Горіть всі села... синім полум’ям...

Де ж це обійстя і де там «червоний півень»?..

Обійстя Анатолія Рака із села Стеблянки Лебединського району зайнялося 22 травня після полудня. Майже одразу на ліквідацію пожежі за вказівкою керівника місцевого фермерського господарства Юрія Максичка помчав на тракторі з трикубовою бочкою води «пожежний екіпаж» у складі трактористів Леоніда Чалого та Олександра Федорченка. Вилили одну бочку й зразу за наступною. Доки повернулися, вогонь з хати перекинувся на сарай і літню кухню. Загалом було здійснено п’ять таких рейсів. Тож пожежу гасили майже до півночі. І лише за допомогою сусідів, які заливали «червоного півня» водою з відер, вдалося врятувати лише літню кухню.

Чи знали про цю біду в Лебедині? З перших хвилин, адже їх про це одразу повідомила секретар Гарбузівської сільради Ніна Бугайова. Чому не приїхали? Не поспішайте з висновками. Приїхали, точніше, приїхав на одній з чотирьох міліцейських машин аж цілий пожежний інспектор Лебединського пожежного депо для... складання протоколу і... відеозйомки пожежі. Для чого?

— Не інакше, як для історії, — іронічно зауважує Юрій Максичко. — На моє запитання: чи не завалялася часом в його «дипломаті», окрім протоколу і відеокамери, пожежна машина з екіпажем, він повідомив, що всі пожежні автомобілі готуються до техогляду, що їх немає чим заправляти і, зрештою, Лебединському пожежному депо приписано гасити пожежі тільки в місті та трикілометровій зоні навколо нього. А отже, ліквідацію пожеж у решті сіл покладено на сільські пожежні дружини, за які несуть відповідальність тамтешні сільгосппідприємства, включаючи фермерів.

Випадок другий. Пожежа в селі Харченки тієї самої Гарбузівської сільради. На лінії електропередач обриваються три проводи, падають на землю, відбувається коротке замикання, яке провокує пожежу садиби на околиці села. Той самий Максичко терміново повідомляє телефоном лебединських пожежників і про загоряння, і про те, що воно під напругою. Після цього поінформував диспетчера районних електричних мереж й одночасно висилає бочку-рятівницю на місце пожежі. Щоб не сталося трагедії, наказує тракторно-пожежному «екіпажу» розпочати гасіння лише після знеструмлення осередку загоряння електриками РЕСу. Віддавши останнє розпорядження, знову набирає пождепо і запитує диспетчера, коли виїхали вогнеборці?

— Диспетчер передала телефонну трубку комусь із начальників депо, який, замість чіткої відповіді на запитання, почав вичитувати та навчати мене розуму, немов школяра, — розповідає Юрій Іванович. — Я спробував пояснити пожежному аноніму, що ніколи не візьму гріха на душу й не віддам доморощеним пожежникам протизаконного наказу гасити пожежу з огляду на небезпеку для їхнього життя та моє небажання потрапляти після цього за грати. У відповідь на це пояснення трубка погрозливо рикнула: «Умнічай-умнічай! Ти у нас доумнічаєшся...».

Наступного дня один з інспекторів доставив Юрію Максичку постанову за підписом головного державного інспектора з пожежного нагляду Лебединського району підполковника внутрішньої служби Олександра Дудченка, яка забороняла експлуатацію зерноскладу, оскільки, як зазначено в постанові: «... Експлуатація будівлі здійснюється з порушеннями вимог пожежної безпеки, а саме: з’єднання жил електропроводів та кабелів виконано не за допомогою опресування, зварювання, паяння або затискачів (гвинтових, болтових тощо...)».

— Склад, звісно, того самого дня опечатали. Мабуть, лютий гедзь укусив начальника, якщо той опечатав давно вже знеструмлений зерносклад, про що я й зробив запис у постанові, — іронізує співрозмовник.

