Де собака заритий: у місті чи на селі?

У Білій Церкві велике протистояння. Місцева влада блокує прихід до міста стратегічного інвестора. На боці міського голови і міських депутатів — їхні колеги із райради і деякі громадські організації. Цікаво, що позицію нинішніх міських депутатів і голови поділяли і їхні колеги із попереднього скликання, коли це питання два роки тому вперше з’явилося на світ Божий. Представники міськради стверджують, що 600 мільйонів доларів, які компанія «Євро Фінанс Лтд.» має намір вкласти в будівництво сталепрокатного міні-заводу, та 240 мільйонів гривень, що їх інвестор зобов’язується витратити на розвиток соціальної та культурної інфраструктури міста, не потрібні Білій Церкві, де і так достатньо великих підприємств. Бо екологічне навантаження, яке із пуском заводу додасться до вже наявного, буде загрозливим для частини їхнього міста. Мовляв, концентрація деяких шкідливих речовин перевищуватиме гранично допустимі норми, тим паче що вже й нині деякі ці показники зашкалюють. Не буде поновлено водність місцевої річки Рось, бо технологічна вода — 10,6 тисячі кубометрів на добу не повертатиметься назад. Буде вирубано чимало дерев і навряд чи їм знайдуть заміну, велике занепокоєння викликають шлаки — побічний продукт металургійного виробництва. Місцеві екологи взагалі дійшли категоричного висновку. Оскільки Біла Церква — це територія, яка зазнала дії забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, то будівництво, на їх думку, підприємства, що погіршує радіоекологічну ситуацію, взагалі заборонено законом. Аргументи противників будівництва можна наводити й наводити.

Натомість інвестор пояснює, що будується не допотопний металургійний гігант, а завод абсолютно нового для України типу, на якому використовуватимуться найсучасніші й широко застосовувані в західних країнах екологічно безпечні технології виготовлення металу.

Опоненти стверджують протилежне, оперуючи тими самими цифрами

Розібратись у ситуації, що склалася, непросто, адже, на перший погляд, аргументи обох сторін однаково переконливі. Проте, як відомо, правда завжди одна. Про будівництво заводу сьогодні знає кожен білоцерківець. Наразі ця тема є однією з головних у місцевих ЗМІ. Майже щотижня у білоцерківських газетах та на телеканалах виходять матеріали з докладним викладенням точок зору обох сторін. Противники будівництва заводу гуртуються навколо новоствореної громадської організації «Біла Церква — наш дім». Усі зусилля цієї організації спрямовано на те, щоб поінформувати жителів міста про нібито величезну загрозу, що її несе в собі завод. Кислотні дощі, темна хмара, що нависатиме над квітучим містом, зневоджена річка Рось, підвищення рівня смертності — ось такі невеселі перспективи обіцяють білоцерківцям деякі депутати міськради і громадська організація «Біла Церква — наш дім» в разі будівництва заводу. Людям властиве довіряти владі, а особливо у випадку, коли вона захищає щось старе й звичне, а тому інвестор в цьому разі виступає в невигідній ролі новатора, якому маси на підсвідомому рівні схильні не довіряти.

Проте інвестор не здається. Він намагається переконати громадськість у своїй правоті, викладаючи факти, які свідчать про те, що завод не представляє екологічної небезпеки ані для жителів Білої Церкви, ані для населення Білоцерківського району, на території якого він розташується. Компанія-інвестор не є новим ігроком на вітчизняному ринку, навпаки — вона є провідним заготівельником і трейдером лому чорних металів в Україні. Та й ідея будівництва заводу не нова. Рішення про будівництво було прийнято ще у 2005 році, і сьогодні компанія пройшла всі етапи погодження проектної документації, отримавши позитивний висновок Державної комплексної експертизи щодо техніко-економічного обгрунтування проекту. Питання технологічних та екологічних аспектів розміщення сталепрокатного заводу в Білоцерківському районі були предметом розгляду Комітету Верховної Ради України з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва. Рішенням виїзного засідання комітету від 06.03.2007 року надано загалом схвальний висновок про доцільність будівництва. Її також було ретельно досліджено і підтверджено Мінпромполітики України та Мінекономіки. Проект замайорів окремим пунктом у Державній програмі розвитку та реформування гірничо-металургійного комплексу України на період до 2011 року, яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України. До проекту будівництва сталепрокатного заводу схвально ставляться депутати і голова Шкарівської сільської ради Білоцерківського району, Білоцерківська райдержадміністрація, Київська облдержадміністрація, Київська обласна рада четвертого скликання...

