Петрові Ігнатенку в липні цього року виповнилося б 70. Нещодавно минуло 10-річчя від дня заснування Національною спілкою журналістів України щорічної премії його імені. Хіба це не привід згадати добру Людину — уособлення жертовної працелюбності та непохитного українства?

Отож слово тим, хто добре знав журналіста і вченого.

Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України:

— Ми тривалий час працювали в «Освіті» (він був заступником головного редактора). Саме з його приходом газета звільнилась від казенщини. У нього були яскраво виражені риси представника педагогічної журналістики нового покоління: ерудит, патріот, автор ідей, що втілювались у практику. Чесний, безкомпромісний. Його окремі статті (нехай і дискусійні) кардинально ламали уявлення читача про освіту, виховання, культуру, науку.

Навдивовиж був працездатний, але здебільшого мовчазний. Однак іноді Петро Романович вражав своєю вибуховою відвертістю. І це не могло не ускладнювати його життя.

Він був для багатьох із нас не лише товаришем, а частиною нашого життя, моральним мірилом професії і, якщо хочете, присутності в цьому світі. Чого варті ось ці слова: «Мабуть, зайве доводити, що школа дає суспільству незмірно більше, ніж про це відомо суспільству. Освітянський корпус чи не єдиний, хто по-справжньому ще дбає про дітей. І загальнодержавні проблеми можуть бути розв’язані тільки за участі Вчителя».

У педагогічній журналістиці він — у першій елітній шерензі. Ось чому в 1998-му я запропонував (а Президія мене підтримала) запровадити щорічну журналістську премію імені Петра Ігнатенка.

Ольга СУХОМЛИНСЬКА, академік:

— В Академію педагогічних наук України Петра Романовича запросили на початку 90-х на посаду вченого секретаря відділення теорії та історії педагогіки. Чому саме його? Кандидат педагогічних наук, відомий журналіст був ознайомлений з найновішими досягненнями в освітянському просторі не лише України, а й закордону. Мушу сказати: незважаючи на те, що педагогіку Василя Сухомлинського він сприйняв беззастережно і активно пропагував його, зі мною був спершу на відстані, стосунки складались непросто. З часом усе уладналось.

Його колосальна працелюбність, ініціативність були помічені одразу. Він багато зусиль доклав, щоб започаткувати журнали «Шлях освіти» (нині я його редактор), «Педагогіка і психологія». З його ініціативи вийшла чудова книжка «Громадське виховання». Отже, його праця сприяла становленню національної педагогіки.

Траплялося, Петро Ігнатенко виступав проти більшості. Він усе відчував гостро і на практиці утверджував громадянську гідність, український патріотизм.

Валентина ІГНАТЕНКО, дружина:

— Запитуєте, яким він був чоловіком? Надійним. У молоді роки вчителював. А ще писав вірші, оповідання, повісті. Одночасно займався й наукою, зокрема —літературознавством. А коли запропонували спробувати себе в журналістиці, погодився. Та сказати, що йому все давалось легко, не можу. Він ніколи не був бунтівником за характером, але підневільні стосунки були не для нього. Страждав — це відчувалось — і тоді багато писав. Йому замовляли статті й російські журнали.

Я, як і Петро Романович, також філолог, викладала в школі українську мову та літературу.

«На вірність Україні» — для когось це фраза, для мого чоловіка — святе. І добре, що його праця поцінована за життя. Він — заслужений журналіст України, лауреат «Золотого пера», за наукові роботи відзначався АПН.

Можливо, я суб’єктивна, але вважаю, що в останні роки він випереджав час. Мабуть, відчував, що у нього цього часу обмаль...

Юхим БЕРЕЗОВСЬКИЙ, колега:

— Почуття патріотизму було у нього на першому плані. Досконало знав історію народу, переживав, що в незалежній Україні так поволі відбуваються зміни. Шукав причини.

Він був прекрасним публіцистом. Його статті останніх років були задиристі, кусючі.

Нерідко посилався на Дмитра Донцова щодо поглядів на героїчну особистість та обрану меншість, яка йде не за натовпом, а попереду. «Пересічна більшість ніколи самотужки (без обраної меншості) не підніметься до захмарних вершин».

Петро — людина свята, все про інших турбувався, «вибивав» квартири для своїх колег. А сам жив із сім’єю (де доросла дочка — інвалід) у маленькій двокімнатній квартирі. Свої проблеми лишав на «потім». Цього «потім» не дочекалися.

Скажу так: «Ігнатенко — то тяглова сила і висока порядність, на якій трималась газета, думаю, й інші педагогічні видання, в яких він пізніше працював».

Київ.