Тим часом від хати та надвірних будівель у Харченках практично лишились ріжки та ніжки, та ще здоровенна купа попелу. Електрики знеструмили високовольтну лінію лише за годину після початку пожежі. Тож добровольцям-пожежникам вистачило однієї бочки для збиття полум’я. І лише тоді, як кажуть у народі, у свинячий голос, у селі з’явилась лебединська пожарня...

Спасіння палаючих — справа їхніх власних рук

Такого «філософського» висновку дійшли українські можновладці. За радянських часів кожен колгосп і радгосп справді дбав про свою власну протипожежну безпеку самотужки. Зрештою, було за що дбати. Навіть найбідніші з них могли дозволити собі розкіш утримувати протипожежний екіпаж у місці дислокації кожної тракторної бригади. Однак наприкінці 90-х після розграбування колективних сільгосппідприємств разом з ними «гигнули» і автономні сільські пожарні депо. Ця доля спіткала також усі шість населених пунктів Гарбузівської сільради. Лишились вони прихистку років десять тому, коли тодішні «хазяї», розтягнувши громадське добро по власних дворах, довели місцевий колгосп «Радсело» до банкрутства. Тож з виставленого на торги майна найціннішим був спеціалізований пожежний автомобіль. Його і викупив для потреб громади фермер-початківець Юрій Максичко і запропонував сільському голові Івану Голубу безоплатно прийняти на баланс сільради.

Голова відмовив, пославшись на відсутність коштів. Максичко до лебединського пожежного начальника, мовляв, давайте розділимо пополам тягар фінансування пожежної машини і обслуговуючого екіпажу. Не домовились, знову-таки через відсутність коштів. Відтоді й іржавіє «пожежка» у гаражі «Перлини», а на пожежі виїздять трактористи на бочці. Чому?

— Давайте глянемо правді в очі, — з готовністю вступає в розмову Максичко. — Держава перетворила фермера на дійну корову, яку до того ж тримає на голодній пайці. Молоко дай, м’ясо дай, а кормів не питай. Скільки років годує нас дотаціями, іпотеками та іншою манною небесною. Зате нас, немов кріпаків, «доїть» без найменшого докору сумління: дай, дай, дай. Одному, другому, третьому... А тепер ще й пожежку на нас «вішає».

Влучнішого епітета не підбереш. Річне утримання пожежного автомобіля з одним укомплектованим екіпажем коштує 35—40 тисяч гривень. А екіпажів потрібно два. Для більшості фермерів, які живуть на кредитах, —занадто дорога розкіш. А додайте до утримання ще й навчання екіпажу, і тоді зовсім сумно стане. Юрій Максичко разом з іншим й так сильно ризикує головою, посилаючи на гасіння пожеж непрофесіоналів. Не дай Боже, якась трагедія — небо в клітинку гарантовано. Не міністрам, не пожежникам, звісно, а таким, як Максичко, яких «дбайлива» держава тримає на короткому «повідку», силоміць змушуючи підміняти державні структури. Примушувати фермера професійно гасити пожежі — все одно, що кондитера чи кравця без підготовки посадити за штурвал надзвукового штурмовика чи субмарини. В усіх випадках користі, як з козла молока. Завдання хліборобів — ситно годувати країну, а не скакати з котячою спритністю по пожежних драбинах та не орудувати багром з вправністю канатоходців.

