— А мені сю ніч нічого й не снилося! — з неприхованою радістю зустріла нас Ніна Іллівна Шостак (на знімку). — Не думала й не гадала, що будуть гості.
Бабуся провела нас до своєї оселі. А там усього й кімнат, що сіни, кухня та вітальня, яка служить і за спальню. Скрізь чистенько, вичепурено дбайливими руками господині.
Кожна річ — на своєму місці, спокійно і по-простому затишно, лише музика з динаміка порушує тишу селянської хати.
Ніна Іллівна запросила нас присісти, і сама, намацавши руками стільчик, присіла напроти. Вже десять років вона не бачить білого світу, але вправна, життєрадісна і не гнеться перед своєю бідою.
— Важке життя мені випало, — тихенько зітхає, — війна, голод, сирітство, то я, мабуть, і виплакала всі сльози змолоду.
Їхня родина — вона, тато, мама, старший брат і молодша сестричка — проживала до війни у с. Вершина Куйбишевського району, це потім доля привела Ніну Іллівну до Тернового, де вона мешкає і тепер. Батько воював і всім на радість повернувся додому, та недовгим було щастя. Рано пішов із життя годувальник, а за ним — і мама. Як вижили сироти в повоєнний голод, знає хіба що Господь.
Коли виповнилося шістнадцять, Ніну разом із іншими вершинськими хлопцями та дівчатами повезли на відбудову Дніпрогесу. Із речей мала тільки драні черевики та фуфайку. Думали, хоч на будівництві щось зароблять, а вийшло, що працювали за злиденні харчі. Вранці барачна кухарка готувала щось схоже на галушки, а обідали в міській їдальні, де подавали мисочку супу, звареного з морської капусти, ложку каші й шматочок хліба, тонший від мізинчика. Увечері, коли поверталися до барака, чоботар латав розбите за день взуття, а хлопці поспішали на базарний майданчик, де розшукували притоптані недопалки та загублену базарянами хамсу. Оце був наїдок, коли, ошпаривши окропом дрібну рибку, кухарка варила з неї юшку!
Не встигли повернутися додому, як знову сільську молодь направили в Куйбишевський ліс заготовляти дрова та полоти картоплю. І досі в пам’яті смак молочної кукурудзяної каші, котрою там годували робітників, та жах, що довелося пережити, коли серед ночі разом з подругами вибиралася із палаючого гуртожитку. Потім працювала на будівництві бруківки з Куйбишевого до Розівки, робітницею на залізничній станції, де в хурделицю виставляла щити для снігозатримання. І скрізь неситно годували, але раді були й чумизі (пшоняній каші), бо ті, хто не мав постійної роботи, пухли з голоду. А потім нечувано пощастило, коли бригадир із радгоспу
«Азов» запропонував дояркувати. Як-не-як, і склянка молока перепаде, і робота — хоч і важка, але жіноча.По-різному склалися долі в подруг, а ось вона знайшла судженого. В повоєнні роки і за інваліда вийти було за щастя, тим більше, що склалася хороша роботяща сім’я. Разом із покійним чоловіком Олександром виростили трьох доньок. Людмила зараз проживає у Волгограді, Надія — в Розівці, а Марія поселила маму по сусідству і щодня провідує. І в Розівці довелося пожити, бо старенькі свекри потребували допомоги. Там теж дояркувала, а одного разу, коли господарство направило тваринників на розчистку лісосмуги, через необережність в око уп’явся шпичак з акації. Запорізькі офтальмологи не змогли впоратися з таким складним випадком, тому прооперували в одній із херсонських клінік, де, до речі, працював лікарем старший брат. А далі посипалися на її голову біда за бідою — знову ж таки в лісосмузі травмувала уже хворе око гілкою терну, а інше втратила, коли рубала дрова вдома...
Відтоді і живе, бачачи барви життя лише у снах. Але не здалася біді й, затиснувши в кулак розпач, почала вчитися жити в суцільній темряві, тренуючи пальці та слух. Спочатку опанувала електроплитку, потім уперше засмажила яєчню, зварила суп, а тепер її
«фірмовою» стравою є духмяний борщ. Звісно, пере і прибирає у хаті самостійно, хоч донька іноді і бурчить за це. А під столом та ліжком ми помітили акуратно розставлені банки з консервованими овочами і дуже здивувалися, коли дізналися, що їх теж приготувала господиня. А те, що вони зберігаються в кімнаті, зрозуміло, — спускатися в погріб у сімдесят три роки не так і просто, а лізти туди по картоплю та іншу городину немає потреби. Онуки Саша, Владик та Богдан зроблять це залюбки, заодно і дров нарубають, води принесуть, а розтопить плиту вона й сама. Та й сусіди добрі трапилися, обов’язково запитають, чи не треба, бува, чим допомогти.Тож самотності не відчуває. Немає людей у хаті — не мовчить гучномовець, ні з ким словом обмінятися — чим не співрозмовники кіт та собака, і ластівка щебече біля дверей. А інвалідської пенсії Ніна Іллівна собі не оформляла. Якось було незручно відривати від роботи дітей, та й дуже морочлива це справа. Вирішила: нехай уже буде як є, не в цьому щастя. Головне, що не перехотілося жити і що люди не відвертаються, а туляться до неї. Бо той, хто сильніший від біди, допомагає своїм оптимізмом долати її й іншим.
Куйбишевський район
Запорізької області.
Фото Костянтина Причиненка.
