Праця і капітал

Як і раніше, український олігарх, який володіє капіталом, примушує нібито особисто вільного працівника працювати на себе. В обмін на мізерну заробітну плату трудящий «продає» на ринку свою здатність до праці чи тіло, а то і свої органи, тобто свій «товар».

К. Маркс у своїй фундаментальній праці «Капітал» відкрив загальний закон капіталістичного нагромадження: у міру нагромадження капіталу на одному полюсі суспільства ростуть величезні багатства, розкіш і паразитизм, марнотратство визискувачів, а на іншому — посилюються експлуатація, безробіття, виявляється постійне перенаселення, злидні якого прямо пропорційні мукам праці активної робітничої армії.

Уперше теоретично обґрунтовано існування соціальних класів, показано їх як великі групи людей. Робітники і капіталісти відрізняються своїм місцем у суспільному поділі праці в економічній системі, а отже, і в соціальній сфері.

Вся історія людства — в період рабовласництва, феодалізму і капіталізму — була історією боротьби класів, в основі якої вічний і непримиренний конфлікт між працею і капіталом.

Зрозуміло, що розвиток капіталізму не ліквідує ці протиріччя, а тільки їх розпалює і водночас створює передумови для їхнього розв’язання революційним шляхом. Спираючись на марксизм-ленінізм, робітничий клас знайшов не тільки ясність мети боротьби, а й впевненість в остаточній перемозі.

Історія переконує, що проведений Карлом Марксом і його політичним соратником Фрідріхом Енгельсом аналіз капіталістичного суспільства і тенденцій його розвитку, виведені ними закони і положення об’єктивні і продуктивні не тільки в минулому, вони мають місце і сенс нині й у майбутньому. Така діалектика життя, яку не можна обійти.

Володимир Ілліч Ленін підкреслював величезний успіх «Капіталу»: «ця книга... показала... всю капіталістичну суспільну формацію як живу — з її побутовими сторонами, з фактичним соціальним проявом властивого виробничим відносинам антагонізму класів, з буржуазною політичною надбудовою, що охороняє панування класу капіталістів, з буржуазними ідеями свободи, рівності тощо... З часу появи «Капіталу» — матеріалістичне розуміння історії вже не гіпотеза, а науково доведене положення».

Ці процеси особливо актуалізувалися нині, у період геополітичної і геоекономічної глобалізації, яка спочатку сприймалося як злам бар’єрів між політикою, економікою, культурами, між народами і країнами. Так, нас годували брехливими «загальнолюдськими цінностями», а на ділі ми прийшли до ще більшого загострення соціальних полюсів: на одному з них — непозбутня бідність більшості, на іншому — стрімко зростаюче багатство меншості.

Років десять тому головний глобалістський філософ Ф. Фукуяма повідомив про нібито щасливий «кінець історії». Власне, під «кінцем історії» ним і його прихильниками розумівся кінець альтернатив торговельному ладу. Всі варіанти більш справедливих відносин, більш складних стимулів, більш гідних одиниць виміру, ніж ринкові, були оголошені ними застарілими, утопічними, небезпечними. У торговельного ладу імператив дуже простий: «Ми хочемо продати вам більше, ніж ви хочете купити!» (такий ось «шопінг»).

Але очікуваного глобалістами «кінця історії» не видно. Тому що історія це складний діалектичний процес, а не верстат, що друкує гроші. І весь сенс полягає в тому, що причини, які породжують соціальний опір, усе ті само — розділення суспільств на меншість жадаючих власників і більшість голодних, пригноблених і знедолених трудящих, розділення світу на меншість провідних «офісних націй» (так званий «золотий мільярд») і більшість «народів-гастарбайтерів».

Щоб відчути гостроту і драматизм ситуації, достатньо вдуматися в такі цифри, наведені в доповіді міжнародного інституту UNU-Wіder, яку щойно видали. За підрахунками, все багатство світу становить близько 125 трлн. доларів США. Якщо його розділити «по справедливості», то на кожного дорослого жителя планети має припасти 20,5 тис. доларів.

