У Декларації 1990 року «Про державний суверенітет України» закріплено один із основоположних принципів правової країни, відповідно до якого державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову. Тож цілком закономірним було прийняття у 1992-му Постанови Верховної Ради «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні». Фактично відтоді й бере початок судово-правова реформа.

За час, що минув, зроблено відповідні законодавчі кроки. Не оцінюючи стан і перспективи модернізації судово-правової системи загалом, зауважу, що реформа, зокрема судової системи, кінцевої мети — вдосконалення форм судочинства, формування незалежної судової влади — на жаль, не досягла. Проте забезпечила незалежність Феміди від співгромадян, наділивши суддів алогічними, на мою думку, недоторканністю та імунітетом.

Згадаймо чинний Закон України «Про статус суддів», який гарантує: суддя у своїй діяльності є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску, втручання.

У Верховній Раді чекають розгляду п’ять законопроектів щодо внесення змін до закону про статус суддів, одним з яких пропонується викласти його в принципово новій редакції.

У ст. 4 цього законопроекту

(№ 2835 від 27.12.2006 р.), скажімо, йдеться про розширення недоторканності та імунітету судді. Відомо, що слово «ІМУНІТЕТ» походить від латинського «іmunіtas» і означає звільнення від повинності, недоторканність. Постає запитання: «Імунітет судді від кого і для чого?». І чи не сприяли ми у такий спосіб їхній особистій незалежності перед законом?

У проекті право порушення кримінальної справи стосовно судді пропонується надавати лише Генеральному прокурору або його заступнику.

Як зазначив у своєму виступі в ЗМІ суддя одного з апеляційних судів: «Відповідно до закону простий (!) слідчий прокуратури може порушити кримінальну справу стосовно судді!»

Неподобство! Адже суддя над законом, поза законом! І якийсь там «простий» слідчий... Ось до чого ми дореформувалися!

А як бути з рівністю перед законом і судом? І як усе це узгоджується з іншими нормативними актами, в яких зазначається, що всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах, і що правосуддя в кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом?

Судді є вічними вершителями долі людини, бо обіймають посади безстроково (крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посади вперше строком на п’ять років). До цього додайте ще й складну процедуру звільнення судді з посади.

То щось повинно завадити поступовому перетворенню суддівського корпусу на касту недоторканних? Можливо, нам потрібно повернутися до практики тих часів, коли посади суддів були виборними. Суддя був підзвітний перед виборцями, вони знали його в обличчя. І якщо він забруднить руки, чи наступного разу за нього віддадуть люди свої голоси?

Я не прагну аналізувати процес реформування судової влади. Не нарікатиму на її роботу. Хочу привернути увагу, зокрема, до проблем досудового слідства, що виникають при притягненні осіб, наділених законодавцем особливим статусом, до відповідальності.

Ніхто, гадаю, не заперечуватиме, якими максимально руйнівними для суспільства є наслідки від злочинів, скоєних суддями. Не варто казати, як потерпає від цього авторитет та репутація самих слуг Феміди.

Тоді навіщо надавати «пільги», завдяки яким удається уникати відповідальності порушникам у мантіях?

Завдяки імунітету, приміром, знадобилося понад три роки, щоб суддю Дніпродзержинська за тяжкий злочин (вимагання та отримання хабара за призначення обвинуваченому покарання, не пов’язаного з позбавленням волі) було засуджено до трьох років позбавлення волі. Скільки згаяно часу і нервів, аби поставити крапку в цій справі.

А тим часом законодавство, ось що найпарадоксальніше, дозволяє судді, якого притягають до кримінальної відповідальності, перебувати на обійманій посаді.

Конституцією та кримінально-процесуальним законом визначено, що питання про відсторонення від посади судді вирішується Верховною Радою, Президентом України на підставі постанови Генерального прокурора. Тож мине певний період до вирішення питання по суті, і весь цей час суддя залишається у своєму кріслі, від імені держави здійснюючи судочинство та одержуючи... заробітну плату. Чи є щось аморальніше?

