Пригадую крамольний анекдот застійних часів. На сільраді повісили синьо-жовтий прапор. У КДБ опитують свідків. «Ну що я бачив, — каже дядько. — Пішов у магазин — червоний прапор висить. Вертаюся, дивлюсь — уже й наш повісили»... Тоді цей анекдот звучав гостро. І правда була в тому, що для багатьох синьо-жовтий прапор був «нашим» ще задовго до того, як він став державним. За нього вбивали, кидали до в’язниць, виключали з вузів... Для одних він був символом боротьби і перемоги, для других — предметом ненависті. Сьогодні ніхто не зможе з упевненістю сказати, хто і де вперше підняв синьо-жовтий прапор, навіть коли йдеться не про давню історію, а про останні кількадесят років. Але ми можемо згадати події, які безперечно змінили хід історії...

Влада була готова застосувати силу

Олександр Миколайович МОСІЮК, директор Центру місцевої демократії. 1990 року був заступником голови Київради.

— До підняття синьо-жовтого прапора поруч з Київрадою ми готувалися приблизно місяць. Це рішення визріло в процесі бурхливих подій. Можливо, найбільшим поштовхом стало прийняття 16 липня Декларації про державний суверенітет України. Але комуністичний блок і силові структури ще чинили шалений опір. Воно й зрозуміло: ламалася комуністична система. Тому можна сказати, що синьо-жовтий прапор біля міськдержадміністрації Києва ми піднімали в революційний спосіб.

— Це як?

— 24 липня 1990 року, коли сталася ця подія, юридичне рішення, яке легалізувало б підняття синьо-жовтого, ухвалити не вдалося. З самого ранку 24 липня в міськраді розпочалися дискусії. Депутати від Комуністичної партії спочатку намагалися заблокувати роботу міськради. В той день Компартія спровокувала страйк тролейбусників: мовляв, який там прапор, слід негайно їхати в депо і домовлятися з тролейбусниками. (Тролейбусники розпочали свій страйк за тиждень до 24 липня. На той момент страйк було призупинено, оскільки влада погодилася виконати вимоги страйкарів. Коли 24 липня люди прийшли в депо, їм повідомили, що тролейбуси на лінії не виїдуть. Коли в депо приїхали депутати і поінформували тролейбусників про справжню причину нового «страйку», страйковий комітет терміново зібрався і вирішив вимагати від депутатів Київради негайного ухвалення рішення про національну символіку. — «Голос України»). Коли депутати від Компартії зрозуміли, що заблокувати рішення їм не вдасться, вони взагалі залишили зал. Тому нам вдалося ухвалити тільки протокольне рішення. Підняти синьо-жовтий прапор над Києвом доручили мені. І я це зробив...

Взагалі ті дні добре запам’яталися. Було багато і погроз, і спроб шантажу та підкупу. Мені, приміром, пропонували п’ятикімнатну квартиру... Але тоді ніхто не продався.

— Багато людей вважають, що то була найяскравіша подія в столиці на початку 90-х років.

— Я з цим згоден. На Хрещатику зібралося майже 200 тисяч людей. Рекорд побили тільки під час помаранчевої революції. Я навіть сказав би, що насправді автором цього підняття був народ. Якби до міськради не зійшлося стільки людей, нічого не вийшло б. Влада була готова застосувати силу. В повній бойовій готовності стояли спецзагони. А люди приїхали з усіх куточків України. Інформацію, що в Києві підніматимуть синьо-жовтий прапор, передавали з вуст в уста, маленькі листівки переходили з рук в руки, адже тоді ще не було вільної преси... Друге питання, чому прапор не зняли (президія Київради легалізувала його значно пізніше). Навіть на Верховній Раді синьо-жовтий прапор підняли тільки через тринадцять місяців. Річ у тім, що прапор біля міськради цілодобово охороняли добровольці. Він став об’єктом поклоніння, до нього з квітами йшли молодята.

— Де пошили полотнище: у Києві чи Львові? Щодо цього багато різної інформації...

— Полотнище привезли з Івано-Франківської області. Його пошила одна селянка. А до Києва особисто привіз тодішній голова Івано-Франківської обласної ради, а згодом народний депутат України Микола Яковина. Я теж читав у пресі багато вигадок, але достеменно знаю, який прапор вішав. Тому повірте мені. Цей прапор повинен бути в державному історичному музеї. Принаймні туди його передавали. Потім було пошито інші прапори: адже полотнище треба міняти щомісяця. Був такий завідувач господарського відділу Петренко, то за його ініціативи нашили багато прапорів. До речі, за них і з роботи потім звільнили.

