До 10-ї річниці Міністерства праці та соціальної політики України

За роки незалежності України соціальна політика держави була орієнтована, в першу чергу, на формування інститутів, що забезпечують соціальних захист громадян, створення умов для повноцінної реалізації людини праці, встановлення в державі справедливих соціально-трудових відносин. Найбільш масштабні перетворення торкнулися, в першу чергу, систем оплати праці і пенсійного забезпечення. Практично заново, відповідно до нових економічних умов і міжнародних норм, було сформовано систему оплати праці шляхом переходу від централізованого до колективно-договірного її регулювання. Побудована і продовжує вдосконалюватись інституційна база системи соціального страхування, далі реалізується масштабна пенсійна реформа. В результаті досягнуто істотних позитивних зрушень у сфері пенсійного забезпечення громадян. Вже з 2009 року планується перехід до сплати єдиного соціального внеску і запровадження другого накопичувального рівня пенсійної системи.

Одним з важливих напрямків соціально-економічної політики сьогодні є досягнення сталої позитивної динаміки добробуту населення на основі збільшення платоспроможного попиту. Тому багато сьогодні робиться для збільшення пенсій, інших соціальних виплат. Тільки за шість місяців 2007 року середній розмір пенсійних виплат зріс майже на 100 гривень: з 457 грн. в січні до 553 грн. в червні. Це підвищення торкнулось одинадцяти мільйонів наших громадян. Загальне зростання пенсій за рік очікується більш ніж на 131 гривню (29%), і це є найбільшим підвищенням порівняно з двома попередніми роками.

В поточному році розпочався другий етап впровадження Єдиної тарифної сітки. Працівники бюджетної сфери вже в червні отримали заробітну плату в підвищеному розмірі. В параметрах запровадження цього етапу заробітну плату бюджетникам буде підвищено в поточному році двічі, відповідно до зростання мінімальної заробітної плати (з липня — до 440 грн. і з жовтня — до 460 грн.). На ці цілі з державного бюджету до кінця року буде спрямовано 4,2 млрд. грн.

Водночас, як політик, не можу не говорити про питання, що виходять, на перший погляд, далеко за межі соціальної тематики, але, по суті, лежать у корені багатьох серйозних соціальних проблем. Головним індикатором їх є рівень добробуту нашого народу. За даними Держкомстату, даючи оцінку своєму добробутові, чотири з п’яти опитаних домогосподарств відносять себе до категорії бідних, одна п’ята частина — до категорії середнього класу і тільки 0,2% — до категорії заможних. Тому, говорячи сьогодні про добробут нашого населення, доводиться розуміти під цим ще домінуючу бідність українського народу. Саме з цієї позиції повинні сьогодні ставитись головні питання державного розвитку України, прийматися за ними кардинальні, невідкладні і, головне, — зрозумілі всьому суспільству рішення.

В основі всіх доходів населення, в тому числі й соціальних трансфертів, лежить заробітна плата. В цілому по країні це сукупний фонд оплати праці, котрий спеціально планується, враховується в усіх бюджетах, починаючи від місцевих і закінчуючи бюджетами фондів соціального страхування і державним бюджетом.

Про ситуацію, що склалася з часткою заробітної плати у собівартості товарів, робіт і послуг, виготовлених в Україні, сказано вже досить багато, як спеціалістами різних галузей суспільного знання, так і політиками. Якщо зростає економіка, відповідно повинні зростати показники оплати праці в реальному вираженні. Якщо ж при цьому підвищується ефективність виробництва, то доходи працюючих громадян мають зростати випереджувальними темпами відносно росту економіки. На практиці ж ми бачимо, що щорічні підвищення заробітної плати прямо не відображаються на структурі фондів підприємств, тобто на частці заробітної плати у собівартості продукції.

Цей показник за період 2001—2006 років залишався практично без змін і становив у середньому по галузях економіки 5,78—5,80 копійок з 1 гривні реалізованої продукції відповідно (без урахування бюджетної сфери і платників єдиного податку). В Європі і США цей показник у середньому на рівні 40%, досягаючи в наукоємних галузях і у сфері послуг 90%. Звичайно, це дає тимчасові конкурентні переваги експортно орієнтованим галузям української економіки, адже дає змогу підтримувати на дуже низькому рівні одну з найсуттєвіших для розвинених країн складових собівартості продукції. Але, водночас, такий стан справ створює неприпустиму ситуацію, коли за межею бідності часто опиняється працююча людина, а в цілому труд найманих працівників в Україні досі залишається одним з найбільш експлуатованих у світі.