Ще одна кримінальна справа проти судді одного з районних судів порушена заступником обласного прокурора у квітні 2007-го за ст. 364 ч. 1, 14 ч.1, 368 ч. 2 Кримінального кодексу України. Суддя вимагала та отримала 15 тисяч доларів хабара за прийняття до розгляду скарги на постанову старшого слідчого прокуратури Дніпродзержинська і своєю ухвалою залишила скаргу без задоволення. Саме таке рішення суду відповідало інтересам керівництва ТОВ, яке вирішувало свої корпоративні суперечки.

У день отримання хабара за рішенням суду було проведено обшук у службовому кабінеті судді, знайдено та вилучено гроші, інші речові докази.

Горе-судді пред’явили обвинувачення, обрали стосовно неї запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Адже без згоди Верховної Ради затримати чи заарештувати її до винесення обвинувального вироку судом не можна. А про звільнення з посади без набрання законної сили обвинувального вироку годі й казати.

А скільки ще суддя вершить правосуддя, поки відповідна постанова про звільнення його з посади «ходить» по інстанціях...

Вважаю, процедуру притягнення суддів до кримінальної відповідальності треба спростити, наділивши апеляційні суди (або Верховний Суд) повноваженнями щодо прийняття рішення про відсторонення судді від посади у разі скоєння тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Слушними, на мою думку, є пропозиції, наведені у згаданому законопроекті (2835) щодо зупинення повноважень судді Радою суддів за зверненням Генерального прокурора або його заступника.

І ще: у гонитві за демократичними, як вважали законодавці, перетвореннями вони наділили суди взагалі не притаманними їм функціями, зокрема щодо дачі дозволу на проведення окремих оперативно-розшукових заходів (ОРЗ). Відтепер негласне проникнення, скажімо, до житла особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною чи іншою кореспонденцією, а також застосування інших технічних засобів одержання інформації мають проводитися за рішеннями суду і виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи.

Але ні Конституцією України, ні Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» не визначено, який саме суд має право надавати дозволи на проведення окремих ОРЗ, які тимчасово обмежують права громадян. Це питання особисто розв’язав Голова Верховного Суду України, надавши таке право головам апеляційних судів та їх заступникам. Але хіба Верховний Суд є законодавчим органом?

На практиці керівництво апеляційного суду нерідко потурає безпідставному проведенню міліцією таких заходів, поверхово ставлячись (не маючи необхідної практики та часу) до вивчення матеріалів конкретних оперативно-розшукових справ.

При вирішенні цього важливого питання протокол судового засідання не ведеться, довідки про вивчення матеріалів оперативно-розшукових справ не складаються і жодних слідів (відміток) про ознайомлення з матеріалами в цих справах не залишається. А з журналу обліку видачі дозволів зробити висновки щодо законності проведення ОРЗ неможливо.

Статистика 1992—1997 років свідчить: проведення оперативно-розшукових заходів, що санкціонувалися прокурорами областей та АРК, мали винятковий характер. За найменших сумнівів в обґрунтованості відповідних подань дозволи не надавалися. Скажімо, прокурором Дніпропетровської області протягом року санкціонувалося не більше 10—12 подань працівників міліції.

З кінця 1997-го згадана функція перейшла до апеляційних судів областей і відтоді в оперативно-розшуковій діяльності спецпідрозділів, зокрема УБОЗ, почала стрімко зростати кількість ОРЗ.

Ось лише один приклад. Торік підрозділами УБОЗ в апеляційному суді отримано 98 дозволів на проведення 200 оперативно-розшукових заходів. Натомість результати їх застосування в інтересах кримінального судочинства практично відсутні. Протягом того ж 2006 року лише в рамках однієї оперативно-розшукової справи було легалізовано та використано як докази у кримінальній справі матеріали трьох оперативно-технічних заходів із зняття інформації з каналів зв’язку.

То чи є це справою суду і чи суд готовий займатися такими питаннями?

І нарешті: кому це на користь? Хіба має значення для пересічного громадянина, хто саме — суддя чи прокурор, дасть дозвіл на проведення ОРЗ, що тимчасово обмежать його права?

Завершу роздуми тим, з чого почав. Безперечно, судова система повинна реформуватися. Але не задля самого процесу реформування. Суди мають стати по-справжньому незалежними, а не лише набути цього статусу, проте не шляхом подальшого окреслення недоторканності та імунітету носіїв мантії. Головними чинниками повинні бути відповідальність перед людиною та суспільством.

Впевнений, репутація судді тільки зміцніє.