Були часи, коли вікопомний Віктор Борисович Кісін, завідувач кафедри телебачення Карпенко-Карівського театрального інституту, то у телефонній розмові, то під час зустрічі у фірмовому «Вавилоні», що в Будинку кіно, куди ми частенько навідувалися, наполегливо рекомендував: «Беріть свої публікації і приходьте до мене. Це ж готова кандидатська дисертація».

Я завжди сміявся з цих пропозицій:

— Ну і яких же наук я стану кандидатом?

— Телекритики, — запально говорив він.

— Але ж такої науки нема, Вікторе Борисовичу!

— Але ж і телекритики як такої до вас не було.

Ну, не знаю. Може, тому й не подався в науковці, що їм копійки доплачували «за ступінь». Зате в мене залишився невиданий рукопис книжки «Записки телеглядача», в якому відстежено весь творчий процес у вітчизняному телепросторі бурхливого останнього десятиріччя XX століття. Потім ТБ закомерціалізувалося «до втрати пульсу», а по суті — померло.

Правда, ще один телеаксакал (він же телеакадемік) Іван Гаврилович Мащенко домігся офіційної постанови Нацради з питань ТБ і радіомовлення про видання моєї книжки. Постанова вийшла, а от грошей на книжку не знайшли, бо саме влада змінилася, у Нацраду прийшли інші люди з іншими прагненнями. Згодом уже ніхто й не згадував, що був колись такий собі «кандидат телекритичних наук» і його унікальний доробок.

Врешті я і сам забув, ким був, перейшовши на іншу тему. Хоча інколи, за інерцією, хотілося зустрітися з «телелюдьми». Якось приходжу додому з такої телезустрічі, стомлено гепаюся в крісло. Дочка — студентка-журналістка — саме щось барабанила на своєму комп’ютері. Вона знала, де я був, з ким зустрічався, і захотілося їй поговорити з батьком «як колега з колегою». Поцікавилася:

— Ну як там твій Микола В.?

— Та ну його... То проспить, то запізниться, увесь такий манірний, одне слово, син академіка. І цим усе сказано!

— Зрозуміло, — каже дитя, клацаючи на клавіатурі. І раптом після паузи: — Я теж, між іншим, не хухри-мухри, а дочка академіка.

Я ледь із крісла не звалився:

— Якого саме?

— Іваницького, якого ж іще.

Це ж треба, а я зовсім забув. Справді, був у моїй біографії такий гріх. Опісля багаторічної діяльності у «великій пресі» доля, яка інколи любить пожартувати, закинула мене у відомче видання — пожежний журнал. І ось одного разу мені сказали:

— Готуйся, будемо приймати тебе до лав нашої Академії пожежної безпеки.

— А що для цього треба?

— У тебе вже все є, більше не треба нічого, хіба що стіл за традицією накриємо.

— Що ж у мене є?

— А публікації про пожежників!

— То це ж моя робота!

— Ну, правильно. Ця твоя робота якраз і тягне на академіка. У нас їх уже близько сотні. Можеш бути 97-м, а можеш... 13-м. Бо від цієї цифри чомусь відмовлялися всі попередні кандидати на звання академіка — полковники та генерали.

— Тоді обирайте мене 13 академіком, бо це моя улюблена цифра.

Я 13 числа прийшов з армії, 13-го освідчився майбутній дружині... Навіть коли сідаю в міжміський автобус чи потяг, мені дістається саме 13 місце. Вчений секретар хукнув на печатку, де зазначалося: «Міжнародна громадська організація — Академія пожежної безпеки». Ясна річ, що літери були яскраво-червоного кольору. Але вчений секретар якось не так хукнув, і відбиток розмився, печатка стала схожою на піонерське вогнище. Давай, каже, випишемо нове посвідчення, це 5 хвилин забере. Та я не погодився. Це ж прикольно, горить, то й нехай горить.

Може, справді треба було печаткою пройтись іще раз? Бо вийшло, що вийшло: оця Академія пожежної безпеки згодом з усіх усюд щезла, лишивши мені на згадку посвідчення її члена.

А я, до речі, його чесно заслужив. Бував ледь не всюди, писав ледь не про все і всіх. Колеги жартували: «У тебе, Іване, легка рука, ще друкарська фарба не встигає висохнути, як герой твоєї публікації вже крутить цвяхом дірку в погоні для чергової зірки».

А от мені не щастить: кудись по життю не встигаю, кудись приходжу зарано. З тим уже й змирився.

Та якось на очі потрапило репринтне видання (копія 1914 року) «Малоросійський гербовник» із малюнками Георгія Нарбута. Відкрив навмання сторінку і з подивом прочитав: «Іваницькі-Василенки, нащадки Федора Іваницького-Василенка — військового товарища (17 століття)». І далі опис герба: «В червоному полі шестикутний хрест на сонці, нашоломник, три страусові пір’їни між двома мечами».

Це ж треба! Можливо, то мій далекий родич із сімнадцятого століття з власним фамільним гербом! Мій друг гуморист Михайло Френкель сказав би: «Тепер зрозуміло, чому ти, селюк із надцятого покоління, віддаєш перевагу коньяку, а не самогону». То аристократична порода своє бере. А я ж був переконаний, що дядькові розповіді про нашого предка, який мав у володінні три острови на Дніпрі, — пустопорожні вигадки.

І хоч нічого з тієї величі давнього роду не лишилося, окрім герба в старій книжці, я зрадів. І замовив собі візитівки із власним гербом — страусовими пір’їнами між двома мечами. Нехай буде!