Мало не щохвилини на читачів, слухачів і телеглядачів обрушується лавина обіцянок. Політики намагаються усіляко улестити громадян майбутнім підвищенням зарплат і соціальних виплат — аби лишень вони за них проголосували. Приміром, допомогу на одного новонародженого обіцяють підвищити. Остання цифра вже зросла до 25 тис. грн.! Хто більше?! Водночас жоден із політиків не розповідає, звідки візьмуться блага для народу...

Утім, ми — не виняток: політики всіх країн перед виборами завжди обіцяють більше, ніж можуть дати. Та в нашому виборчому процесі є особливості, що їх годі шукати в демократичних суспільствах. Скажімо, як цього разу: всі без винятку політичні сили порушують законодавство, розпочавши агітацію задовго до офіційного оголошення кампанії. Й апелювати немає до кого, бо очолив їх сам гарант Конституції...

Але я про інше. Одного дня запаслася терпінням і стала «споживачем» усіх поспіль рекламних сюжетів. Враження, що розпочалася безкомпромісна війна під назвою: «Хто не з нами — той проти нас!» І кожен активно переймається навіть не пошуком ворога, а констатацією факту: саме опоненти винні в цьому і в цьому, їм байдуже, чого хоче народ — аби самим дістатися владного Олімпу. Пещені пани та панії, обзиваючи одне одного на всі лади, закликають «боротися, не допускати, не довіряти». А також викривати «корупціонерів, паханів, тих, хто поцупив народне добро». Безкомпромісно стиснуті губи й кулаки, очі-амбразури, агресія, запевнення в тому, що час універсалів і умовлянь закінчився. На що вже врівноважений Володимир Литвин, і той відмовився бути миротворцем, й агресивно, що йому не притаманне, рушає на натовп. Складається враження, ніби лідери, усі, як один, узяли курс на політику «твердої руки». З’ясовується, що коли Україні бракує чого, то нових сталінів, тож лідери партій навперебій переконують нас, що готові до такої ролі...

Ще одна політична сила цілком серйозно запевняє, ніби шлях до розв’язання мало не всіх наших проблем — у ... скасуванні депутатської недоторканності! І навіть проводить акцію із зібрання підписів громадян, запевняючи, що тих, хто її підтримує, — 80%. Запитання: коли заздалегідь відомо, скільки саме таких симпатиків (а я певна, що набереться усі 100%), то навіщо цей галас зі збиранням підписів?

Але коли я слухаю, як, здавалося б, освічені, розумні й дорослі люди цілком серйозно з екранів телевізорів і мітингів намагаються переконати нас, що вони здійснюють цей подвиг мало не заради нас з вами, і що наші підписи для цього необхідні, то, з одного боку, мені смішно, а з другого — ніяково. Вони насправді вважають виборців украй тупою масою, котра неспроможна збагнути, що й до чого в такому «героїзмі»? Мільйони українців не мають депутатського імунітету, але не вважають себе героями...

Невже політики насправді вважають, ніби ми не знаємо, що для того, аби скасувати депутатську недоторканність, немає потреби у збиранні підписів, як навіть і в найособистіших заявах-відмовах від неї, оскільки це їм гарантоване Конституцією. Для того, щоб відмовитися від депутатського імунітету, зміни треба вносити в Основний Закон. Зробити це можуть лише самі депутати — голосуванням під час сесії парламенту. Потрібно мати лише бажання і конституційну більшість голосів — не менш як 300. Тож ані наші підписи, ані мітинги в цьому разі не мають будь-якого значення. Постає запитання: для кого чи для чого наші нові демократи влаштовують дешеві шоу і телевистави?

Утім, за «дешеві» — перепрошую. Адже цін на передвиборчу кампанію і на місця у списках самі політики, причому всіх партійних кольорів, не лише не спростовують, а навпаки — називають конкретні суми, що сягають кількох мільйонів. Щоправда, запевняють вони, це має стосунок лише до їхніх політичних опонентів.

Є й такі, що не вбачають у цьому нічого надзвичайного. Як, приміром, Юрій Луценко, котрий в інтерв’ю журналу «Публичные люди» заявив: проблем з фінансуванням кампанії у його політичної сили немає. Ні для кого не таємниця, що гроші на виборчу кампанію дає Давид Жванія, який сказав: «Не бери в голову, скільки це коштує». Тож він і «не бере». На запитання, що «меценат» хоче за таку благодійність, Луценко відповів: «Давид хоче продемонструвати нову якість у політиці». Ох...

Біда наша в тому, що лідери політичних сил не вбачають (чи вдають, ніби не вбачають?) у такій купівлі-продажу і політиків, і виборців нічого такого, що не лише неприйнятне у демократичних суспільствах, а й неможливе. Якби щось схоже сталося, приміром, у країнах старої демократії, то такий політик чи партія одразу стали б політичними трупами. Адже тамтешні законодавства чітко регламентують, скільки саме грошей можна жертвувати на утримання партій, а виборчі фонди цілком демократичні та прозорі.

Натомість українське законодавство щодо цього — неоране поле, а мораль наших політиків зводиться до простої, як мукання, істини: «У кого більше грошей, той і при владі». Принаймні голова у них про це не болить — самі підтверджують...