Сьогодні законом чітко розмежовано сфери державного і договірного регулювання заробітної плати. Питання оплати праці на підприємствах позабюджетної сфери вирішуються шляхом соціального діалогу між роботодавцями і профспілками — представниками найманих працівників під час укладення колективних договорів. Водночас, механізми колективно-договірного регулювання оплати праці ще не спрацьовують на повну силу. В міністерстві багато разів розглядались ці питання. Сьогодні з метою апробації на практиці нових і ефективних механізмів організації колективно-договірного регулювання процесу оплати праці в приватному секторі міністерство активно бере участь у діалозі з представниками великого бізнесу. Цей діалог ініційований нами спільно з Донецькою обласною держадміністрацією і Донецькою обласною радою. Сьогодні авторитетні українські виробники прямо заявляють про свою готовність, у разі системного підходу з боку держави, йти на істотне підвищення (в 1,3—1,5 разу) заробітної плати на своїх підприємствах. У масштабах держави, через спрацювання ринкових законів розподілу трудових ресурсів, це потягне ланцюгову реакцію зростання частки заробітної плати на середніх і малих підприємствах. Розрахунки показують, що на вартості продукції це позначиться в прийнятних ринкових межах, при яких не буде подолано допустимий інфляційний поріг.

У цілому перерозподіл фондів підприємств на користь збільшення заробітної плати всього на 2% дасть можливість підняти заробітну плату на третину. Як наслідок, на третину зростуть джерела фінансування пенсій, істотно збільшаться доходи місцевих бюджетів, а значить, і видатки на освіту, охорону здоров’я, благоустрій і створення інфраструктури міст. Але найголовніше, що при цьому зміниться пропорція розподілу доданої вартості і зменшиться глибина прірви між бідними й багатими.

Проте сьогодні, на жаль, цей діалог між владою і бізнесом поки що залишається «за кадром», не охоплює значні групи підприємців і верстви населення. Ситуація не змінюється. Втрачають люди, економіка, держава. Причина одна: нестабільність політична серйозно підвищує ризики подібних масштабних перетворень.

Ще одна частина питань, що прямо впливають на добробут наших громадян, міститься в сфері існуючого механізму розподілу результатів господарської діяльності суб’єктів ринку. Індикатором недосконалості існуючого ринкового механізму є дані соціологічних досліджень домогосподарств за показником динаміки диференціації рівня доходів між 10% найзабезпеченіших громадян і 10% найбідніших. Дані цих досліджень говорять про те, що розрив між цими категоріями громадян у минулому році зберіг тенденцію до зростання. З року в рік зростання доходів нашого населення відбувається, перш за все, за рахунок 10% найзабезпеченіших.

Чому так відбувається? Відповідь очевидна: крім того, що низька частка заробітної плати у собівартості продукції не дає змоги рівномірніше розподіляти прибуток від господарської діяльності суб’єктів ринку, в Україні мало людей, які самостійно розпоряджаються цим самим підприємницьким прибутком. В Україні тільки 6 чоловік із 1000 займається підприємницькою діяльністю і тією чи іншою мірою володіє засобами виробництва. Ця ж цифра у Росії становить 7, у країнах ЄС — 45, у США — 78. Поясню на прикладі.

У групі з 1000 чоловік тільки 6 розпоряджаються засобами виробництва і займаються підприємницькою діяльністю. З урахуванням членів сімей доходи від підприємницької діяльності отримує в середньому 21 чоловік. Решта 979 чоловік, або 280 домогосподарств, залежать від заробітної плати й соціальних трансфертів. Якщо кожному з 979 чоловік додати по одній гривні, то 85% з них (за даними статистики споживання) буде тут же витрачено на придбання товарів і послуг, тобто 832,15 грн. Купуючи товари і послуги, люди віддадуть підприємцям 832,15 додаткових гривень. За рентабельності виробництва в середньому 20% підприємницький прибуток становитиме 832,15 х 0,2 = 166,43 грн. відповідно, кожен член родини найманого працівника спожив товарів на 1 гривню більше, а кожен член родини підприємця став заможнішим на 7,93 грн. (166,43 : 21 = 7,93). Це спрощений приклад, але він показує принцип ринкового розподілу, що існує в нашій державі.

Сьогодні треба чесно визнати, що в нашому суспільстві за існуючого характеру розподілу суспільного продукту бідність завжди залишатиметься на високому рівні. Якими б темпами держава не піднімала мінімальну заробітну плату, які б соціальні трансферти не спрямовувались на підтримку рівня споживання пенсіонерів, які б витрати не закладались у держбюджеті на оплату праці бюджетникам, дистанція між доходами бідних і багатих невпинно зростатиме.

