Такий нелегкий шлях до волі

Команда, яка зібралась у Хмельницькому обласному благодійному фонді «Сіон», трохи незвична. Переважна її частина — люди, котрим свого часу довелося побувати за гратами. З такого досвіду кожен виносить свій урок. Для одного — це вічна образа, для другого — хрест на подальшому житті, кар’єрі, можливості створити сім’ю. А сіонівці видаються людьми цілком самодостатніми, впевненими, із вдалою кар’єрою та перспективою на майбутнє. Своїм життям вони доводять, що колишній зек може стати успішною людиною. Як це зробити, вони розказують і показують насамперед тим, хто перебуває в місцях позбавлення волі.

Ігор

Про своє минуле Ігор Денисов, президент фонду, розповідає щиро й відверто. Свого часу, у розквіт «дикого» ринку, вирішив спробувати щастя в бізнесі. Воно виявилось примарним. За кілька ризикованих і далеких від закону операцій отримав покарання у вісім років позбавлення волі.

— Для ще зовсім молодої людини такий вирок може перекреслити все, — пригадує Ігор. — Спочатку навіть не усвідомлюєш масштабність цього терміну і того, як далі доведеться жити. Але коли на зоні проходить місяць, другий, потім — рік, починаєш розуміти, в якій прірві ти опинився.

Зона нікого не вчить ні добра, ні гуманізму. Просто вона оголює ті риси, котрі у звичайному житті могли б ніколи не проявитись. Злий і підступний стає ще хижішим. Кмітливий і порядний (нехай це слово не дивує, доля може приготувати для кожного поганий жарт) — стає сильнішим.

Ще у в’язниці Ігор зрозумів, що життя не перекреслено. Просто потрібно за нього боротись. Тоді доля зробила перший крок йому назустріч. Спочатку у вигляді амністії, яка зменшила строк ув’язнення навпіл. Але й перших чотирьох років виявилось достатньо для того, щоб зрозуміти: вільний світ не так просто прийме тебе назад. Він буде недовірливим, печатка у паспорті зробить тебе небажаним у багатьох місцях. Навіть найближчі люди ставитимуться до тебе з пересторогою. Тож як жити із таким вантажем?

Шукаючи відповідь на ці запитання, після звільнення Ігор прийшов до Хмельницького обласного центру реабілітації і адаптації «Нове життя». Таких, як він, там навчали елементарних речей: які документи потрібні, куди звертатись по допомогу, де шукати роботу...

До волі Ігор адаптувався швидко. Але добре бачив, що тих, у кого за плечима по кілька судимостей, важкі недуги, фатальні звички, повна самотність, суспільство не готове приймати з розпростертими обіймами. Та й вони не вміють жити на свободі. Класична фраза «вкрав — випив — у тюрму» стає для багатьох реальною формулою життя. Отож Ігор і задумав витягнути із прірви якщо не кожного, то хоча б одного із сотні та навіть тисячі з тих, хто справді захотів змінити своє життя.

Так народилась ідея. Минуло кілька років, поки її вдалося втілити в життя. Спочатку Ігор шукав однодумців. Хоч як дивно, але першими поруч стали ті, з ким доводилося разом відбувати покарання. Йдучи в колонії і розповідаючи, як можна організувати своє життя після звільнення, вони знали, що їм повірять. Вони зверталися не просто до засуджених. Вони говорили з тими, з ким іще вчора ділили своє ліжко в бараку і пайку в їдальні.

Ольга

Ольга Пежинська — це окрема постать у сіонівській компанії. У неї все не так, як у багатьох із них. Вона ніколи не сиділа в колонії. Ніколи не носила передач за грати близьким. Завжди мала роботу, друзів, знайомих. Просто одного разу, глянувши в очі засуджених жінок, зрозуміла: хто, як не вона, може допомогти їм?