Дайте убогому пожежнику на... солярку

Відповіді на запитання: «Чому сьогодні «червоні півні» дедалі частіше безкарно випалюють у селах садибу за садибою?» — лежать на поверхні. Пожежники скаржаться на хронічне недофінансування галузі. Слова з пісні не викинеш. Взяти ту саму Лебединську самостійну державну пожежну частину №18, у розпорядженні якої чотири спецпожежні автомобілі. Здогадайтесь з першого разу, яка сума виділяється з бюджету для їхньої заправки пальним? На цілий рік на заправку та утримання всіх чотирьох автомашин, вдумайтесь тільки — аж... 1800 гривень. З таким «щастям» на пожежі, якби й хотів, не дуже поїздиш. Пожежникам в області капає три відсотки коштів від вартості кожної спорудженої будівлі. З огляду на наростаючий будівельний бум, цифра досить солідна. Однак і це ще не все. Виявляється, фінансовий тягар за державу частково взяла на свої кволі плечі місцева влада. Як розповів мені голова Лебединської районної ради Олексій Пилипенко, керівництвом району видано розпорядження, згідно з яким кожне сільгосппідприємство щороку відраховує пожежникам певну частку своїх доходів. Суми незначні, але разом пара-трійка десятків тисяч гривень щороку набігає. Як віддячують селянам «дебітори»?

— Дисципліна у районних пожежників, м’яко кажучи, далека від ідеалу, — скаржиться Олексій Григорович. — Як результат, на пожежу частенько виїздять з-під палки. Все посилаються на нестачу коштів. Але ж і район не дійна корова. Ще торік ми зверталися безпосередньо до керівництва Міністерства з надзвичайних ситуацій і до управління МНС в Сумській області з вимогою збільшити фінансування пожежних підрозділів. «Нагородою» за наші клопотання була відповідь: вишукуйте кошти у місцевих бюджетах. Одним словом, поспілкувалися.

Тим часом, поки Гаврило киває на Петра, лише в Лебединському районі без належного пожежного захисту залишаються п’ять сільських рад, до складу яких входить більш як 20 населених пунктів. Виникає закономірне запитання: чи справді не можна зарадити справі у боротьбі з «червоним півнем» на селі? Можна, переконані в районі. І для розв’язання цієї проблеми не потрібно вигадувати жодної «америки». Відповідь на поверхні — міністерським босам менше цвіркати крізь зуби наказами про те, що село поза пожежним законом, а серйозно подбати про збільшення фінансування пожежних частин. Це — перше. Можна також боротися з вогнем на паритетних умовах: поділити фінансові витрати на утримання сільських пожежних депо порівну із сільгосппідприємствами та фермерами. Не відмовлять. Подбати про це — обов’язок народних депутатів, які повинні захистити селян у цьому питанні законодавчо. А то й справді, «червоний півень» дедалі частіше «кукурікатиме» на сільських згарищах.

P. S. Як засвідчили подальші події, місцеві вогнеборці не тільки швидкі, а й злопам’ятні. За словами Юрія Максичка, практично одразу після від’їзду кореспондента з місця подій, на нього розпочався «дружній» наїзд і з боку місцевої влади, і «доблесних» вогнеборців. Першою «по-батьківськи» його пожурила районна влада, а потім до справи взялися «герої» публікації. Двічі пожежники «запрошували» Юрія Івановича до себе для «щиросердої» розмови за чашкою кави. І двічі він відмовився від запропонованого «рандеву». Але виявляється, пожежникам не можна відмовляти. Найпереконливіше цю тезу підтверджує звернення, надіслане працівниками СФГ «Перлина» Гарбузівської сільради Лебединського району до редакції «Голосу України». Надаємо лише короткий витяг з нього: «... На критику нашого керівника Максичка Ю. І. на адресу керівництва 18-СДПЧ м. Лебедина, на нашому підприємстві було здійснено масові перевірки, остання з яких відбулася 14 травня.

Один з інспекторів 18-СДПЧ без попередження прибув до господарства за відсутності його керівника і без приписів та протоколів опечатав виробничі об’єкти й тим самим призупинив діяльність нашого господарства.

Дані дії посадових осіб ми розцінюємо як тиск на наше підприємство, яке в нинішніх нелегких умовах працює стабільно, виплачує зарплату та сплачує орендодавцям орендну плату, по-господарськи ставиться до землі.

Просимо вас надати належну оцінку діям посадовців названої структури».