Я знаю про польський кінематограф більше, ніж у Польщі знають про кіно моєї країни. Принаймні в архіві пам’яті живуть картини Романа Поланськи, Єжи Гофмана, фільми Вайди і Зануссі, зрештою, персонажі мультику Льолик і Болик. Директор лодзинського кінотеатру «Чарлі», де показують елітне світове кіно, Славомир Фіалковський назвав лише одного українського режисера — Сергія Параджанова. На жаль. Виходить, у сусідній, близькій нам за духом державі не дивляться і не знають українських фільмів. Зате люблять і пишаються своїми. І це правильно. Мабуть, тільки таке ставлення до кінематографа дає йому можливість розвиватися.

У Польщі щорічно знімають близько 30 картин. Усі вони так чи інакше фінансуються з бюджету — від 20 до 90%. Кінематографісти кажуть: відтоді як створили в Польщі Інститут кіномистецтва, знімати легше. На відміну від нас, тут не роблять ставку лише на історичне національне кіно. Перевагу віддають сучасним сценаріям на життєві теми. Щоправда, одержати держзамовлення і відповідно гроші на фільм легше маститим режисерам, аніж дебютантам. У цьому ми схожі.

Я із заздрістю дивилась, як проходять практику студенти в культовій лодзинській «Школі кіно». Таких вузів у країні два. Другий у Катовіце. Майбутні метри світового кінематографа мають і плівку для зйомок своїх перших робіт, і апаратуру, і студії. На студентів працюють цілі цехи, де виготовляють декорації, костюми і т. д. Усе видається дуже професійним і легким. У цих молодих людей залишається час на творчість. А українські студенти кінофакультету насамперед шукають гроші на реалізацію своїх творчих амбіцій.

У цій школі навчався Роман Поланськи. Нам показали його дебютні картини. Серед них «Двоє із шафи», за яку метр світового кіно отримав наприкінці 50-х одну зі своїх перших нагород на міжнародному фестивалі у Франції. У тих, хто прийшов до альма-матер після нього, роботи не гірші.

У Лодзі є навіть музей кіно. Він розташований у замку ХІХ століття, що належав Каролю Шейблеру — великому місцевому фабриканту. В інтер’єрі замку Анджей Вайда знімав свою «Землю обітовану». Використовували його для своїх картин й інші режисери. Нині тут зібрано унікальну колекцію фільмів, документів, декорацій, реквізиту й апаратури — тепер це експонати музею. За словами його директора Мечислава Кузьмицького, музей організовує різні пересувні експозиції, фестиваль музики кіно, міжнародний фестиваль документального кіно «Людина під загрозою»...

У Лодзі живе близько мільйона людей. У минулому це було добре розвинене мануфактурне промислове містечко. В пам’ять про це залишилися численні будівлі закинутих фабрик та електростанцій. Сьогодні Лодзь переформатовується з промислового в культурний європейський центр. Усі передумови для цього є, стверджує віце-мер міста Влодзиміж Томашевський. Тут жили і діяли художники, композитори, музиканти і, звичайно, кіношники світового рівня. Незабаром у центрі Лодзі в будинках старої занедбаної електростанції побудують центр сучасного кіномистецтва. Ідея належить Фундації мистецтва світу, одним із засновників якої є режисер Девід Лінч. Цей масштабний проект (його попередній бюджет — півмільярда євро) фінансує частково Лінч, частково ЄС і міська влада Лодзі.

За задумом проектувальників, у цехах колишньої електростанції розмістять кіностудію, бібліотеку, галереї, готельні апартаменти, ресторани і кафе. Центр займе 90 га. Для здійснення такої промислово-культурної конверсії проведуть (щоправда, за іншою фінансовою програмою ЄС) реконструкцію вокзалу — рейки опустять на 15 метрів під землю. Гуляючи урбаністичним нутром промислової зони і слухаючи про лінчевські плани зробити в Лодзі польський Голівуд, я зрозуміла: на кіно тут ставлять по-великому.

На студії мультиплікаційних фільмів «Симафор» це спостереження підтвердилося. Студії вже 70 років. Але сьогодні вона живе по-новому. Бренд польської анімації акціонував творчий колектив. І поставив роботу на комерційну основу. Тут немає шикарних апартаментів і євроремонтів. Як пояснив директор «Симофора» Збішнєв Змутзки, гроші тут вкладають у кіно, а не в меблі. За рік на студії знімають п’ять мультфільмів, та ще кілька дебютних. Остання масштабна робота — спільна з британцями повнометражна лялькова анімація за мотивами музичного твору Прокоф’єва «Петя і вовк». Торік вона одержала приз на міжнародному анімаційному фесті у Франції. Якщо хтось з українських дистриб’юторів купить права на демонстрацію цього фільму, «Петю» покажуть і в нас.

І нині цехи анімаційної студії не простоюють. Тут роблять єгипетські піраміди, фараонів і мумії. Відтворюють їх з гіпсу, пінопласту і глини. Деяких персонажів забезпечують механізмами і вони оживають. Поляки виконують велике замовлення однієї німецької компанії. Має вийти пересувна експозиція про історію Стародавнього Єгипту. Аналогічну виставку з давніми динозаврами кілька років тому привозили до Києва.

Усе, що я побачила і почула в столиці польської кінематографії, ще раз підтверджує теорему розвитку кіно. Для розвитку цієї індустрії необхідна підтримка держави (бодай моральна та законодавча) і приватні гроші. Щодо України, друге в нас сьогодні легше знайти, ніж отримати перше.

Київ—Лодзь—Київ.