Можливо, я й стомив читачів цим довгим, аж ніяк не повним, переліком союзників інвестора і його проекту, але зробив це зумисне, щоб поставити риторичне запитання: на чиєму боці позиційна перевага?

Як стверджує інвестор, реалізація проекту збільшить товарообіг на 4 мільярди гривень щорічно, а також принесе до бюджетів різного рівня більш як 430 мільйонів гривень відрахувань. Додатково на заводі і в прилеглих інфраструктурах буде створено майже 5 тисяч робочих місць. Проте сторонній людині в Білій Церкві одразу впадає в око якась демонізація інвестора, якийсь нездоровий ажіотаж довкола проекту. На думку інвестора, основна проблема в тому, що він дистанціюється від участі в політичних розбірках місцевого масштабу.

Протягом майже трьох місяців у Білій Церкві тривало громадське обговорення питання доцільності будівництва заводу. Згодом влада вирішила заручитись підтримкою населення у своєму протистоянні з інвестором. І сесія міськради прийняла рішення у день святої Трійці — 27 травня провести ще й місцевий референдум стосовно доцільності будівництва заводу та його екологічної безпечності. День було вибрано вкрай невдало — свято і нестерпна спека. На дільниці прийшло лише 25 відсотків білоцерківчан від тих, хто мав право голосу. Референдум не відбувся, 200 тисяч бюджетних гривень канули в Лету, але обидві сторони з його результатів дійшли абсолютно протилежних висновків.

Противники будівництва нарікають на обставини, які нібито зашкодили народному волевиявленню. Мовляв, якби не погодні умови, то білоцерківчани точно сказали б тверде «ні» будівництву. А так тільки простежується тенденція, що 80 відсотків населення міста не підтримує будівництво заводу. Прибічники будівництва стверджують протилежне. На їх думку, тільки кожен п’ятий учасник місцевого плебісциту не підтримав ідею будівництва заводу. А чи не свідчить рівень явки на референдум, про який в місті було стільки розмов, про низький кредит довіри білоцерківчан до міської влади? До речі, це стосується не лише білоцерківчан. Приголомшують, приміром, позачергові вибори міського голови Ірпеня, що під Києвом, які відбулися 17 червня. Там право голосу мають 53 тисячі громадян. Взяли участь у голосуванні 12,5 тисячі ірпінчан. А головою обрали чоловіка, за якого проголосували трохи більш як 3,6 тисячі виборців. Ось такі пироги.

Загалом референдум не відбувся, тож рік до нього не можна повертатись. Але ситуація в місті залишається напруженою. Питання майбутнього будівництва досі спричиняє якусь підсвідому емоційну тривогу і, як на мене, закомплексовану недовіру до інвестора. Не хочуть вірити йому депутати і зась! Приміром, один з лідерів громадської організації «Біла Церква — наш дім» переконаний, що вночі на майбутньому заводі з метою економії... відкриватимуть поглинаючі фільтри і випускатимуть дим із труби в атмосферу (!). Мовляв, менталітет у нас такий. До самого заводського обладнання і технології у нього претензій немає. А от до того, як його експлуатуватимуть...

А керівник однієї з фракцій у міськраді переконаний, що інвестор не виконуватиме соціальну угоду, яку підписав з ним від імені виконкому міськради міський голова. Згідно з цією угодою компанія «Євро Фінанс Лтд.» зобов’язалась інвестувати в соціальну та культурну сферу Білої Церкви 240 мільйонів гривень. Є підписи і печатки обох сторін. Відповідно логіка депутата, очевидно, має дедуктивний характер. А для вирішення суперечностей є суд.