Але особисті багатства вкрай нерівномірно розподілені. Усього лише два відсотки дорослого населення Землі володіє більш як половиною світових багатств. Більше того, на 1% з цих двох припадає 40% світових активів (фінанси, земля, нерухомість). А 10% найбагатших людей володіють майже усім світом — 85% усіх багатств. З іншого боку, на 50% найбіднішого населення планети навряд чи набереться 1% її багатств, тобто 1—2 долари на добу, а ООН визначає цей показник як рівень убогості.

Дані доповіді свідчать, що 90% світових багатств зосереджені у високорозвинених країнах, населення яких входить у цей «золотий мільярд» — в Північній Америці, Західній Європі і кількох багатих країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Фактично на Землі нині встановлюється новий світовий порядок, що характеризується жорсткою й дедалі наростаючою конкуренцією, різким перерозподілом сил у світі й у цілій низці регіонів. На наших очах створюється негласний світовий уряд, політика якого буде спрямована на встановлення «влади обраних» і проведення геноциду народів. Згідно з теорією так званого «золотого мільярда», ресурсів на планеті не вистачить для забезпечення нормального життя всього людства, адже його чисельність увесь час зростає!

Відповідно, у нормальних умовах житимуть лише обрані, чисельністю в один мільярд. Величезні обсяги статків цих громадян різко контрастують з відносно невеликою часткою розвинутих країн у загальному населенні світу. Так, у Північній Америці (США, Канада) живе тільки 6% від населення Землі, але на неї припадає 34% світових особистих багатств.

А на частку бідних густонаселених Індії, Пакистану і всіх країн Африки, а також інших слаборозвинутих держав світу, у тому числі й України, припадає лише 5% від обсягу всіх особистих статків. Їх населення забезпечуватиме зростання добробуту «золотого мільярда», а саме при цьому злидарюватиме і щодня боротиметься за виживання.

Як видно, автори доповіді інституту UNU-Wіder одержали жахливу картину величезного розриву між бідними і багатими як усередині країн, так і між країнами.

І ця нерівномірність між доходами у людей і у країн за останні 20—25 років тільки зростає і зростає, наближаючись до смертельно вибухонебезпечної межі. Що більше мають багаті, то менше з панського столу залишається бідним, ще трохи і вони в мирний час дійдуть до голодомору.

У міжнародному плані ми бачимо жорстке прагнення США і Євросоюзу і далі інтенсивно грабувати виробничо-природні ресурси і людський потенціал країн третього світу, зберігаючи свої власні і вивільняючи тим самим сили для заволодіння високими технологіями і підвищення свого пануючого статусу. У гонитві за капіталом активно використовуються локальні і світові війни, шпигунство і диверсії, тероризм, сепаратизм та інші підривні дії.

У цій самогубній боротьбі Заходу за збереження сфер впливу Україні підводиться принизлива роль сировинного придатку, ринку дешевої робочої сили і споживача низькосортної продукції, смітника промислових відходів. Певна річ, з такими показниками неможливо брати участь у глобальній конкуренції. Для цього треба мати високорозвинене виробництво, сучасні технології і продуктивність праці, відповідний рівень життя і рівень споживання населенням матеріальних благ.

От чому Компартія України виступає за розвиток промислово-аграрного і підвищення кадрового потенціалу країни, що могли б підняти економіку і якість життя населення на новий рівень. Ми категорично виступаємо проти поспішного вступу до Світової організації торгівлі, куди нас штовхають західні «благодійники» і де нас очікують протекціонізм, архаїчність і ігнорування інтересів економіки країн, що сюди вступають.

Нам відводиться роль «санітарного кордону»

Водночас США і їхніми сателітами Україні відводиться роль «санітарного кордону» у вигляді горезвісної Балтійсько-Чорноморської дуги протистояння проти Росії, стартовий майданчик для розміщення натовських радарів і ракет, а також підтримання силової спроби «помаранчевих» провести державний переворот з метою цілковитого захоплення влади і капіталу. Це дуже небезпечна позиція, тим більше, що міжнародний авторитет України дискредитований безвідповідальними діями президентської влади і її корумпованого кримінального-олігархічного оточення.