...Уже кілька років згідно з рішенням Київської міської ради 24 липня відзначають як День прапора у Києві. І я не розумію, чому загальнодержавний День українського прапора відзначають 23 серпня, яке Кучма визначив своїм указом. Хтось скаже, що раніше, ніж у Києві, підняли синьо-жовті прапори у Львові чи Тернополі. Але там не було такого супротиву влади, як у Києві. Крім того, Київ — це столиця. Куди піде історичний процес, визначають не Львів і не Донецьк. Ця подія завдала нокдауну комуністичній системі. В лічені дні прапор почав масово поширюватися по Києву. Пригадую, через кілька днів був якийсь футбольний матч, і весь стадіон уже був в прапорах. До того міліція заарештовувала людей, била палками за цей прапор, а після того, як він замайорів біля Київради, його не можна було зупинити.

Черга була довша, ніж до кінотеатру

Геннадій Йосипович УДОВЕНКО, народний депутат України. 1991 року очолював постійне представництво України при ООН. Переконаний: якщо підняття прапора в Києві вважати першим знаковим актом, то підняття його в ООН — другим.

— Це сталося у вересні 1991 року після Акта проголошення незалежності України. На мою пропозицію і зі згоди Леоніда Кравчука ми вирішили, що в Організації Об’єднаних Націй має майоріти наш прапор. Вирішили приурочити цю подію до приїзду до Сполучених Штатів Леоніда Кравчука.

— Були заперечення з боку ООН?

— Жодних. Так само не було проблемою організувати виступ Леоніда Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Це суверенне право кожної держави—члена ООН вирішувати, який саме прапор висітиме на її флагштоку і кого з посадових осіб країни запрошувати на сесію. Особливість була в тому, що я хотів поєднати поїздку в США з візитом до Вашингтона. Там виникли певні протокольні проблеми, адже Леонід Кравчук тоді був Головою Верховної Ради. В той саме час планувалася поїздка Леоніда Кравчука до Канади. Всі ці візити готували в постійному представництві України при ООН. Отож розпочалися активні переговори. Я особисто домовлявся, щоб Президент Сполучених Штатів Джордж Буш (старший) прийняв Леоніда Кравчука у Білому домі. Це була робоча поїздка... А наша діаспора в Канаді домоглася, щоб візит Леоніда Кравчука до Канади мав офіційний характер. У Канаді мешкає більш як мільйон українців. Вони дуже активні й впливають на прийняття державних рішень. Коли всі питання було залагоджено, мені доручили підготувати програми візитів.

— То де вперше підняли синьо-жовтий прапор: в Канаді чи США?

— Вперше — наш прапор підняли в Організації Об’єднаних Націй. Тоді Україна ще не мала закону про державну символіку, але синьо-жовтий прапор вже майорів поруч з Київською міськдержадміністрацією. Як я вже казав, з боку керівництва ООН жодних заперечень не було. Я написав відповідну ноту Генеральному секретарю ООН Пересу де Куельяру. Зі сприяння української громади прапор було виготовлено на фабриці, де роблять прапори відповідно до оонівських стандартів. Практичними справами я доручив зайнятися Володі Єльченку (нині він посол в Австрії, колишній заступник міністра закордонних справ). Це була ціла епопея... Прапори країн-членів ООН піднімають щодня зранку і спускають ввечері. За це відповідає служба безпеки ООН. Володя Єльченко наніс візит керівнику служби безпеки ООН, вручив копію моєї ноти Генеральному секретарю, дав прапор і пояснив, як саме вішати, який колір зверху, який знизу. Звичайно, вручили сувеніри начальнику служби охорони і поліцейському офіцеру ООН, і домовилися про конкретний день: напередодні сесії ГА ООН. Про все повідомили українській громаді... На підняття прапора зійшлося півтори сотні людей. Вони стояли на тротуарі за межами ООН, бо подвір’я там невеличке. Мене вразило, що коли піднімали прапор, багато з американських українців плакали. І ще пам’ятаю, як Дмитро Павличко (а він тоді був головою комісії Верховної Ради у закордонних справах) весь час мені надзвонював: як там справи з прапором? Контролював...

Коли Леонід Кравчук прибув до США, наш прапор вже майорів. Поїздка була вдала: він виступив на сесії Генасамблеї, його прийняв Джордж Буш, відбулася серйозна розмова. В Нью-Йорку в нашому представництві ми влаштували йому прийом... Хочу сказати, що Нью-Йорк славиться чергами до кінотеатрів. Коли виходить нова стрічка, то біля кас вишиковуються кілометрові черги. Так от, коли ми влаштували прийом, то черга до представництва була значно довша, ніж до американських кінотеатрів. У ній стояло понад тисячу людей. Такого в ООН ще ніхто не бачив. Шкода, що це не зафіксували наші журналісти.

— А як це відбувалося в Канаді?

— Там теж була досить цікава історія. Оскільки візит Кравчука був офіційний, в Оттави виникло запитання: який прапор вивішувати в аеропорту. На переговорах з міністерством закордонних справ я заявив, що державним прапором України є синьо-жовтий. Тоді канадці й кажуть: надішліть офіційне повідомлення. Я телефоную в представництво Віктору Крижанівському, він був моїм заступником: «Підготуй такий документ і терміново надішли факсом в Оттаву». Він молодець. Швидко все зробив, і коли Леонід Кравчук приїхав до Оттави, то там майорів наш нинішній державний прапор.