Вплив «рівний нулю», «слабкий»

Я недаремно на початку статті перелічив солідних прибічників проекту будівництва сталепрокатного заводу в Білій Церкві. Всі вони дали позитивне резюме щодо планів будівництва підприємства. Вплив об’єктів сталепрокатного заводу на навколишнє природне середовище оцінюється компетентними органами як «рівний нулю», «слабкий». Ступінь очистки повітря на такому підприємстві — 99,7 відсотка. Це витяги із висновків солідних установ, а не рекламних буклетів інвестора. Відходи виробництва — шлак — інвестор має намір реалізувати будівельникам і шляховикам. Він посилається на досвід інших країн, зокрема, Німеччини і Швейцарії, де цим відходам знайшли застосування.

Цікава деталь. Щоб ознайомити своїх опонентів із роботою подібних підприємств, інвестор організовував їм поїздку на сталепрокатний завод до Єгипту, побували вони і у Молдові на металургійному підприємстві, нині готується поїздка делегатів місцевої громади до такого самого заводу, який розташований у самому центрі швейцарського міста Герлафінген. Як на мене, якби там були якісь негаразди, а не позитив, то своїх опонентів я на такі об’єкти не возив би. Це моя обивательська думка.

Ну і що дали такі поїздки? Спочатку низку «викривальних» матеріалів у місцевих ЗМІ. А потім —спростування, приміром, обурена реакція молдавської сторони в особі заступника міністра природних ресурсів і екологічного контролю Придністров’я, начальника держуправління Рибницького міського і районного екологічного контролю, а також заступника директора Молдовського металургійного комбінату (м. Рибниця). Від такого контрастного промивання точно закиплять мізки у середньостатистичного білоцерківця, і він махне рукою і на референдум, і на протистояння: «Та ну вас обох»...

А парадокс ситуації в Білій Церкві полягає ще й в тому, що для того, щоб розпочати будівництво електросталепрокатного заводу, інвестору формально не треба згоди міської влади. Бомбу заклали ще в радянські часи, коли вольовим рішенням з Москви у Білій Церкві вирішили збудувати шинний комбінат. Його звели на землях Шкарівської сільської ради, які прилягали до міста. Згодом на цих само землях виріс і цілий житловий масив по вулиці Леваневського. Так було і є кілька десятиріч: люди жили у Білій Церкві, але на землях Шкарівської сільської ради. Багаторічна невизначеність у земельних кордонах міста і району не раз приводила до непорозумінь і парадоксів. І ось —черговий, бо формально завод планується розмістити на землях села Шкарівки, які інвестор купив на аукціоні. До речі, великий білоцерківський мікрорайон «Гайок» (військове містечко) також формально розташований на землях уже Фурсівської сільської ради — знову невпорядкованість меж міста і району... Там також можна чекати чергових непорозумінь.

Тож перераховуючи союзників інвестора, я не обмовився, назвавши депутатів і голову Шкарівської сільради, які підтримали ініціативу будівництва електросталепрокатного заводу на формально своїх, а фактично прилеглих до Білої Церкви землях. У Шкарівці також відбулися громадські слухання щодо доцільності розміщення заводу. Їх результат — цілковита підтримка ідеї будівництва заводу.

До чого веду? А як ви гадаєте: куди піде значна і досить велика сума податків — до міського бюджету чи бюджету району, села Шкарівка? Звичайно, за місцем реєстрації суб’єкта господарської діяльності. Може, саме тут собака заритий?

Безперечно, конфлікт навколо будівництва сталепрокатного заводу в Білій Церкві треба розглядати комплексно. Але у ситуації, що склалася, важливо, аби великий бізнес зберіг політичну нейтральність, щоб він не став своєрідним цапом-відбувайлом, який має відвернути на себе увагу від найболючіших проблем міського сьогодення, політичних протистоянь місцевого рівня.

Київська область.