Усередині країни мета соціальної політики Компартії України, як ініціатора і складової частини парламентсько-урядової Антикризової коаліції, перейменованої в Коаліцію національної єдності, полягає в тому, щоб гармонізувати суспільство, зупинити процеси майнового розшарування, усунути протиріччя інтересів регіонів і суспільних верств і груп, зняти розрив між містом і селом, розвивати виробництво і створювати нові робочі місця, більше уваги приділяти питанням соціальної рівності.

Унаслідок антиконституційного, контрреволюційного перевороту 1991 року й узурпації державної влади, що сталася після нього, так званими націонал-демократами, колишньою радянською чиновницькою бюрократією і новоявленою національною буржуазією, а також роздержавлення і незаконної «прихватизації» загальнонародної власності, радикальних ринкових реформ переходу соціалістичного ладу назад, у напівколоніальний феодально-капіталістичний лад, колишні в радянський час соціальні класи — робітничий клас, колгоспне селянство і народна інтелігенція — в певній мірі розмиті і роз’єднані, суспільство розколоте на дві антагоністичні частини — трудящих і буржуазію, тобто на бідних і багатих, рабів і панів.

Проведені нами результати соціологічних опитувань свідчать, що бідними вважають себе 90% населення і на їхню частку припадає десь 5% надбання країни. Інша загальнонародна власність — 95% належить 2—3% так званим «новим українцям», а також невеликому прошаркові дрібного і середнього бізнесу.

І якщо порівняти за загальноприйнятою у світі методикою різницю в доходах між 10 відсотками найбагатших і 10 відсотками найбідніших, то в Україні вона становить 1:40—50, тоді як у розвинутих країнах —1:4—5. При цьому бідні в нас, як вже було сказано, становлять 90 відсотків і їхній рівень життя за роки незалежності знизився в 10 разів, у багатьох «дуля в кишені та воша на аркані». Як бачимо, ситуація надзвичайно небезпечна і вона тільки погіршується і ускладнюється.

Навіть Л. Кучма наприкінці свого невдалого президентського правління змушений був привселюдно визнати, що нинішній рівень експлуатації трудящих, соціальної диференціації і напруження в Україні нагадує ситуацію в країнах Європи останньої третини XІX сторіччя, тобто в період формування передумов соціалістичної революції. По суті, визнано те, про що давно говорили ми, комуністи: реставрація капіталізму в його найбільш дикій напівкріпосницькій формі і невгамовне прагнення приватного капіталу збагачуватися тільки за рахунок посилення експлуатації трудящих — це серйозна загроза національній безпеці України.

Фактично трудящі України втратили своє конституційне право на працю, тобто право на одержання гарантованої роботи й оплату праці відповідно до її кількості і якості. Вони також втратили своє конституційне право на капітал, на загальнонародну власність, створену ударною працею кількох поколінь радянських людей. Зупинення і розвал виробництва, «прихватизація» і розграбування колишньої державної власності, тотальна підготовка до продажу-купівлі землі призвели до безробіття й злиднів, до постійного очікування втратити робоче місце як джерело існування і мають дуже негативні соціально-психологічні наслідки.

Водночас Конституція України вказує: «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності... Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу за визначену законом... Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом».

«Бачили очі, що купували»...

У цьому зв’язку пригадуються слова письменника-революціонера Миколи Чернишевського, котрий у середині XІX століття так описував життя робітничого середовища: «Казали пролетарю: «Ти маєш право працювати». Він відповідав: «Як же я скористаюся цим правом? Ці багатства, створені для усіх, розділені і стали майном кількох людей. Я не можу працювати інакше, як за умовами, покладеними на мене тими, хто володіє засобами для праці... Якщо, не маючи в мені потреби, люди, що дають роботу, відіпхнуть мене — що буде зі мною? Чи буду я вільний, коли зазнаю рабства голоду? Чи право працювати здаватиметься мені дорогоцінним, коли мені доведеться вмирати від безпорадності і розпачу при всьому моєму праві?»

Свої невеселі міркування Микола Чернишевський завершує такими словами: «Мало того, щоб сказати: «Ти маєш право»; потрібно дати можливість, навіть засоби користуватися цим правом».