— Чи були спроби Москви якось на вас тиснути, чи вона вже не втручалася?

— Що стосується ООН — ні. Там, безумовно, не питали дозволу російського представництва. А що стосується Канади, була така проблема. Українська діаспора вимагала, щоб радянський посол в Канаді не брав участі в церемонії зустрічі Леоніда Кравчука. І тут на мене з боку росіян був сильний тиск. Я пам’ятаю, Анатолій Зленко (перший міністр закордонних справ України. — «Голос України») навіть звертався до міністра закордонних справ Радянського Союзу, щоб той дав команду посольству в Канаді не лізти в цю справу. Врешті-решт, знайшли таке рішення: під час зустрічі Кравчука в аеропорту був заступник посла і він стояв у другому ряду.

Прапор вкрали хлопці з КДБ

У Східній Україні вперше синьо-жовтий прапор було піднято біля міськради Маріуполя 25 серпня 1991 року. Проте, коли я звернулася до голови маріупольської «Просвіти» Анатолія Мороза з проханням розповісти про цю подію, він відповів: «Насправді синьо-жовтий прапор в Маріуполі вивісили ще раніше». Вперше три синьо-жовті прапори було піднято 9 березня 1989 року в міському театрі під час святкування ювілею Тараса Шевченка. А як це відбувалося, розповів безпосередній учасник тих подій Любомир Стефанович ГУДЗ.

— Я колишній український повстанець. На той час був співголовою товариства української мови «Просвіта» і співголовою Народного руху за перебудову. Того дня я взяв три прапори (два шовкові розміром 2 на 0,85 м і один ситцевий, який пошив сам) і пішов до театру. Пам’ятаю, в театрі була метушня, бігали люди з квітами. В партері вже сиділо чимало людей. Коли це по коридору спішить перший секретар Жовтневого району КПУ Дорошко. Я звертаюся до нього з такою пропозицією: «Товаришу Дорошко, сьогодні національне свято?» — А він серйозно відповідає: «Так, так...» А я знову: «Значить потрібні і національні прапори». Він розгубився, махнув рукою і каже: «Робіть, що хочете». І сам утік. А мені два рази повторювати не треба. Беру прапори і заходжу в зал. Один віддаю своєму товаришу Віктору Кушину, другий — беру собі. І ми закріпили їх на балконі біля сцени, так що полотнища звисали на зал. А третій прапор — біля кінорубки. В залі шум, люди перешіптуються, але все спокійно. Вечір пройшов дуже гарно. Коли урочистості завершилися, ми з Кушиним почали знімати прапори. Аж бачу: хтось знімає на кінорубці. Думав, хтось зі своїх, але виявилося, що його вкрали хлопці з КДБ. Потім минув час, і мене запросили в КДБ. І там я побачив... свій прапор.

...З двома прапорами, тими, що залишилися, ми поїхали на Запоріжжя у Капулівку на святкування 500-ліття козацької слави. Розбили два намети, поставили прапори. Але коли повернулися з урочистостей, побачили, що наші сусіди-одесити вже виїхали і прибрали наш прапор. Так ми залишилися з одним. І я вирішив більше прапор не виставляти. А після проголошення самостійної України віддав його до музею. Правда, музейні працівники ніде його не виставляють, кажуть, що він у фондах. Натомість виставляють всю символіку вже неіснуючої держави СРСР.

— З КДБ тоді проблем не було?

— Мене КДБ все життя трусило. Я родом із Львівщини, з Дрогобича. Тричі сидів у тюрмі. У 36 томі літопису УПА згадується, що мене розстріляли, і я загинув. Але насправді я був поранений, піднявся і втік. Правда, влаштували погоню і таки впіймали. Тоді заарештували всю мою рідню: і братів двоюрідних, і тітку. Дали 12 років: 8 — у ГУЛАГах і 4 роки — на засланні. А в Маріуполь я приїхав на добровільне заслання, бо в Західну Україну не пускали.

Замість епілогу

Були й інші стяги, яким судилося зіграти особливу роль в історії української держави. Вперше український військово-морський прапор було піднято у липні 1917 року на міноносці «Завидний». 24 грудня 1917 року —над лінійним кораблем «Воля» (цей прапор зберігся, його було вивезено до США). 29 квітня 1918 року синьо-жовтий прапор було піднято на переважній більшості кораблів, суден і берегових фортець Чорноморського флоту в Севастополі, Миколаєві, Керчі та в інших місцях базування.

У стіни Верховної Ради вперше синьо-жовтий стяг було внесено 24 серпня 1991 року. 4 вересня він замайорів над куполом. 28 січня 1992 року він отримав статус державного.

На знімку: 24 липня 1990 р. — над міськрадою піднято національний прапор.

Фото Олекси ВАЩЕНКА.