Згадується висновок, зроблений в одній публікації академіком М. Згуровським: рейтинги країн за індексом якості розвитку суспільства свідчать, що для ефективного й гармонійного розвитку країна не обов’язково повинна бути багатою. Поєднання ж в окремо взятій країні високої концентрації капіталу з великою нерівністю розподілу соціальних і матеріальних благ призводить до домінування вузькокорпоративних інтересів окремих фінансово-політичних груп над загальнонаціональними, що знижує в цій країні якість і безпеку життя людей як у соціальному, так і в екологічному аспектах.

Більшість українських громадян не була готова до різкої зміни суспільного ладу і масової «капіталізації» суспільних відносин на початку 90-х. Як наслідок, першою причиною бідності нашого народу стало те, що початкове накопичення капіталу було не результатом еволюції відносин суспільного виробництва, а наслідком штучного привласнення незначною групою населення частини суспільного багатства. Постає питання: якщо ми будуємо справді демократичну державу з рівними можливостями для всіх, то яким чином сьогодні можна виправити ситуацію й надати людям реальні можливості для реалізації власних сил і здобуття економічної незалежності більшістю домогосподарств?

Хоч як дивно, відповідь на це запитання можна відшукати у Стародавній Греції. Майже двадцять чотири століття тому філософ античності Аристотель, розмірковуючи про політичну організацію суспільства, прийшов до висновку, що політичне суспільство (спільнота) передбачає розподіл «привілеїв, майна і всього іншого, що може бути розділене між співгромадянами певного державного утворення». Інакше кажучи, поняття «політичного» в розумінні філософа означало не тільки процеси розподілу влади. Воно також включало розподіл базових майнових і особистих прав.

Сьогодні необхідно чітко усвідомлювати, що повноцінну демократію неможливо побудувати в суспільстві, яке на 80% складається з бідних людей, а сама демократія повинна означати не тільки право політичного вибору громадянина, а й його право на цілком конкретне володіння частиною суспільних благ.

Механізм реалізації останнього може бути зовні простим, але при цьому таким, що абсолютно і кардинально змінює існуючий стан справ — як в економічному розподілі, так і в існуючій системі політичного вибору.

І мова йде не тільки про зміну принципів подальшої приватизації об’єктів державної власності. Мова також іде і про зміну ресурсної політики держави. Україна займає площу понад 604 тисячі кв. км. Українські чорноземи відомі в усьому світі. У нас є значні запаси залізної руди, марганцю, титану, кам’яного і бурого вугілля, фосфоритів. Українські вчені відзначають, що Україна за різноманітністю корисних копалин, за кількістю родовищ на одиницю площі належить до найзабезпеченіших мінеральними ресурсами країн світу. Приблизна вартість розвіданих сировинних запасів оцінюється в сім трильйонів доларів США.

Сьогодні необхідно створювати умови для того, щоб громадянин України міг отримати можливість конвертувати своє право на володіння частиною суспільної власності в реальний капітал. Але капітал не для споживання, а для виробництва. Це найважливіша умова.

Це може бути механізм вилучення природної ренти в суспільні фонди, або запровадження механізмів ринкового обігу особистих прав на володіння частиною суспільної ресурсної бази з чіткими правилами їх використання. І це найкращий спосіб безконфліктного перерозподілу капіталів і ресурсів на користь тих людей, що не змогли взяти участь у приватизації 90-х. Рухаючись по цьому шляху, Україна за короткий час змогла б на практиці створити умови для більш справедливого розподілу суспільних благ, створення розгалуженого внутрішнього ринку послуг і формування потужного середнього класу.

Наприклад, Китай досі зберігає державну монополію на весь банківський сектор і надає безвідсоткові кредити громадянам, які бажають розпочати свій приватний бізнес. Вимоги до юридичної відповідальності за дотримання норм закону там теж надзвичайно високі. Зате це дало змогу за короткий історичний період суттєво змінити структуру економіки й вирівняти соціальну ситуацію. Більш того, економічні успіхи цієї країни вивели її на перші місця у світі в багатьох секторах ринків товарної продукції.

Тільки глибоке розуміння тих процесів, що реально відбуваються в суспільстві, дасть нам можливість позбутися сліпого копіювання чужого досвіду і будувати державу, в першу чергу дбаючи про інтереси громадян. Саме на це орієнтована сьогодні робота уряду і його соціального блоку. При цьому широкий політичний консенсус у державі — головна умова, необхідна для побудови справді демократичного суспільства шляхом доповнення права політичного вибору громадян правом на володіння ними частиною суспільного багатства і створення дієвих механізмів його реалізації. Тільки так ми зможемо досягти реального підвищення добробуту наших громадян в недалекому майбутньому і зайняти достойне місце в ряду провідних європейських держав.