Тому в розробленій нами, новій редакції Конституції, опублікованій в газеті «Голос України» 7 липня 2007 року, записано, що «держава гарантує право»... На наш погляд, боротьба і гарантії за право на працю як умова і джерело добробуту громадян і їхніх родин є найважливішою складовою національної ідеї України.

Правлячий нині «всенародно невибраний» Президент В. Ющенко, у легітимності якого після його піррової перемоги в незаконному третьому турі на виборах 2004 року вже сумніваються самі «помаранчеві», не зробив належних висновків із сумного досвіду своїх недолугих попередників. «Помаранчеві мародери» буквально з перших кроків своєї влади сповна виявили свій антинародний характер і загарбницьку природу, зайнялися остаточним розграбуванням залишків загальнодержавного надбання, розділом і переділом на свою користь майна, уже «прихватизованого» раніше своїми конкурентами, а також подальшим посиленням запеклої експлуатації і зубожіння працюючих мас.

На жаль, на президентських виборах активно підтримав «помаранчевих» вкотре обманутий ними народ. Але наступні події допомогли йому швидко протверезіти. Як писав Карл Маркс, «цілий народ, який думав, що він за допомогою революції прискорив свій поступальний рух, раптом опиняється перенесеним назад, у померлу епоху». А хіба бували в історії інші буржуазні революції, що закінчувалися ось так само сумно, підлою угодою кланово-олігархічних угруповань за рахунок інтересів народних мас, які їх підтримали. Ну, а народ ще раз переконався у правильності свого мудрого прислів’я: «Бачили очі, що купували»...

Прагнучі влади, власності і сфер впливу, «помаранчеві» опозиціонери на чолі з Тимошенко, спритно використовуючи псевдодемократичну фразеологію, підштовхнули Президента Ющенка на антиконституційний розпуск Верховної Ради і проведення дострокових парламентських виборів. Тим самим вони намагаються взяти реванш за допомогою сили й обману, «помаранчевим саботажем» розривають країну на частини, прагнуть за будь-яку ціну втримати вплив США на Україну, втягти її в агресивний блок НАТО, розірвати споконвічний зв’язок із братерськими слов’янськими народами, не допустити входження країни в Єдиний економічний простір Російської Федерації, України, Білорусі і Казахстану.

Ми, комуністи, не можемо дозволити «помаранчевим» узурпаторам зухвало знущатися з Конституції і волевиявлення народу, не дозволимо пройти черговому націоналістичному путчу, не допустимо дикого свавілля, хаосу і беззаконня, які боляче вдарять по інтересах усіх громадян, особливо по інтересах бідних і знедолених.

Нинішні напружені і дуже небезпечні політичні події в Україні — це одна з форм запеклої класової боротьби праці і капіталу, це боротьба трудящих за право на працю і власність, за щастя своїх родин, дітей і онуків. Ліміт на революції не вичерпаний, наближається і наростає дев’ятий вал народного обурення.

Планова система була здатна забезпечити економічну перевагу

Апологети ринкової економіки запустили в обіг тезу про нібито неефективну радянську систему планування господарства. Так, у СРСР не все було в порядку, але багато які товари продавалися і послуги надавалися населенню за низькими цінами, у збиток державі. Дешевими були у нас книги, іграшки для дітей, мило, наймасовіші продукти харчування. Зате набагато дорожче за собівартість продавалися лікеро-горілчані товари, ювелірні вироби з золота й інші предмети розкоші. Символічними були тарифи на житлово-комунальні і транспортні послуги, електрику, які не покривали видатки. Напевно, багато хто з наших співвітчизників і зараз хотіли б, щоб така «неефективність» господарства запанувала знову.

Радянська система господарювання була націлена не на отримання максимального прибутку під час виробництва кожного товару чи послуги, а на життєзабезпечення народу і на пом’якшення наслідків нерівності у рівні витрат різних груп населення, і заради досягнення цієї мети допускалися збиткові підприємства і навіть галузі.

