть беззахисна. У всьому. Але пишу. Щоб прочитали.

Безперспективність жадоби до капіталів доводять, до речі, дослідження Центру розвитку, концепцій і доктрин міністерства оборони Великобританії. Керівник центру, контр-адмірал Кріс Паррі, озвучив висновок свого колективу:

— З кожним роком зростає прірва між групою надбагатих і середнім класом. Цей розрив — реальна загроза світовому соціальному порядку, особливо в умовах глобалізації, коли така нерівність стає всепланетною.

Тому, стверджує експерт і адмірал, середній клас стане новим гегемоном і, озброєний ученням Маркса, разом із захисниками довкілля та іншими поведе глобальну кампанію проти надбагатих. У найближчі тридцять років. Отак.

По-моєму, все логічно. На планеті — катастрофи від загального потепління, а надбагатим подавай нові діаманти, нові палаци по всьому світу, вишукані яхти, авто і т. д. і т. п. І все це — дороге, з наддорогих матеріалів, на видобуток яких витрачається безліч електро- та іншої енергії, а її дають вугілля, газ, нафта, а щоб їх видобути... А їм ще подавай новітню зброю, аби захопити нові нафтові поклади, і т. д. І під прапором боротьби за державний інтерес за загарбницьку війну голоснуть відповідні слуги народу...

Певне, людство, щоб вижити, в особі середнього класу вкоротить апетити, по суті, купки індивідів, виробить нові правила співжиття на планеті. Неодмінно. Бо інакше, як казав великий поет, «сонце стане і охеренну землю спалить».