Напевно, це видається по-книжному наївно і романтично, але Оля почала писати листи ув’язненим жінкам. Вона втішала, вислуховувала історії тих, кому ніхто й ніколи не писав і не напише жодного рядка. Вона не намагалась заглядати їм у душу. Найчастіше запитувала, чим може допомогти, бо для людей, котрі не роки, десятиліття проводять у в’язниці, інколи бувають необхідні якісь дуже прості дрібнички — кусок пахучого мила, гарненький блокнотик, заколка для волосся...

Для себе Оля розділила людей не на праведників і злочинців, а на тих, хто сидить у тюрмі, і тих, хто може їм допомагати. Коли вона починає розповідати «зеківські» історії, у багатьох з’являються сльози на очах. От хоча б і остання. Вона — про п’ятнадцятилітнього хлопчика, котрий ніколи не бачив маму.

Народивши його, жінка потрапила в тюрму. А хлопчина не знав іншого дому, як дитячий будинок. Він міг би ніколи не побачити маму, бо всі її спроби розшукати сина закінчилися невдачею. Та одного разу вона написала листа до «Сіону», і він потрапив в руки до Ольги. Вона не тільки знайшла хлопчика, а й зробила все, щоб він зміг потрапити до мами на побачення. Можна не сумніватись, що ця зустріч змінила життя цієї маленької родини, і, дай Боже, колись вона таки буде разом.

Кажуть, на зоні всяка новина розповсюджується дуже швидко. Розповіді про милосердні справи «Сіону» теж встигли розлетітися серед засуджених. Сьогодні під своєрідною опікою цієї організації — дванадцять колоній не тільки з Хмельницької, а й із сусідніх Івано-Франківської, Тернопільської та Вінницької областей. Кожний ув’язнений може написати листа і попросити поради, юридичної чи психологічної допомоги. Сіонівці постараються зробити все, щоб вона надійшла.

«Сіон» не роздає квартири, гроші, достаток і щастя. Це благодійна організація, у котрій безплатно і без будь-якої фінансової підтримки збоку працюють волонтери. Їхня допомога — це насамперед психологічна, моральна, інформаційна та юридична підтримка для тих, хто після звільнення намагається розпочати нове життя.

Микола

Микола Лапаєв сів у двадцять один. Вийшов на волю через десять років. «Ні стажу, ні освіти, ні професії, ні близьких людей. Здавалося, можна просто з розуму зійти, — зізнається він тепер. — Світ просто перевернувся: все близьке для тебе залишилося на зоні, а воля виявилась абсолютно чужою».

У «Сіоні», де із півтора десятка активних співробітників десять колишніх ув’язнених, добре розуміють, що добре слово і підтримка важать багато, але не все. Як ніхто інший, знають, що вже першу ніч на волі треба десь переночувати, а зранку потрібно буде поснідати, в щось одягнутись. Де це зробити?

Вихід знайшовся, коли ці само хлопці долучилися до роботи центру реабілітації «Нове життя». Неподалік від обласного центру в селі Печеськи за власний кошт вони купили будинок. Провели газ, світло, воду, відремонтували. Тепер тут можуть поселитись ті, кому із зони просто не було куди йти.

Коли в Печеськах уперше з’явилися колишні арештанти, по селу пішли тривожні чутки. Громада відреагувала звично: хто ж знає, що можна чекати від колишніх злочинців?

Нині у притулку живе близько двох десятків чоловік. Дурної слави за ними не водиться. Навпаки, нових сусідів часто запрошують і на різні сільські свята, і до школи, щоб повчили дітей розуму, і в церковній громаді частенько їх можна зустріти.

Своєю активною діяльністю «Сіон» переконав Міністерство закордонних справ Данії в тому, що саме він достойний невеликого гранту для реалізації проекту «Шлях до волі». В його рамках буде створений інформаційно-консультаційний центр «Допомога». Крім постійних фахових консультацій, в центрі проводитимуться тренінги не тільки для тих, хто звільнився, а й для їхніх родичів.

Шлях до волі виявляється не менш складним і тернистим, ніж шлях до злочину. Сьогодні лише на Хмельниччині покарання відбуває понад п’ять тисяч чоловік. Настане день, і кожному треба буде пройти свій шлях до волі.

Хмельницький.

Фото автора.