Але в цілому народне господарство СРСР було достатньо високоефективним, що дало змогу за 10 років, тобто за період від початку індустріалізації і до навали гітлерівських фашистів, перетворити колись відсталу і розорену Першою світовою і громадянською війнами країну на другу індустріальну державу світу. Та й після Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років СРСР не тільки швидше за інші країни відновив зруйноване народне господарство, а й першим проникнув у надра мирного атома, ввійшов у космос, перетворився на центр новітніх технологій, які наближаються, тобто показав небачену для капіталізму ефективність господарства.

Наприкінці 50-х — початку 60-х років у нашій країні було популярне гасло «Наздоженемо і переженемо Америку!». І ще 1970 року відомий американський вчений російського походження Василь Леонтьєв не сумнівався, що планова система концентрації ресурсів СРСР разом з досягнутим рівнем науково-технічного прогресу була здатна забезпечити Радянському Союзу до 2000 року економічну перевагу над США.

Україна в братній родині народів СРСР укріпилася в першій десятці найбільш розвинутих держав світу. А що можна сказати про її становище у світі тепер, через 16 років після розвалу Радянського Союзу і здобуття нею незалежності? За своїм соціально-економічним і науково-технологічним рівнем Україна скотилася на 151 місце, опинилася серед країн «третього світу».

Грубо порушуючи Трудовий кодекс, «кримінально-олігархічний режим України відкидає робітника в принизливе становище — до краю збільшив безробіття, робочий день, максимально знизив зарплату, котру виплачує з великими затримками. Водночас активно використовується жіноча і дитяча праця, ведеться торгівля людьми, жіноче і дитяче секс-рабство, безпритульність.

Проведені нами соціологічні дослідження показують, що абсолютна більшість людей матеріально не забезпечені і не мають можливості дати дітям належну освіту, констатують погіршення умов праці, культурного, побутового і медичного обслуговування. Як бачимо, зафіксоване катастрофічне зниження основних складових частин якості життя.

Негативний вплив бідності породжує постійний стан страху, невпевненості, низької самооцінки «забитих життям людей», що різко послабляє соціальний імунітет, підвищує смертність від захворювань, призводить до деформації психології, самогубств, зростання злочинності, алкоголізму, наркоманії, проституції й інших деструктивних суспільних явищ.

Життя ще і ще раз підтверджує, що там, де бідність досягає територіальної концентрації, виникає ризик соціального вибуху. І нині всю Україну можна охарактеризувати як зону тотальної бідності. Це підносить бідність і злиденність у ранг загальнонаціональної незалежності і безпеки. Далі так тривати не може.

Ми впевнені, що доля України повинна залежати тільки від волі народу — єдиного конституційного хазяїна у своєму домі. І якщо «помаранчевим» змовникам і їхнім заокеанським покровителям потрібні великі потрясіння, то нам потрібна щаслива Україна!

І ми, комуністи, бачимо свою роль у тому, щоб не допустити громадянської війни, не допустити територіального розділення країни. Необхідно організувати і направити трудовий народ на цивілізований поворот до нового економічного курсу і політичного ладу.

Зрозуміло, для цього необхідно глибоке і всебічне критичне осмислення історичного досвіду України й інших країн, визначення реальної перспективи на майбутнє, конкретне усвідомлення місця, ролі і змісту діяльності комуністів у суспільстві. Вважаємо, що капіталістична реставрація, тобто повернення до соціалізму, може бути успішно переборена лише за умови вдумливого вивчення й активного використання в нашій повсякденній діяльності марксистсько-ленінської теорії і практики. Як тут не згадати мудрі ленінські слова: жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна.

Наші дослідження показали, що ні в кого не викликає сумнів те, що життєво важливим є націоналізація провідних галузей і стратегічних підприємств, повернення їх у законну власність трудового народу як справжнього хазяїна своєї країни.

Ми бачимо, як зростає національна самосвідомість трудящих, як дедалі більша кількість людей усвідомлює серйозну небезпеку, що нависла над нашою Батьківщиною. Україна перебуває на порозі нових історичних подій і ми, комуністи і трудовий народ, повинні бути готові до рішучих дій, до боротьби за соціальну справедливість, за суверенітет і безпеку своєї держави.

ВОЛОДАРЕМ СВІТУ БУДЕ ПРАЦЯ!